|
|
|
|
Листи Поступу »
|
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Журналіст на слизькій дорозі |
|
|
| Маркіян Філевич, Ґрац, Австрія |
| |
Критичний погляд Любка Петренка на перенесення Патріаршого осідку УГКЦ зі Львова до Києва ("Поступ", 6 травня) зажурив мене не стільки своєю твердою окцидентальністю (кожен по-своєму стверджує власну європейськість), але тою поверховістю у сприйнятті Церкви. Добре, що автор на самому початку згадав про обережність та особистісність публіцистики на релігійну тему. Так, це правда -- Бога (у даному випадку Його у Церкві) сприймається крізь призму себе. І саморефлексія тут ніколи не завадить. Петренкові УГК Церква бачиться: відкритою до Заходу, з національним наповненням, з ієрархами, котрі вміють пожартувати, з черницями, котрі добре керують автом, також бачить автор Церкву як мисливця за душами. Мабуть, такою вона і є десь на газетярських поверхнях. Але тут оминається найсуттєвіша риса Церкви -- її Божість. Говорити про Церкву лише зі суспільної точки зору подібне до оцінювання кваліфікації лікаря за чистотою його халата або за національною приналежністю -- оминається головне.
Христос дав нам Церкву не для збереження чистоти мови, не для полегшення вступу в Євросоюз, не для служіння галицькому провінціоналізму, і не для заспокоєння докорів сумління. Маємо Церкву для того, щоб пізнати Бога (а через Нього й себе також) і щоб увійти в Його Царство. Розвивати цю тему далі означає залізти в еклезіологію (наука про Церкву), а це на газетних шпальтах недоречно.
Тепер кілька слів про УГКЦ як два в одному. Очевидно, Петренко мав на увазі досвід двох культур в УГКЦ (а не дві Церкви в одній). Цей досвід межового стану часом призводив до гібридних форм церковності, обряду (а отже, й духовності). Найвиразнішими зразками тут можна назвати Замойський синод (перша половина XVІІІ ст.) та реформу василіян (кінець XІX ст.) Знаючи і Схід, і Захід, мусимо пам'ятати хто є ми. Так, ми -- Схід, і немає в тому нічого осоружного чи антиєвропейського (православність Греції та її нелатинська абетка не заважають цій країні бути повноправним членом ЄУ). Підлаштування себе під іншого свідчить про меншовартісність, а не про якусь орієнтацію в однин бік чи інший. Фраза Петренка "Бо як може бути щирим "восточником" людина із західною освітою, яка володіє європейськими мовами", пахне газетним ідеологічним штампом: "восточник" -- Візантія -- Схід -- тоталітаризм -- недемократія -- несвобода. Але в час, коли західна богословія намагається віднайти себе на руїнах постмодернізму і випорпатись з тотального консумаризму, я не бачу нічого привабливого у порожніх західноєвропейських церквах, в скромненьких, без співу, відправах, у спробах поєднати сучасне (часто беззмістовне ) мистецтво з духовністю. Предки не дарма зберегли нам східний обряд. Цей візантійський корінь виглядає набагато плодючішим, ніж західна релігійність, яка в сучаснім світі опинилась на маргіналіях.
Про східність нашої Церкви гарно сказав митрополит Шептицький: "Ми відновили єдність Церкви такою, якою вона була за часів Вселенських Соборів та Отців Церкви". Єдності Церкви можна досягти й іншими, не обов'язково унійними шляхами, але говорити про це -- справа екуменізму, а не газетної дискусії.
Тепер звернемо увагу на третю і найважливішу точку Петренкової статті -- перенесення осідку глави УГКЦ до Києва, "у задуп'є на лівому березі", як пише автор. Поняття "духовної столиці" знаходимо чи не у всіх великих цивілізаціях: Хеліополіс в Єгипті, Ечміадзін у Вірменії еtc. Духовна столиця завжди стоїть у певній конфронтації зі столицею державною (тут варто згадати засудження політики київських князів печерськими монахами). Духовна столиця, котру державні мужі хочуть бачити як підпору свого царства, покликана давати погляд недержавний, погляд збоку на те, що діється всередині.
Петренко говорить про Львів, як духовну столицю УГКЦ (хоча львівська єпархія перейшла під омофор уніатського митрополита останньою. Це сталось у 1700 році, Волинь та Білорусь об'єднались з Римом ще в 1596 р.) Свою " столичність " Львів почав глянцувати лиш наприкінці XУІІІ ст. Зрештою, не в історії тут справа. Придивімось до сучасної Церкви -- яка її мета ? Заспокоювати розбурхані совісті галичан чи нести Христове світло світу (у Петренковій термінології "полювати за душами")? Питання друге: чи можемо вважати Львів за духовну столицю усієї України? Чи поважають Львів на Сході? Очевидно, що ні. То як тоді з неповажного міста можна проповідувати Євангелію?
Вибір нового осідку УГКЦ на лівому березі Дніпра вважаю дуже символічним. Це не Банківська і не проспект Грушевського, де блищить марнота влади. Лівобережжя це "спальні райони", це пияки, голодні діти, одним словом, " аутсайдери ", котрих київський офіціоз волів би не бачити. Тому й поселив їх аж за Дніпро. Але саме ці забуті усіма люди і є справжнім людом Божим. Навіть, якщо й не вбирають вони вишиванок у неділю і балакають на суржику -- хіба за це можна відмовляти їм в християнстві? Йдеться не про нові окатоличені або зукраїнізовані душі. Йдеться тут про Христа і нас.
|
|
|
|
|
Що написано, те написано... |
|
|
| Михайло Падура, професор |
| |
Але ж те не написано, що написано!
У "Поступі" від 26-27 квітня 2003 року була надрукована стаття під назвою "Мовою львівських стін". Тут йдеться про різні написи латинською мовою, які людина, котра певною мірою знає латинь, може сама собі прочитати або ж, якщо її не знає, то може звернутися до словничка чи до фахівця за допомогою. |
| Детальніше>> |
|
|
|
