BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Економіка у Поступі.    Інтерв''ю у Поступі.    Арт-Поступ.    Поступ просвітництва.    Католицький Поступ.    Пост-Faktum.   
ЕКСКУРСІЇ У ЛЬВОВІ. ВІД 100 ГРН. 050 430 50 79
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
9 травня 2003 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  17:32 21-07-2017 -   Дорогу від вул. Зеленої до вул. Пасічної відремонтують  
  14:57 21-07-2017 -   Дорогу від вул. Зеленої до вул. Пасічної відремонтують  
  14:53 21-07-2017 -   У Львові за розкрадання 8 млн гривень бюджетних коштів арештували директора підприємства  
  14:50 21-07-2017 -   Знайдені ручні гранати мешканець Жидачівщини передав у шкільний музей  
  14:46 21-07-2017 -   Вулицю Замарстинівську відремонтують на ділянці від вул. Гайдамацької до вул. Липинського  
Україна
  14:44 21-07-2017 -   Полторак заявив про небезпеку російсько-білоруських навчань  
  14:39 21-07-2017 -   Суд закрив кримінальну справу проти Ляшка  
  14:38 21-07-2017 -   В Україні надзвичайна пожежна небезпека  
  14:35 21-07-2017 -   На нардепа Розенблата одягли електронний браслет  
  14:27 21-07-2017 -   ГПУ: На заводі Мотор Січ розікрали 350 млн грн  
Світ
  14:41 21-07-2017 -   Маск отримав дозвіл на тунель між Нью-Йорком і Вашингтоном  
  14:37 21-07-2017 -   У Техасі дозволили пороти учнів палицею  
  13:3 21-07-2017 -   Зірку американського футболу помилували після 9 років в'язниці  
  11:33 21-07-2017 -   У Греції від землетрусу постраждали понад 120 людей  
  10:14 21-07-2017 -   У Монако на аукціоні за мільйон євро продали годинник Путіна  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Поступ просвітництва  » 

___________________________________________________________________________

Залік з української
Галина НАКОНЕЧНА
 
* Студент із гарним прізвищем Головатий просить-вимагає "дайте тему реферату" - хоче вищої оцінки. Приніс, титульна сторінка в новорічній оздобі: потовчені іграшки приклеєно до заголовних літер. Питаю: навіщо? - Щоб було гарніше. Дитинство і школярство, і то глибоке. Знайомлюся ближче. Одинадцять років провчився в одному з тюменських містечок у школі з поглибленим вивченням російської мови. Батько зі Львівщини, мати росіянка. Приїздив до бабусі, на слух вивчив українську мову. Розмовляє добре. Пише, щоправда, гірше.Хоч якраз відчуття внутрішньої гармонії збереглося в цього хлопчини на глибинному, чи не генному, рівні: каже, що не міг собі дозволити, щоб з української мови в дипломі було записано "задовільно". Питаю, чи батька хоче потішити. - Ні, себе. У розмові прохопився, що батько інколи (!) розмовляє вдома українською мовою. А в сина практично немає акценту. Обережно запитую, чи є в їхньому містечку, де 50 відсотків українців, українська школа, а церква? Ні, нема. А чи батько або хтось з українців порушували це питання? Ні, не порушували. Але навпроти Сашкової школи є мечеть, і це чомусь дивує студента Головатого. Пояснюю, що не треба дивуватися, а заздрити кавказцям і брати з них приклад. У російських школах в їхньому містечку є окремі уроки якоїсь кавказької мови, Сашко не пам'ятає, якої. Чи не чеченської, бува? Господи, просвіти наших головатих українців у Тюмені, Воронежі, Курську і на всіх просторах Російської Федерації.

Не можу инакше - ставлю Сашкові "добре". Студент Головатий каже, що розуміє мій вчинок.

* Гірше, коли людина не розуміє, що я даю їй шанс, свідомо "підтягую". Щоправда, є прошарок студентів, котрі ретельно пильнують за своїм місцем у рейтингу. Переважно це неукраїнці. Для такого оцінки з фізкультури і з української мови важать однаково. Щоб перескласти, готовий писати десять рефератів, захищати весь конспект і хвалити українську мову рясними цитатами. Після перескладання - російськомовна бесіда і, найчастіше, непомічання викладача. Але мети досягнено: високий рейтинг, а це підвищена стипендія, обмін студентами, військова кафедра і, зрештою, відповідний статус у групі й на факультеті.

Наші хлопці - галичани, буковинці, волиняни - на залік, як правило, приходять з торбами: мусять їхати додому, електричка вже рушає, ставте "три". Коли пропоную піти повчити (хочу підтримати їхнє приспане українство доброю оцінкою в заліковій книжці), хитро усміхаються, а то й лякаються і ще наполегливіше просять: ставте трійку. Дівчата инші: ідуть вчити, дістають своє "добре" чи "відмінно", дякують, прощаючись, бажають веселих свят. Саме вони й пояснили мені, що за тим "піти повчити" маячить привид хабара - тож, ощасливлений трійкою, студент ладен тікати від викладача і від його пропозиції аж у Камінь-Каширський район.

* Сестра Анастасія вчиться на економічному, відмінниця, і з української легко взяла сто балів. Тож запитую не про граматику, а про семантику - про Божу семантику в обивательській інтерпретації: чому? Юна, вродлива, розумна - чому? І підленька думка: ото вивчиться за монастирські гроші й покладе чорний габіт на найдальшу полицю - стане бізнес-"ледею". Зрештою, має право: вічних обітів іще ж, здається, не приймала. Мій початковий задум - хитро вивідати плани студентки Тетяни-сестри Анастасії - не вдався. Погідне, сказати б, радісне, сяйво, що струменіє з усього обличчя, - його неспроможне пригасити строге чернече облачення (навпаки, воно увиразнює це світіння), - впливає, тому запитую навпростець, як на сповіді: і про батьків, чи не кличуть додому, і про освіту, і про вічні обіти - все випалила. І спокійна, але не загальникова, а призначена тільки для мене відповідь, що всі батьки проти, що при монастирі є сиротинець і потрібен свій економіст, аби професійно відбиватися від зазіхань чи то податкової, чи то комунальних служб, і вічних обітів іще не приймала - часу на роздуми дано багато, а як буде приймати, то обов'язково мене запросить. І усмішка - не нірванно-позачасова чи навмисно смиренна - жива, людська, підбадьорлива - справді християнська.

Сестро, сестро, на скільки ти старша від мене у свої сімнадцять? Мабуть, назавжди.

* Сергій ще й досі на милицях, це вже півроку минуло. На одному із занять, де студенти тренуються літературною мовою аргументувати якусь довільну тезу, Сергій доводив, що бідні самі винні, що вони бідні, і до них не треба виявляти милосердя. Це їхні проблеми (модна і жорстока сучасна фраза!). Цитував Ніцше. Зазвичай я не втручаюся в логіку доведення, аналізую лише мову. Але тоді я не стрималася: йому, молодому і здоровому, синові багатих батьків, легко так говорити, а що можуть зробити самотні і хворі, щоб подолати свою бідність? Вони - винні? У мене, як у самого Ніцше, сильно розболілася голова, але Сергія я так і не переконала. Проте, о містика! через короткий час бачу його на милицях, безпомічного, наплечник падає, підняти не може, бо впаде, - сам винен у своїй біді? Можливо. Але чому хтось зі студентів допоміг, довів до ліфта? Хіба це його проблеми? Сергій розумний, вчиться добре, я люблю цього студента. Можливо, рік відносної безпомічности, тілесної бідности збагатить його душу.

* Студент-комп'ютерник. Чоло зросилося крапельками поту, плями рум'янцю аж до скронь, відпросився з лікарні, пневмонія, палати переповнені молодими - поставте три. Звичайно, звичайно - як краплі, похапцем подаю залікову, співчуваю. Не йде, відпочиває, сумно розповідає-запитує, що всі тоді вийшли надвір розігріті, що всі банячили, а захворів тільки він. Чому? Пропускаю той примітив ("банячили"- тьху!) і втішаю, як можу, говорю про екологію, про долю, про Бога (сестро Анастасіє, тебе б на підмогу!), зрештою, раджу трави, наводжу приклади і т.д. Здається, пішов веселіший.

Прив'ялий цвіт нації, чи й оживе. Ой, забула йому сказати, що Амосов вважав алкоголь і куріння гіршою бідою, ніж Чорнобиль. Зрештою, добре Амосову було говорити - бігав собі зі штучним серцевим стимулятором. Кожному серця не заміниш.


* Затяті пересиджувальники перед комп'ютерами, що ледве вилазять зі свого заекрання на залік чи іспит, - це ще одне, досить нове, але тривожне явище в молодіжному житті. Попри "національні" кольори облич - сині кола під очима і жовта шкіра - найчастіше вони далекі від усього українського, зрештою, від усього реального по цей бік екрану. Віртуальні студенти, віртуальні громадяни. Далі не хочу продовжувати, бо ще не знайшла до них ключика, та що там ключика - ще не осягнула їхніх цінностей ("знаєте, так прикольно вийшло: я розмазав його по стінці, а він мене не встиг вбити", - і як після такого зачину підтримувати розмову зі студентом?).

* А от -енків я розумію і намагаюся, як можу, допомогти їм. Суфікс у прізвищі як визначник ненависти до свого походження, як симптом задавненої травми (а чи й перелому?) національного хребта. Переважно російськомовні, коли ж з принуки розмовляють українською, жахливо "чьокають", "щьокають", "Львіф-кають" і "Киїф-кають" (нехай пробачать мені щасливі винятки з цієї групи, але їх ще замало, щоб зламати тенденцію). Енки найчастіше мовчки підсувають залікову під своє "задовільно" і виходять із мрією навчитися ремесла й чимскоріш "покінуть ету страну" (маю багато претензій до свого уряду і держави загалом, але фрази на кшталт "у цій країні", "з цієї країни", - коли українець говорить про Україну, - колять у саме серце). Називаю цих студентів футболістами (що енко-Шевченко вивчить українську, надії вже нема), хоч можна й боксерами (правда, у братів "Клічко" суфікс не той, але спосіб думання той самий). Часом апелюю до українськости самих прізвищ - з надією оживити національний ген у їхніх носіїв - але найчастіше це марні намагання - ті вважають себе росіянами або, рідше, білорусами. Ото, мабуть, клянуть предків, що не дописали одної-єдиної літери до "призвіща" - це хоч і не змінило б триклятущого "визначника" українськости, але принаймні прикрило б його (яскравий приклад - актор Олексій Шевченков - виконавець ролі Сані з російського серіялу "Тайга". І сміх і гріх, а ще більше - жалюгіддя, осудовисько). Уже багато казано й писано про те, щo зламало хребет східноукраїнцям (голод, репресії), але так виглядає, що Україна лише тоді стане свідомо самостійною державою, коли Енки вийдуть із коми. А поки пацієнт у комі, йому треба читати і розповідати приємні й підбадьорливі історії, не хвилювати, не нервувати - що й намагаємося робити. Боюся наврочити, але цього разу Сидоренки-Захарченки якось не протестували проти своїх українських суфіксів. Може, це симптоми одужання, а може, збайдужіння перед летальним кінцем самого усвідомлення себе (бажаного чи навпаки - тут не важить) українцем? Дай Боже, щоб перше.

* Улюблене запитання до економістів на заняттях: як називається ваша група? Найчастіше відповідають: є-ка-11, 12, 13 і т.д. (графічно: ЕК-11, ЕК-12). Далі можна не запитувати. І так все зрозуміло. Українську велику літеру Е і студенти, і викладачі чомусь читають, як Є. Чомусь? Якби ж то причина була невідома. Було б легше. Тут єдина надія на 40 років природного забування чужого й "научання" свого. А так які єкономісти, така і єкономіка (аналогічна ситуація з єлектриками та єнергетиками). І доки будуть у нас єкономісти, доти народові завжди бракуватиме манни.

* Переповнені групи катедри прикладної лінгвістики свідчать про важливе соціяльне замовлення - Україна прагне спілкуватися зі світом, тому й потребує фахових драгоманів. Студенти-лінгвісти в технічному виші - це подарунок долі для викладача мови. Вони, приміром, легко розуміють, у чому кумедність і водночас чар помилкового написання "рішеня" - тоді іменник формально набуває ознак ІV відміни, і, відповідно, його треба відмінювати, як кошеня чи козеня: рішеняти, рішеняті. Змінюється й семантика: рішеня - це таке маленьке-маленьке рішення. Так само лише серед філологів знайдеться хтось один (чи й кілька, але, на жаль, небагато), хто скаже, що копа - це 60 (а не копиця, як вважають, наприклад, єкономісти), а полукіпок - це 30 снопів (а не напівкип'яток - у розумінні инших студентів). Лінгвісти здогадаються, щo виготовляли стельмахи і римарі, бо десь читали про це, або хоч не полінуються скористатися словником, а також орієнтуються, де розташований Зелений Клин, як тепер називається Червона Русь і т.д. Використовувати наявні словотворчі моделі для продукування нових слів - люба річ для філолога-комп'ютерника, для прикладу: кома: закомити, обкомити, перекомити, недокомити, комування, комокрапка і т.д.; комп'ютер: Комп'ютеренко, Комп'ютерниченко, Закомп'ютерний, Підкомп'ютерний, Комп'ютерук, Комп'ютерів, Комп'ютерко, Комп'ютерась і т.д.

Щоправда, не всі прикладні лінгвісти мають високе чуття слова - чи не тому й жартуємо, що вони прикладені до мови (хтось узагалі лише краєчком). Із напівприкладених, звісно, не вийде добрих перекладачів, але майбутні Лукаші, Тени, Кочури та Содомори сидять сьогодні переді мною -- це безперечно.

* Для заочників (або по-новому: студентів дистанційної форми навчання) залік використовую як ще одну нагоду про щось сказати, чогось навчити, чимось зацікавити в мові. Ось Андрій, бравий сержант-даїшник, не знає, як утворювати форми кличного відмінка. Це легко, кажу, приклади в нашій усній мові. "Ось ви чули такі звертання, як Оксано, Михайле, Тарасе?" - "Чув, моя жінка з Ходорова, там так кажуть. Але я думав, що то неправильно, так но в селі говорять". Добре, думаю, зараз я відкрию йому очі, він усе зрозуміє. Починаю здалеку, питаю, чи є в нього діти. Так, син. Дуже добре, як називається? - Юрчик. Ось зараз станеться філологічне просвітлення, затріюмфує моя педагогічна майстерність: "Згадайте, - кажу із солодким передчуттям очевидця чуда, - як ви до нього звертаєтеся?" - "А що до нього звертатися, йому шонo три місяці..."(!) Що ж, усі люди заслуговують або на повагу, або на співчуття. Це і про Юрчика також.

* Часто формальною перепусткою до заліку є реферат. Олег приніс реферат на тему "Українська мова як державна". Розгортаю, а там половини літер бракує, замість ком якісь дашки. Чую пояснення: "Розумієте, я пішов в Інтернет-клуб, замовив реферат, той, що ви давали, заплатив, а вони так погано зробили". Свята простота. Співчуваю. А що маю робити. Бачить, що крига скресла, скаржиться далі: дружина потрапила в аварію, а потім він. "Якась така полоса в мене пішла". Це вже про життя. Раджу: "Щоб перервати цю "полосу", підіть до церкви". - "Та колись зайду". - "Коли?"- "А я знаю. Мама вже дала за нас на Службу Божу". - "То мама, а то ви. Треба самому стати перед Богом". Обіцяє, але не вірю.

Сашко хоч не обіцяв твердо. Це я про свого студента-киянина, що прибіг був колись до мене в розпачі: хочуть відрахувати "за драку", нікого тут не знаю, допоможіть. Пішла до декана, щось говорила про наш галицький обов'язок, про соборність, про те, що в Києві Сашко ніколи не стане українцем, а в нас, та на вашому факультеті, з таким деканом - обов'язково. Декан "клюнув" - Сашко залишився нашим студентом, дякував, запрошував, коли буду в Києві, "остановитися" в них. Я не обіцяла, бо маю де "остановитися" в столиці, натомість, кажу, виконайте моє прохання: підіть до церкви, помоліться, в тиші храму подякуйте Богові, що все обійшлося. Сашко, спасибі, що не пообіцяв брехливо, сказав, що не піде, бо у Львові всі церкви "католічеські". А щоб тобі добре було! Щось не дуже ревно ти шукав православні храми в нашому місті, юначе, що на другому році перебування тут таке виговорюєш. Лінощі? Стереотипи? - Малоросійство.

* Державні службовці цьогоріч приємно здивували. Передають із рук в руки "Перехід", копії статей, сперечаються про те, в якому столітті українці-орії-арії заснували Шумерське царство... Такі настрої в середовищі державних службовців - явище цілком недавнє. Свідомо підтримую його, аби не зачахло. То нічого, що маю поважні сумніви щодо того, чи Ісус Христос був правдивим галичанином, і ще мені не до вподоби словотвірний тип прізвищ теоретиків і практиків цього руху (Канигін, Збітнєв), але ж, зрештою, Донцов і Ганцов - хіба це за духом не Донець і Ганчук? Головне - напрям думання. Такі хлопці в державній службі - сіль нації. На них надія.

Не бракує, правда, й оцту нації. Львів'янин Олексій - лікар, що вчиться на магістра державної служби. Бесіда рясніє львівськими слівцями (суперово, позаяк), але акцент, його величність акцент, і в третьому поколінні не дасть забути про золотий вересень, про прийшлість на тутешні терени цього чоловіка. То нічого, що сам він народився у Львові. Зрештою, і не в акценті річ - туга за всім радянським, досить бездарно замаскована, так і вихоплюється раз по раз. ("Прошу сідати, пане Олексію". - "Я не пан, я товариш, і я краще присяду" - аж мороз поза шкірою від того відгомону "зони", і це 2003 року у Львові). Перейменовувати вулиці - це ознака безкультур'я. Кому заважали вулиці Пушкіна, Крилова, Ватутіна? От нехай нові вулиці, десь на Сихові, називають на честь генерала Чупринки чи Степана Бандери.

Щоб закоренитися в нову батьківщину, понад півстоліття цілком досить. Коли ж так не сталося (чи то соки не ті в цій землі, чи саджанець виявився сухостоєм від початку), то нема на то ради. І ніхто в цьому не винен. Несумісність тканин. І вихід із цієї ситуації є, всі про нього знають. До того ж Львів - це "мочевой пузир" (і чого б це я сиділа в такому нездалому органі?), а в Сибіру 40-ступеневого морозу майже не відчуваєш (ото вже раювали там наші виселенці). Біда чигає з иншого боку: Олексій буде державним службовцем у "цій" країні. Чи перейменує він проспект Свободи на проспект Леніна - залежить від нас.

Ще гірше, коли в державну службу йдуть, як у бізнес. Їм заплатити - не лише перейменують, а й взагалі продадуть.

Хтось іде в державну службу з відчаю. Молода вчителька історії не може змиритися з безладом у системі освіти. Для прикладу: у вересні започаткували 12-бальну систему оцінювання знань, а пояснення й уточнення як її використовувати, прислали в лютому наступного року. Признаюся, мене спочатку дивував цей учительський спротив щодо 12-бальної шкали (освітянський землетрус!), адже вища школа працює і за 100- і за 30-, 10-, 4-бальними системами. Пояснювала собі це відвічною вчительською консервативністю.

* Спілкування (як слушно каже мій шеф - контактування) з деканатами - окремий вид викладацької діяльности. Новенька працівниця вперлася, що не можна писати навпроти прізвища студента "не складав", треба - "не з'явився", бо так вимагає інструкція з Міністерства. Її колегу, відсутню, на жаль, мені вдалося переконати ще кілька років тому, що я не слідчий і не зобов'язана знати, чи студент був десь у коридорі - тобто чи він "являвся" фізично, я засвідчую факт: у мене іспиту він не складав. До того ж я вчу студентів, що являтися в українській мові можна лише надприродним способом чи уві сні - тому не можу порушувати стилістичної норми й філологічної порядности. Зрештою, кажу, беру відповідальність на себе, так що реєструйте. Це вплинуло. Обіцяю собі, що наступного разу поясню цій дівчині, чому я вимовляю "відoмість", а вона "вiдомість".

Ось і все. Минуло ще півроку життя. Збираюся додому.

* У маршрутці випадково зустрічаю свою слухачку - молодого державного службовця із Закарпаття. Треба про щось говорити, бо знаємося, та й розійтися нема куди. Люба, ретельно добираючи слова, розповідає про себе, про навчання (я киваю, усміхаюся - одне слово, створюю сприятливу комунікативну ситуацію), врешті-решт не витримує і просить-молить: "Я боюся з вами розмовляти, боюся, що скажу щось неправильно". Тепер зрозуміло, чому вона почала бесіду з того, що її мати слухає радіопрограму "Слово". Ми, мовляв, не якісь там москалі чи ще хто. Я все розумію, я вже звикла, що багато моїх слухачів і студентів (слава Богу, не всі) так зі мною розмовляють: сухо-літературно, дистильовано-нудно. Чому? Бо неуважно слухали першу лекцію. І я вкотре повторюю, цього разу Любі, а перед тим Сергієві, Галі, Оксані, а перед тим усім разом, що літературна мова є лише верхнім, найтоншим шаром великого мовного материка. Літературномовний народ - без діалектів, без просторіччя з його арго-суржиковим шумовинням, без індивідуальних новотворів, що кожен їх має і, головне, любить, орнаментує ними сіре повсякдення. Літературний варіянт - святковий одяг мови, крім того, це привілей людей освічених, тобто інтелігентних. А інтелігентність передбачає не зверхність, а доброзичливість або принаймні толерантність до чужого мимовільного незнання. Я вже не кажу про те, що в ідеалі мала б бути ще й любов до рідного народу, про яку так люблять кричати, вимахуючи синьо-жовтою фаною, ревнителі української справи. Любов до абстрактного народу начебто є, принаймні її декларують, а конкретних людей з того народу найчастіше ігнорують, зневажають, а їхніх дітей мало не в очі називають дебілами. Але це вже тема иншої статті - про любов.
Цього разу залік з української - перед своїм народом, перед його майбуттям і, звісно, перед собою - я склала, хочу вірити, несогірше.

Наближається наступна сесія. На весну з української передбачено іспит. Іспит совісти.

+ авторка -- кандидат філологічних наук, доцент









Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Промінь надії з Європи 
  ·  Коли опонують недоторкані 
Погляд
  ·  Така різна неправда 
  ·  Три роки без Білозора 
  ·  Доповідна записка спрацювала 
  ·  Збитки й досі підраховують 
Поступ у Львові
  ·  Свавілля чи провокація? 
  ·  Марка з львівськими святинями 
  ·  Львівська облрада - найкраща 
  ·  Куйбіда пішов, щоб повернутися? 
  ·  Танці до порозуміння 
  ·  Обережно: неякісне пальне 
  ·  По пневмонії -- фізрозчинами 
  ·  Усі діти -- рівні 
  ·  Іконна перетурбація 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Престиж за державні гроші 
  ·  Приманка для силовиків 
  ·  Свято не для всіх 
  ·  Німецькі варіанти консорціуму 
  ·  Загинув помічник Кучми 
  ·  Українці -- однопалатні 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Американці розчарували 
  ·  Еміґранти в Ізраїлі скаржаться 
  ·  За Іраком Іран... 
  ·  Хто шукає, той знайде 
  ·  Арґентина під ударом стихії 
  ·  Санкції проти США 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Економіка у Поступі
  ·  Податкові штрафи збільшено вдвічі 
  ·  Європа запроваджує торгівельні санкції проти США 
  ·  Архівні справи на кожного 
  ·  Зарплата на картку 
  ·  КОРОТКО 
Інтерв''ю у Поступі
  ·  Євген БЕРШЕДА: Швейцарський бізнес має не прийти, а повернутися в Україну 
Арт-Поступ
  ·  Кафе за сьомою печаттю: апокаліпсис сьогодні 
  ·  cвіт чуттєвої краси 
Поступ просвітництва
  ·  Залік з української 
Католицький Поступ
  ·  День матері 
  ·  Хроніка УКУ 
  ·  Релігійність "народна" і "філософська" 
Пост-Faktum
  ·  КАЛЕНДАР