BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    ПОСТУП ЛІТЕРАТУРИ.    Історія у Поступі.    mUZYKA POSTUPU.    Листи у Поступ.    Арт-Поступ у світ.    Пост-Faktum.   
КуПол: новини
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
23 квітня 2003 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  15:28 28-04-2017 -   У Львові буде встановлено меморіальну таблицю Андрію Білику  
  15:23 28-04-2017 -   Шахрай не заплатив львів’янці $6 тис. за куплений автомобіль  
  15:21 28-04-2017 -   На Львівщині судитимуть чоловіка, який викрав з могили на кладовищі погруддя пам’ятника  
  14:5 28-04-2017 -   Через ремонт колії трамваї не їздитимуть до львівського залізничного вокзалу п'ять місяців  
  14:1 28-04-2017 -   Внаслідок задимлення через коротке замикання електромережі у 1-ій поліклініці постраждалих і збитків немає  
Україна
  15:30 28-04-2017 -   4 травня почнеться суд над Януковичем, докази неспростовні – Порошенко  
  15:25 28-04-2017 -   Двоє офіцерів ЗСУ продавали перепустки через лінію розмежування  
  15:17 28-04-2017 -   Ситник: ГПУ порушила справи проти Супрун  
  13:59 28-04-2017 -   Порошенко: Гроші Януковича уже в Держказначействі  
  12:46 28-04-2017 -   Шахраї зняли більше десяти мільйонів із карток українців  
Світ
  15:33 28-04-2017 -   Самойлова підтвердила, що 9 травня співатиме в окупованому Севастополі  
  15:19 28-04-2017 -   У Британії Кличка назвали російським гігантом  
  12:44 28-04-2017 -   У США стратили вже четвертого в'язня за тиждень  
  10:7 28-04-2017 -   Бундестаг схвалив часткову заборону нікабу  
  10:6 28-04-2017 -   В Угорщині затримали майже тонну бурштину з України  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Листи у Поступ  » 

___________________________________________________________________________

Ще "Про храми муз і храми душ людських"
Коментар до відкритого листа "Поступ" № 49 (1104) 2.04.2003
Іван ГЕЛЬ, Юрій ШУХЕВИЧ
 
Воістину сумним і некоректним, щоб не сказати обурливим є сам факт тривалої публічної дискусії, піарівських акцій, що базуються на дезінформації та вперте й послідовне намагання захистити те, що захищати не тільки не гоже, а й аморально. Йдеться про спроби взяти під адвокатську опіку комплекс приміщень колишнього музею атеїзму, а нині - Музею історії релігії і будь-якою ціною не віддати громаді церкви Пресвятої Євхаристії того, що згідно з чинними нормами права повинно б належати їй без застережень, не кажучи про перманентну війну нервів та звинувачень функціонерами музею громади і навпаки. Свідченням цього є чергова паперова атака - великий за обсягом, кількістю підписантів „відкритий лист" Миколі Гориню, у якому оперують як аргументом і іменем одного із авторів цього листа.

Автори публікації почуваються скривдженими й ображеними етичною, саме етичною, стороною реакції М. Гориня на дії працівників музею у процесі протистояння між музеєм і церковною громадою. У чому ж суть цього протистояння? Громада вже багато років намагається отримати у власність або хоча б у користування сакральне приміщення колишнього домініканького монастиря, що було „екпропрійоване" теж уже колишнім окупаційним режимом і віддано під музей атеїзму, що створювався на підставі рішення вищої номенклатури партії. Національні Церкви та патріотизм для окупантів завжди були найбільшою небезпекою, бо породжували дух опору, тож визначальним завданням інституцій на кшталт музею атеїзму було войовниче безбожництво та далекосяжні плани на повне знищення віри і духу народу. А оптимальною ситуація виглядала тоді, коли плани окупантів реалізовували місцеві манкурти. І музей атеїзму таки працював на повну потужність, викриваючи „уніатів", ідеологічно допомагаючи „обгрунтовувати" репресії кагебистів, тобто велась результивна робота на духовне знекровлення нації. Тож спроби подати себе науковцями європейського штибу, що мали „ошляхетнити" московський войовничий атеїзм і, „омивши його", по лікті окривавлені руки мільйонів жертв, надати окупаційному безбожництву музейної респектабельності, виглядають справді смішними, насамперед за мірою „відкритості" душі. Адже автори листа хочуть говорити про „храми душ людських..." і, звертаються, очевидно, не до очерствілих і бездушних, а одухотворених, як у заголовку вони це наголошують. Та чи можна вірити змістові листа?

Якими повинні бути дії недавніх войовничих атеїстів, якщо вони ними вже не є, а стали справжніми Христовими овечками? Не ховатись за фарисейськими заявами, пройти через катарсис, повернути майно. Тим паче, що й чинне законодавство зобов'язує дотримуватись християнських норм - беззастережно, без зволікань і юридичної міфотворчої тяганини віддати храм релігійній громаді. А як діє музейна команда? За виробленою комуно-совєтською етикою та усталеними пропагандистськими засадами: через ЗМІ затіває конфронтаційну метушню, піднімає інформаційну хвилю, залучаючи свою ж братву із кола журналістів - таких же „ревнителів" культури; чинить запеклий опір передачі храму громаді; вигадує насправді не існуючі „факти" - мовляв, музеєві катастрофічно бракує площі і нею повинен бути храм, який нам брутально відбирають, хоча у музейному колі не було таємницею, що музей на той час орендував свою площу іншим організаціям. А скільки галасу зчинили навіть у київській пресі, що парохіяни разом з о. Йосифом начебто недбало переносячи орган, завдали йому непоправної шкоди, хоча нічого подібного не відбулося. Такі неіснуючі „факти" постачались пресі постійно і цим музейники намагались одночасно „застрелити" двох caeo?a?a: дискредитувати пароха та громаду і збурити людей, піднявши їх на захист книг, що начебто нищаться та інших музейних цінностей, які громада ледь ногами не топче.

До речі, стосовно цінностей. Де взялася та маса витворів високого мистецтва, церковоного приладдя, стародруків, книг, інших мистецьких предметів, що були нагромаджені музеєм атеїзму. Люди хотіли б почути ім'я хоча б одного мецената чи засновника, який створив би, як наприклад великий Метрополит Андрей Шептицький Національний Музей і передав народові його ж духовні цінності? Немає мецената. Таким меценатом музею атеїзму були окупанти - обком компартії, а постачальниками - карателі-енкаведисти, згодом - кагебисти, та ... працівники музею, що з закритих храмів забирали ікони та стародруки.
Чудово розуміючи, що для поневоленого народу духовні цінності, як і мова, література, національна культура в усіх її опозиціних виявах - це запорука самозбереження та наснага до боротьби, окупанти плюндрували храми, національні святині, палили бібліотеки, депортовували, як і народ, його цінності за межі України - в музеї, храми і „спецхрани" Москви, Пітера та інших російських міст, а частину того, що залишалось нагромаджували в місцевих спецхранах - музеях атеїзму, де вони або руйнувались, або поки не були інвентаризованими - спродувались чи пропивались „сотрудніками" цих музеїв разом із „сотрудніками соотвєтствующіх органов", що, як правило було одне і теж. Згадати б хоча „мистецтвознавця" Остоверхова.

Якби усі цінності музею були у той час належно інвентаризовані з реєстрацією джерела „експропріації", то згідно з нормами християнської етики та чинним тепер і на території України міжнародним правом про реституцію незаконно надбанного майна, усе награбоване повинно бути поверненим його законним власникам. То чому цієї норми права не детримуються працівники музею і навіть не ставлять питання про реституцію майна? Бо добре розуміють, що, поступивши так, „поставили б хрест" на існуванні музею - тоді просто не було б одного із суб'єктів сьогоднішньої гострої полеміки-музею, як власника цінностей.
Правда, коли приміщення храму, після усіх отих не вельми смачних інтриг таки офіційно передавали греко-католицькій громаді, то працівники музею просто блискавично знайшли польських монахів-домініканців аж у Києві і доповіли про факт передачі церкви українцям. Очевидно сподівалися на реванш та вдячність чужинців. Але поляки, ставши, за старанням товаришів із музею, господарями, вигнали б згодом і їх, бо не захотіли б ділити визнану за ними власність. Цей факт для тих, хто його знає, остаточно розставив крапки над „і" - „who is who": рефлекс „інтернаціонального воспітанія" відразу ж дався взнаки - чужинцям хоч усе, а своїм - нуль з перманентними скандалами плюс донос.
Шкода, звичайно, що таких промовистих „деталей" не знає широкий загал українців. І відповідно не відчуває чим воно пахне. Зате на високо моральну і засадничу позицію М. Гориня прореагуть словами „смішно і сумно" ...
Чи так уже й смішно було в Галичині в роки російської окупації взагалі і навіть на початку 70-х рр. XX ст.? Чи такою невинною була затія Львівського обкому створити музей атеїзму відповідно до рішення ЦК, як її сьогодні намагаються подати автори відкритого листа? Чому ці музеї та інші установи аналогічного призначення, що повинні були на повну потужність розгорнути ідеологічну боротьбу з „ворожими виявами" націоналістів та клерикалів, росли наче гриби після дощу? Власне саме пояснення тодішньої ситуації авторами листа та спроби звести російський войовничий атеїзм і свою діяльність до кабінетних фаєрбахівських чи марксистських забав матеріалістичною філософією та псевдонауковим безбожництвом кажуть читачеві про моральний бік справи та їхню „українськість" значно більше, ніж цього хотіли б самі автори листа.
Адже зі змісту публікації читач має зробити висновок, що навіть окупаційний тоталітарний режим уже не був насильницьким, а по-європейськи респектабельним. Ну, ще може трохи недолугим і смішним, як, на погляд авторів листа, теперішні твердження М. Гориня. А як насправді?

В кінці 1971 р. ЦК КПСС видає постанову„про посилення ідеологічної роботи в Українській ССР і, зокрема, у Львівській області". Вже 12 січня 1972 р. по Україні прокочується хвиля погромних арештів. За вияв елементарної українськості або сповідування віри, особливо приналежності до катакомбної УГКЦ, людей піддають моральному теророві, з „вовчим білетом" звільняють з роботи, - звичайної заводської, не кажучи про педагогів, викладачів, студентів, а тим паче тих, хто був пов'язаний з ідеологією. Людей „добровільно-примусово" виганяють на „стройкі комунізма", більшість яких на Крайній Півночі та Сибірі. Забороняють колядки, гаївки, народні пісні, навіть з натяком на патріотизм, шевченківська поезія є антирадянською націоналістичною крамолою, але Шевченко за твердженням вишколених окупантами „літературознавців" - заклятим атеїстом і москвофілом. У Львові під ялинкою ще й б'ють, за колядки садять на 15 діб, і вже ніколи українця не випускають з-під кагебистського „ковпака". Зрештою саму ялинку переносять з центру міста під управління КГБ. Навіть П. Шелеста заганяють на заслання. А в цей час, як наголошують автори листа „два десятки молоденьких і симпатичних випускниць львівських вузів" стають співробітницями отакої собі суто академічної контори-музею атеїзму аби надати тоталітарному режиму та його інструментові ідеологічної обробки й тиску- інституції „с чєловєчєскім ліцом". Просто ідилія стосунків та взаєморозуміння. Аж дивно від такої метаморфози: не злочинна система затягує своїх співробітників, - які є, хочуть вони того чи ні, її послушними виконавцями, - у трясовину саме її моралі та відповідних дій, а працівники музею букавально ошляхетнюють функціонерів режиму, трансформуючи войовничий - вкрай нетерпимий атеїзм у „тиху" академічну науку.

Відразу ж постає ще одне питання. Чи отих „два десятки молоденьких і симпатичних" були „окремою юридичною" особою й отримували завдання зі сторони, коли штатний розклад складає понад 140 одиниць в наш час. Чим займалися окрім тих двадцяти, ще понад сто з гаком працівників? Ким були ці люди? Тепер уже не таємниця, що навіть на виробництві орієнтовно кожен п'ятий був агентом КГБ. Правда, на заводах ця служба не відстежувала благонадійність кандидата на робоче місце заздалегідь і не займалась працевлаштуванням безпосередньо. Академік Ярослав Дашкевич у свойому дослідженні про Історичний факультет Львівського університету , виходячи із неспростовних фактів, констатує, що в ідеологічних установах, - а музей атеїзму знаходився у прямому підпорядкуванні обкому партії, - отримати місце роботи можна було лише за безпосередньою рекомендацією КГБ. Кого ж могла рекомендувати і чого вимагала від претендента ця „контора глибокого буріння" - усім відомо. Тож навряд чи етично виставляти тодішніх „сотрудніков" музею отакими невинними, відстороненими від кегебистських реалій, заглиблених у себе науковців-атеїстів, що тільки й думають: „а чи є Бог на небі?" та „чи є життя на Марсі?"Що більше. Вдень і вночі вони запитували себе: „як обтесати пику окупанта так, аби надати їй вигляду людського обличчя?".

Співробітники ідеологічних контор, зокрема й ідеологи безбожництва - з обкому, університету, музею атеїзму, відділу атеїзму Інституту суспільних наук, кафедр так званого наукового комунізму різних ВУЗів тощо не надавали окупаційному режимові, його ідеології та садистській практиці людського обличчя, бо, отримавши хліб з рук окупанта, такий працівник уже не міг бути морально готовим до роботи з „людським обличчям". Абсолютна більшість таких функціонерів благословляли новітніх інквізиторів - Брежнєва та Суслова, Андропова та Щербицького, були адвокатами тоталітарної системи, публічними апостолами колаборантського інтернаціоназму та безбожництва. Про погроми, арешти, нагнітання страху, як фундаментальної основи збереження імперії, вже мовилося. Але ж живими смолоскипами палали люди: в Києві, облившись бензином, спалив себе Василь Макух, у Празі - Ян Палах, у Каневі на Чернечій Горі - Василь Гірник. То про яке людське обличчя режиму та його структур взагалі може йти мова!

Ще одним рупором провокаційної діяльності КГБ стосовно української проблематики був „пост ім. Я. Галана", штатна автура якого, зокрема Т. Мигаль, Ю. Мельничук і Ко, як і штатні працівники музею атеїзму, блюзнірськи глумилися над святими українськими символами. Одні і другі за порухом кагебістської диригентської палочки ставали стоголосою єрихонською трубою у зведеному антиукраїнському хорі. Автори листа М. Гориню, згадавши і М. Мигаля добрим словом, чомусь забули залучити до нього хоча б одного такого „подвижника" з численної автури музею атеїзму (корпоративна солідарність?), яка так густо й натхненно обливала брудом УГКЦ, називаючи її чисте, мученицьке духовенство агентами й лакеями Берліна, Варшави, Ватикану. Як цинічно знущалися над світлою пам'яттю великого Митрополита Андрея, прагнучи осквернити й принизити цю найвидатнішу постать українського хритиянства за 1000 років. Аби догодити Москві, чіпляли Митрополиту ярлик „ворога" українського народу, безпідставно звинувачували у співпраці з нацистами, навіть додумалися протиставляти Митрополита І. Вишенському, одного виставляючи зрадником, а другого - героєм, хоча „різниця у віці" сягала понад двісті років. Автура з цього „спецназу" обґрунтовувала „правильність" ліквідації УГКЦ та багатолітнє утримування Патріарха Йосифа (Сліпого) у найжорстокіших режимних лагерях.

Вже зовсім недавно, під кінець 80-х XX ст., коли розгорнута боротьба за легалізацію УГКЦ повною мірою означала боротьбу за українську державу і виливалась у безпрецедентні за розмахом усенародні акції, музей атеїзму разом з відділом атеїзму Інституту суспільних наук за дорученням високих партійних інстанцій розробляли: як про це з обуренням розповідав Богдан Котик, концепцію боротьби з активною УГКЦ, визначали заходи, які повинні були знову загнати її в підпілля або ще більше знесилити, відібравши в Церкви навіть те, що вона мала на той час, бо ЦК КПУ, за словами того ж Богдана Котика, розцінював масовість акцій у різних куточках Галичини виявом націоналізму, небезпечнішим за оунівське підпілля 40-х років XX ст. Саме тоді розробниками-атеїстами було запропоновано автономію російського православія в Україні, тобто те, що реалізовано як УПЦ МП.

Сьогодні музей, продовжуючи лінію протистояння, правда вже з окремим храмом, подає його під прикриттям боротьби за збереження музених цінностей. Щобільше. За повідомленнями преси директор В. Гаюк подався аж до Риму і здобув, начебто, благословення Святійшого Отця на збереження status quo. Очевидно, на всяк випадок, придбав індульгенцію. Читачам цікаво буде знати, що зав. відділом атеїзму колишнього Інституту суспільних наук Є. Гринів паралельно заручився подякою, вже зовсім немічного, по суті недієздатного владики В. Стернюка, за вклад у легалізацію УГКЦ. Отак „бійці партії" стають „борцями " за державу, за легалізацію Церкви. Справді віруючі, нормальні люди до такого навіть не додумались би, а піймавши себе на цьому - померли б від спопеляючого внутрішнього вогню та сорому за такий стан душі. Адже Бог і Україна - це любов, усе ж святе люблять тихо, сповідально: мільйони українців поклали життя за ці два слова і не вимагають папірця на підтвердження цього. А вихованці комуно-совєтської системи навіть не усвідомлюють власної ущербности, неспівмірности стану душі віруючої людини і психіки атеїста. Homo sovieticus інстиктивно рятує себе, а при ускладненні ситуації, небезпеці чи можливому порушенні усталеного статусу - шарахається у взаємовиключні позиції, агресивно доказуючи середовищу, що його перевтілення є цілком природнім: учора був войовничим з піною на губах атеїстом, сьогодні - він уже войовничий православний чи греко-католик, а завтра сповідуватиме те, що підкаже політична „роза вітрів": іудаїзм, іслам або буддизм, чи китайське конфуціанство, якби, не дай Бог, знову з'явились азіати. Совок щойно з піною на губах воював з націоналізмом, звичайно, не російським, а - українським, буржуазним, навіть „сокирним", та змінились обставини і він уже з піною на губах - націоналіст. Совок легко, наче хамелеон, змінює колір шкіри, бо усе що робить - робить зі шкурницьких інтересів, але обгортає це у блискучі „фантики" й набуваючи пози значущості, значущо, моралізуюче повчає й кличе, як у випадку з М. Горинем, до толерантності та взаємної любові. Правда, проповідує „за" при збереженні його власних меркантильних інтересів. Якщо ж хтось порушує ці інтереси, то викликає вогонь на себе і стає недолугим і смішним. Отже, вчімося таки по-справжньому бачити й знати реалії, що їх ховають за пеленою елементарної риторики.

Музей був обкомівсько-кагебистською структурою. В цьому вже ніхто не сумнівається, бо постанова обкому про створення, куратори музею, зміст його роботи та поставлені цілі свідчать, що це - аксіома. Нагромаджені в ньому цінності - злочинно награбовані. І це теж аксіома. Тому підлягають поверненню, тобто реституції. Якщо вже немає прямого власника - його фізичним або духовним спадкоємцям: громадам та храмам УГКЦ, оскільки сакральні цінності, церковне приладдя, стародруки, книги, зрештою абсолютна більшість музейних надбань була власністю цієї Церкви. Зібрання книг та стародруків наприклад передати бібліотеці Академії наук, а ікон - Національному музеєві.
На думку духовенства, української інтелігенції, політв'язнів працівники музею, якщо вони належать до тих, що не входили в число співробітників колишньої обкомівської структури і покликом душі дбають про відродження та розвиток української духовності, мали б скликати збори, прийняти відповідне рішення й заявити про своє самозвільнення. Це було б рішення справді високого морального рівня. Воно зняло б усі закиди та певні підстави для звинувачень тому, що музей, змінивши назву, не змінив своєї сутності, а, може, й господаря. Окрім того, музей як культурно-мистецький заклад дублює собою декілька вужчих за призначенням, проте далеко потужніше поставленою роботою з погляду професійного та вищим науковим рівнем музеїв, бібліотек. Разом з тим кількість працівників музею не змінилася з доби комуністичної системи, тобто максимального наповнення кадрами фахівців з атеїзму і сягає, як кажуть працівники музею, 146 штатних одиниць. Просто диво як дирекції вдається зберігати такий штатний розпис, коли всюди скорочення, скорочення, скорочення.
Тож хіба не дивним та обурливим є факт, що на дванадцятому році незалежності України, Львів, де ніколи не затухали змагання за державу, все ще не має Музею національно-визвольної боротьби, бо мовляв, украй невистачає грошей, приміщень штатних одиниць, а рудимент окупаційної системи, який покликаний був душити боротьбу за самостійність України та ідеологічно „обґрунтовувати „право" окупантів на злочини проти нашого народу - і таки добре виконував цю не вельми чисту роботу - змінивши назву, функціонує у повному складі й зухвало називає себе творцем та захисником української духовності.

Автори й підписанти листа за логікою homo sovieticus(iv) намагаються доказати, що два десятки „молоденьких і симпатичних" не могли зруйнувати того (підтверджуючи водночас цією тезою „місійне призначення" музею та для яких цілей їх узяли на роботу), чого неспроможна була знищити окупаційна система з її величезним апаратом. Не могла - це справді так. Однак усіма силами намагалась доконати історичну пам'ять і самосвідомість народу, а музей був інструментом системи і від цього вже ніхто не зможе відхреститися. Тож музейні працівники хоч і не могли „забити останній цвях", проте були покликані „забивати" й це не звільняє їх від моральної відповідальності, а музей - від долі системи. Тим паче, що в усьому християнському світі ні Церква, ні держава, ані суспільство таких музеїв не засновували і їх майже немає. Він - один і створений окупантом, як духовна „душогубка".

Так, музей атеїзму, навіть як складова потужної системи, не міг подолати глибинного, внутрішнього і природного поклику людської душі до Бога, як сутності людини. А обком та ЦК не здатні були, незважаючи на максимум зусиль, убити велич і силу національного духу українців та устремлінь галичан до свободи, як ще однієї Богоданості й сутності людини. Помимо усіх голодоморів, Биківень, Солоноваток та Сандормохів, Мордовій та Сибірів, усіх колективізацій, русифікацій, атеїзацій, ні ВЧК, ГПУ, НКВД, ні КГБ та ГУЛАГ(и) й усі разом узяті структури імперії зла, не спроможні були, хоч вважали це однією із визначальних умов існування окупаційного режиму фізично винищити український народ. Бо Добро, яким крихким та зовні слабким не видавалось би, таки долає Зло, яким нездоланним воно не виглядало б. Бо на сторожі України стоїть Всевишній. Бо саме в ім'я нездоланності Добра та Любові приходив, страждав і воскрес Христос. Так, вони не могли перемогти.

Та чи повинні ми забувати про мільйони жертв і ще мільйони скоєних злочинів та насильств, хоч не існує вже ні КГБ, ні імперії зла. Чи маємо мовчати, коли її іструментарій, змінивши пігментацію й одягнувшись у шати доброчинності, продовжує діяти як залишок системи, працюючи тепер усього лиш на себе. Тим більше, що йдеться не про людей, а про саму структуру.









» 
Повзуча русифікація
М.КОВАЛЬЧУК
 
Пишу про те, що хвилює українців на ниві духовності, про те, що є неодмінним атрибутом кожної нації. Русифікація у Львові повзуча, дуже обережна, ніби боязка. Та й є від чого, бо це -- не Схід України, де зламане покоління практично не чинить опору цій заразній навалі.
Детальніше>>
» 
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
 
До виконкому Львівської обласної організації Спілки офіцерів України надходить багато необґрунтованих нарікань від мешканців міста, читачів Вашого часопису, у яких вони засуджують дії Спілки офіцерів Львівщини, які були опубліковані в газеті "Поступ" №49 від 2 квітня 2003 року щодо вимог про перейменування вулиці Джохара Дудаєва на вулицю Лермонтова і недопущення відкриття меморіальної дошки на честь законно обраного президента Республіки Ічкерія.
Детальніше>>
Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  СБУ відкриває архіви 
  ·  Тимошенко проти "нашоукраїнця" 
Погляд
  ·  Церкву врятують меценати 
  ·  Дороги мусять відремонтувати 
  ·  І так кожен день 
Поступ у Львові
  ·  На Скнилові цвістимуть квіти 
  ·  Хто допоможе вчителям? 
  ·  Боротьба з інвестиціями 
  ·  Усі проблеми від своєчасного виконання поставлених завдань 
  ·  ТРАФУНКИ 
  ·  Вибори чи переобрання 
  ·  Бензин подорожчає 
  ·  Львів'ян забезпечать роботою 
Поступ з краю
  ·  Узгоджений кандидат від влади 
  ·  "Народна ініціатива" без народу 
  ·  П'ять варіантів для Ющенка 
  ·  Програма уряду розколе владу? 
  ·  Харків -- європейське місто 
  ·  Коломійця убив бізнес 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Шиїти проти американців 
  ·  Рекламна криза солідної преси 
  ·  Вірус вдається до мутації 
  ·  Маніфестації за кокаїн 
  ·  Тигри не бачать прогресу 
  ·  День народження королеви 
  ·  СВІТООГЛЯД 
ПОСТУП ЛІТЕРАТУРИ
  ·  Василь ГАБОР: Якби людина залишилася в раю, вона б цей рай зруйнувала 
  ·  Правда про 
Історія у Поступі
  ·  Плюси і мінуси визвольного руху 
  ·  АРХІВАРІУС 
mUZYKA POSTUPU
  ·  metallica: святий гнів 
  ·  ЕВОРА 
  ·  mUZNEWS 
Листи у Поступ
  ·  Ще "Про храми муз і храми душ людських" 
  ·  Повзуча русифікація 
  ·  ВІДКРИТИЙ ЛИСТ 
Арт-Поступ у світ
  ·  Простір Таїни 
  ·  Верба незнищенна 
  ·  Митці митцям, коли державі не до культури 
  ·  АРТ-АНОНС 
Пост-Faktum
  ·  Бог грошей Ларі Елісон 
  ·  КАЛЕНДАР