Якось так у мене склалося, що за останнi роки кiлька разiв довелося провадити Карпатами рiзнi iноземнi кiновi й телевiзiйнi групи, якi робили фiльми про нас. I завжди я, користуючись повноваженнями провiдника, уникав Яремчого.
Робив це, вiрячи в iдею необхiдностi творення позитивного образу України. Вiрю у це, бо бачив, як залежить європейська публiчна думка про Україну вiд того, як повелося речникам цiєї опiнiї на наших землях.
Це не потьомкiнськi села, це не екскурсiї для європейських iнтелектуалiв, iнсценiзованi большевиками у тридцятих роках. Це здоровий глузд i цiлком оправдане бажання берегти безпомiчних гостей вiд стресiв. (Колись менi оповiдали iсторiю про те, як в серединi п'ятдесятих один з польових командирiв УПА взяв пiд свою охорону групу польських студентiв-практикантiв, якi опинилися посеред бойових маршрутiв вiддiлiв українських партизанiв, польських бойовикiв, совітських i польських урядових винищувальних загонiв, передовсiм тому, що любив молодiсть, а ще хотiв, щоб цi майбутнi iнтелiґенти мали що доброго оповiдати про свою молодiсть).
До тепер не знаю -- як там з так званою правдою у впертому оминаннi Яремчого. Бо зрозумiти теперiшню Карпатiю без нього неможливо, але ж iснують мiсця, якi можна означити, як тi, справжнi Карпати, але ж не тi, а цi справжнi Карпати конденсуються у Яремчому.
Задовгий вступ !!! (нiколи не мiг вловити пропорцiй мiж подуманою i написаною фразою).
Яремче викликає сумнiв уже навiть датою свого заснування -- 1895. Навiть для вiдносно молодо
ї iсторiї української колонiзацiї Карпат ця дата засвiжа. Курорти мали би у цьому вiдношеннi бути подiбними на коньяки, плiснявi сири, добрi вина, а не свiжу телятину i ще не пожовклий крiп. Кажуть, що тодi, коли Дора i Ямна, якi були популярним i затишним водночас лiтниськом львiвських нових (для 30-х рр. XX ст.) українцiв, у Яремчi по-смiшному купалися євреї-парвеню (з хусточкою на головi, затикаючи нiс i вуха, коли присiдали у воду, яка ледве сягала колiн...).
Тепер з мосту над водоспадом скачуть за грошi хлопцi. Точно знаю, що перед тим порядно випивають, зiбранi грошi дають потримати приятелям, скачуть гарно i намагаються обминути при входженнi у воду не тiльки очевиднi каменi, але i мiтичний нiмецький танк, який "лежить на днi у плесi".
Мiст провадить до дива див -- яремчанського сувенiрного базару. От коли менi стає шкода, що не роблю ретельних письменницьких нотаток, от коли стає завидно, що у художникiв є таке популярне заняття як малювання з натури. От коли пригадується француз Перек з його романом "Речi". От коли думаєш про iндiанцiв-алкоголiкiв, якi мрiяли про стримання навали європейських переселенцiв на свої пасовища. Дивним чином весь цей набiр предметiв викликає асоцiацiю з фiльмами про африканських чаклунiв, якi однаково вiльно використовують у своїх манiпуляцiях предвiчнi iнструменти давнiх цивiлiзацiй, примiтивне начиння доiсторичних часiв i пластиковi пляшки та одноразовi фотоапарати, зробленi десь у притонах азiатських мегаполiсiв.
Починаєш розумiти, що призначення бiльшостi предметiв визначити неможливо. Але поєднання!!! У тих самих будках продаються (не можу всього згадати) гуцульськi лiжники (їх узiр за останнi кiлька рокiв перестав бути традицiйним, може нагадувати плед, пончо, може бути бiлим, сiрим або отруйно-голубим), цiлком ужитковi i незмiннi протягом столiть вовнянi капчурi, бездоганнi макiтри i казковi гетьманськi булави, щось, що вимагає вiд нас безперервного перекушування -- батончики, горiшки, чоколядки і андрутики, багато всього до фотографування -- плiвки, батарейки, може, для цього ж i рiзноманiтнi петарди, феєрверки, бенгальськi вогнi. Поруч розкладенi гуцульські капелюшки (колись Хустська фетрова фабрика мала обов'язок забезпечувати полiтбюро капелюхами (особливо звернiть увагу на Суслова) так, як Тисменецька хутрова -- розкiшними зимовими вушанками (чому, навiть у найбiльшi морози, цi члени нiколи не опускали вух, адже на зонi й у вiйську це можна було робити, починаючи вiд якихось двадцяти градусiв?), химернi солом'янi брилi i ковбойськi капелюхи на шкiряному пасочку, до якого можна приторочити п'юрко орла, чiчку рододендрону i т. п. Через брак мiсця i часу мушу спинитися.
Але є ще тисячi брелокiв ( виявляється, що це рiч першо
ї необхiдностi) у виглядi кiстякiв, недопалкiв "Мальборо", мiнi-револьверiв i мiнi(функцiональних)-кинджалiв. Так само, як дерев'янi кульковi ручки-чоловiки (тягнеш одну частину гуцулика у кептарику i ґачах i з'являється величезний фалос, яскраво нафарбований червоним на самому кiнцi) доповнилися такими ж милими гуцулками (тягнеш одну частину самописця, спiдниця зсувається i оголюється беззастережне лоно з ретельно прилiпленим пучком найсправжнiшої овечої нефарбованої вовни).
Перед пiдсумком -- останнi фраґменти: культова турбаза "Гуцульщина", яка отримала Шевченкiвську премiю i на багато десятилiть вплинула на всю стилiстику "сучасно
ї української архiтектури", розвалена; довкола iншої культової, вже тепер найдорожчої, турбази "Карпати" -- будiвельне смiття, ненза i розпука; неймовiрна кiлькiсть випадкових статевих актiв, якi єднають захiд i схiд України; пам'ятник ковпакiвцям навпроти Крайового музею визвольних змагань...
Маю вiдчуття, що все це свiдчить однаково сильно про двi речi.
Може здатися, що справжнiй Гуцульщинi, Карпатiї, Галичинi i всiм нам -- кiнець. А може видатися, що всi цi ознаки переконують у протилежному -- гуцули i Карпати, ми i вони, все i все -- безсмертне i незнищенне. |
