На зустрічах з виборцями мене запитують: коли щось зміниться? Вчителі цитують Грушевського, Франка – і критикують українську націю, яка за 10 років Незалежності не змогла створити ефективну державу. Ми не можемо відповідати за те, що було до нас, але мусимо змінити сучасність.
Я часто цитую Адама Міхніка, головного редактора польської “Газети Виборчої”: вихід із рабства триває стільки ж, скільки саме рабство. Вірю, що це має статися раніше. Але не раніше, ніж ми зрозуміємо, що ми вже не раби, ніж навчимося вимагати у влади правди – у тому числі й про те, куди йдуть гроші з бюджетів усіх рівнів.
Можна звинувачувати людей, що прийшли до влади 1991 року, і кого з різними відтінками в голосі називають “демократами”. Але реальна влада продовжує належати старій комуністичній номенклатурі, незалежно від того, кого вона “призначає” президентом. Українці в імперії могли мати поетів, але не політиків. Тому люди, що прийшли до влади, не мали жодного досвіду державотворення.
Загальний настрій людей, які кажуть про те, що всі політики – негідники, тож їх усіх треба розігнати або посадити, є насправді страшним для суспільства. Бо якщо не буде порядних політиків і громадських діячів, суспільство ніколи не вдасться розбудувати. Прикладом порядності в українській політиці може бути Андрей Шептицький, який був готовий говорити з дуже різними людьми, але заради однієї мети – незалежної України. Наші сучасні політики теж готові йти на компроміси, але заради власної вигоди. Наші уряди, парламенти, президенти не мали цілісної концепції змін у державі.
Вони намагалися змінити кожен той чи інший шматок, лобіюючи при тому власні інтереси.
Багато вдалося зробити уряду Ющенка. У цьому величезна заслуга самого Віктора Андрійовича, але не тільки. Люди, які тоді складали його команду, сьогодні опинилися хто де. Гладій і Кириленко, які провели успішну аграрну реформу, – в “ЗаЄдУ”. Юлія Тимошенко, яка навела порядок в енергоринку – в “Батьківщині”. Економісти і до сьогодні працюють в уряді. Шкода, що Ющенко не встиг тоді підійти до цілісної зміни податкової й адміністративної системи.
Протягом останнього року в Україні підсилилася регіоналізація. Еліти на Сході та на Заході не мають між собою майже нічого спільного. Якщо так буде і надалі, Україна загалом стане ближчою до Росії (бо вже у 2003 році на кордоні з Європою виросте стіна), а Галичина перетвориться на найбіднішу її окраїну. Так, тепер нам дозволять мати свою культуру, але в нас не буде грошей, щоб її розвивати.
Тому відповідальність Галичини полягає в тому, щоби зробити правильний вибір. Це непросто, бо поруч, у списку одного блоку, можуть бути націоналісти і російські бізнесмени. Отже, ймовірно, що блоки ці після виборів розваляться. Тому надію треба покладати не тільки на партії, але й на конкретних людей, які представляють нове прагматичне покоління. Їхній прагматизм – не в прагненні до власного збагачення, а в чіткому погляді на майбутнє держави як повноцінного члена європейського співтовариства. Вони мають відчувати, що їхній успіх – це частина успіху держави.
Переконаний: таких людей у кожному наступному парламенті буде більше, ніж у попередньому.
Дехто проти того, що журналісти йдуть у політику. Але журналісти – це не поети. Це люди, які знають життя суспільства з усіх боків. Саме ті країни Східної Європи, де до влади прийшли журналісти, є лідерами соціальних змін: Гавел – у Чехії, Кваснєвський і Сівєц – у Польщі. Ці люди системно розуміють процеси, які відбуваються в політиці і економіці, маючи водночас сталу систему цінностей. |
