Наприкінці 1980-х у Парижі відкрився будинок культур світу, метою якого було знайомити французів із мистецькими надбаннями інших народів Землі. Інша французька організація, "Французька співдружність", натомість, дбає про розповсюдження у світі інформації про досягнення французької культури. На базі цих двох установ діє програма courunts (рух, течія), яка надає можливість трьохтижневих групових та індивідуальних стажувань у Франції для іноземців, які володіють французькою і працюють у царині культури. Наприкінці минулого року таким стажером зі Львова стала завідувач відділу мистецтва ХХ століття Львівської галереї мистецтв Віта Сусак. Метою її поїздки було знайомство з "життям" периферійних музеїв Франції.
-- Франція -- перша країна, у якій було створено міністерство культури. Головним меценатом французької культури ще з часів середньовіччя є французька держава. Після французької революції на її утриманні опинились національні архіви, Паризька бібліотека, Опера, Лувр... Щороку з національного бюджету на культуру виділяють 1%. Якщо після Другої світової війни основну увагу приділяли великим інституціям, які розташовані в Парижі -- бібліотека Міттерана, центр Помпіду, -- то з початком 1990-х держава взяла курс на децентралізацію культури і підйом провінційних установ. Першими об'єктами цієї уваги стали образотворчі музеї Ліона і Гренобля, тепер -- Бордо і Тулузи.
За два століття демократії у Франції усталилась і розвинулась система органів самоуправління. Вкладати гроші в мистецькі установи міста для кожної французької мерії -- питання престижу. Принцип фінансування дуже простий: співробітники музею мають статус муніципальних і свою зарплатню отримують у мерії. Крім того, мерія утримує саме приміщення музею з усіма функціональними потребами і долучається до більшості його ініціатив. Тож хоч держава виділила чималі цільові кошти на реконструкцію музеїв у Ліоні і Греноблі, самі міста теж максимально сприяли відродженню своїх осередків культури.
Гренобль -- столиця лижного спорту -- трохи нагадує Стрий плюс Альпи. Музей мистецтв тут існує ще з ХІХ століття. Рішення збудувати для нього нове приміщення було прийняте ще у 1980-х, а цільова державна програма дозволила це зреалізувати вже у 1990-х. У збірці музею -- і старий живопис, і сучасний. Французи люблять і цінують класику, але добре обізнані і постійно цікавляться сучасними тенденціями. Тут, у музеї, вражає, насамперед, кількість дітей. Мистецькому вихованню дітей приділено максимум зусиль. І то не абстрактні, для годиться, заходи, а дуже цікаво організовані програми, які покликані виховати цікаву особистість. І -- майбутнього мецената. (!)
У музеї працює відділ аніматорів (15 осіб!), які провадять заняття з дітьми. Усі працюють за контрактом. Протягом створення анімаційної служби бюджет музею зріс у 7 разів (!). Для занять виділено дві кімнати-студії, де в ігровому режимі "профі" готують дітей до сприйняття мистецтва ХХ століття. Наприклад, виставляють якусь інсталяцію, біля якої запрошені молоді музиканти награють свої імпровізації на тему цієї інсталяції, після чого -- спільне обговорення. Навряд чи всі маленькі мешканці Гренобля, які сьогодні відвідують ці музейні лекції-ігри, присвятять своє життя мистецтву. Але вони стануть інженерами, лікарями, адвокатами, для яких сучасне мистецтво вже ніколи не буде якимсь невідомим страхопудом на тому боці прірви. Тут, у музеї, вони на все життя отримують звичку відвідувати виставки. Тут сучасне мистецтво назавжди стає супутником їхнього майбутнього дорослого життя. Тут вони стають патріотами і меценатами своєї культури.
Сам тип людей, які працюють у французьких музеях, не відрізняється від тих, що працюють у нас. Це достатньо чутливі і вразливі натури, здатні зануритись у світ мистецтва. Але при цьому вони завжди готові ділитися своїми знаннями, відчуттями, захопленнями, відкриттями з усіма, хто проявить зацікавлення. Вони завжди щасливі цією можливістю поділитись. Тому і в Україні сьогодні цілком можливо розпочати подібний виховний процес. Люди є. Справа, передовсім, за грішми та за розумінням з боку держави і суспільства у важливості і потрібності цієї роботи.
Поблизу Ліона розташоване невеличке містечко Сант-Етьєн, яке якийсь час із заздрістю приглядалось до мистецького життя сусідів, а потім вирішило: а ми? І створило музей сучасного мистецтва, а на його базі -- бієнале дизайну. Команда енергійних кураторів музею задекларувала його діяльність масштабним проектом "Колір", де на виставку було зібрано практично всі монохромні картини ХХ століття. Експонувалась тут й інсталяція Іллі Кабакова "Корабель": такий собі коктейль з атрибутів радянського побуту. На стелажах були розкладені листівки тих часів, газети, листи зі скаргами до ЖЕКів. Для французів, які не розуміли контексту цієї моторошної звичаєвості, на столиках розклали переклади. Але навряд чи хтось з тих, хто виріс поза країною Рад, зміг до кінця осягнути твір відомого на весь світ художника родом, до речі, з України. До речі, Французи дивуються, чого українці не запросять Кабакова, який тепер мешкає у Нью-Йорку, виставитись на батьківщині, поки він живий? Ну як їм поясниш, чому...
Основне враження від французьких периферійних музеїв полягає в тому, що там усе спрямовано на виховання людини, яка не боїться сучасного мистецтва. Яка його розуміє, розуміє, чому воно сьогодні є саме таким. Музейні працівники в нас сьогодні -- це тільки хранителі цінностей. Наші музеї -- скарбниці. А там вони весь час перейняті тим, як дорівняти рівень мислення митця до рівня розуміння глядача. Як подати арт-об'єкт і як пояснити, для чого він є. У нас уся енергія переважно їде не на реалізацію ідеї, а на пояснення всім і вся, чому і для чого. Там установка: працюйте, ми вам довіряємо, чим можемо допомогти?
Логотипом до сучасного французького музейного виховання можна було б поставити об'єкт "Хисткий місток", який зустрічає відвідувачів при вході до музею у Сант-Етьєні. У такий спосіб глядачу сповіщають, що ось тут і тепер його позбавлять заданих стереотипів. Наступний стрес -- пропозиція зістрибнути до музейного залу у трубі -- такий собі катарсис. Вилітаєш, і хочеться чогось нового... |
