Загрозливе брязкання Росії зброєю на українських кордонах спричинило активізацію вітчизняної влади в напрямку євроатлантичної інтеграції. Упродовж тижня президент Володимир Зеленський провів низку телефонних розмов із провідними лідерами Заходу. Заявлена мета офіційного Києва – отримання Плану дій щодо членства в НАТО. Крім того, спілкування такого високого рівня ще й продукує потужні сигнали для російського президента Владіміра Путіна. Спільний інтерес України та Північноатлантичного альянсу в цей момент полягає у недопущенні нового вторгнення російських військ.
Старт кампанії з просування ідеї надання ПДЧ розпочав глава держави. Зеленський використав інформаційний привід із 72-ю річницею заснування НАТО, закликавши членів військово-політичного блоку підтримати надання Україні нового статусу. Ще до цього менше уваги привернула заява віце-прем’єр-міністра з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної. В інтерв’ю ТСН вона розповіла про готовність Києва до плану дій і активну роботу зі столицями обох таборів – і тих, хто підтримує цю ідею, і тих, хто не в захваті. Під час цьогорічного саміту лідерів країн-членів альянсу визначатиметься стратегія розвитку організації на 10 років, тому Україні надважливо потрапити у фокус НАТО.
План дій щодо членства для України стоїть на різних щаблях порядку денного у двосторонніх взаєминах із альянсом півтора-два десятиліття. Після поступу в часи Кучми та Ющенка (Індивідуальний партнерський план у 2002 році, Пришвидшений діалог у 2005-му) українська влада небезпідставно сподівалася на отримання ПДЧ на Бухарестському саміті-2008. Але румунська зустріч великих надій і сподівань завершилася гучним скандалом. Путін на закритому засіданні ради Росія-НАТО пригрозив альянсу розпадом України за кремлівським сценарієм і визнанням псевдонезалежності Абхазії і Південної Осетії, якщо Київ і Тбілісі отримають ПДЧ. Переляканий Захід, особливо Німеччина і Франція, на шантаж президента РФ клюнув і ввімкнув задній хід. Уже за чотири місяці Росія «примушувала до миру» Грузію, а за якихось шість років окупувала Крим і запалила полум’я війни на Донбасі.
Провина західних країн за ці події співставна з Мюнхенською змовою з розчленування Чехословаччини на догоду Гітлеру та його союзникам. Та в Берліні чи Парижі воліють не згадувати про геополітичні прорахунки 2008-го. Там, либонь, упевнені, що спокутували гріхи минулого підтримкою України в рамках «Нормандського формату». Проте, прихильні жести там ходять десь поруч із бажанням добудувати газопровід «Північний потік-2» і повернути назусп’ять відносини високого рівня з мільярдними оборотами для бізнесу, без санкцій, недолугої пародії на них від російських державних органів і решти обмежень. Із «Федеральної стрічки» (урядового кварталу в Берліні) чи Єлисейського палацу масштаби загрози Росії справді можуть виглядати некритичними. На щастя, у переліку держав-членів НАТО є й ті, що завдяки географії та історії не з чуток знають про імперські плани Москви.
Днями Литва устами міністра закордонних справ Ландсбергіса анонсувала лист до партнерів із пропозицією про надання Україні Плану дій щодо членства в альянсі. А згодом цю ідею підтримав і його латвійський колега Ринкевич. За країнами Балтії давно закріпився неофіційний статус «адвокатів Києва», тому їхня ініціатива була прогнозованою. Окрім того, за своїм потенціалом Україна стоїть набагато вище за всіх новачків Північноатлантичного альянсу з часів вступу Румунії у березні 2004-го. Успішне реформування вітчизняних Збройних сил на шляху до повноправного членства в НАТО здатне «закрити» східний фланг оборони військово-політичного блоку. Саме тут проходить перша лінія оборони від агресивної Росії, а трійка балтійських держав і Польща через наявність спільних кордонів із РФ – в зоні підвищеної небезпеки.
За останній рік українська влада досягла певних успіхів на шляху інтеграції з НАТО. Зокрема, на січень 2021 року Україна сумарно запровадила 292 стандарти та керівні документи альянсу. У відсотковому відношенні офіційний Київ досягнув солідного показника в 19 % впровадження угод зі стандартизації. Ця цифра схожа з досягненнями нових членів Організації північноатлантичного договору: Албанії – 29 %, Чорногорії – 22 %, а Північна Македонія за рік після вступу не спромоглася вийти навіть на рівень одного процента. Цей добрий показник правляча партія могла б швидко закріпити ухваленням «чудової п’ятірки» законопроектів, до якої входять питання оборонних закупівель, реформування Служби безпеки, парламентського контролю за сферою національної безпеки і оборони, а також поводження з державними таємницями і секретною інформацією.
Щоправда, зациклюватися на цифрах президенту Зеленському та приведеним ним до влади вищим чиновникам не треба. Цьогоріч рішення про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО буде таким же політичним, як і на сумнозвісному Бухарестському саміті. Саме тому агітаційна робота з нелояльними членами альянсу нині повинна стати головною метою і глави держави, і прем’єр-міністра, і міністрів закордонних справ і оборони. Завжди сентиментальний до росіян Париж, «отруєний» російським газом Берлін, закомплексований націоналізмом Будапешт – проблеми, що лежать на поверхні. А ще ж є заможні й далекі Бельгія і Нідерланди, популістські Італія та Іспанія, вічно вдячні Росії за визволення з-під турецького ярма Чорногорія і Болгарія. Роботи – непочатий край. Тож, якщо президент Зеленський затіяв цю гру лишень для піару, то краще закінчити з цим вже зараз. Бо шкоди від такого підходу буде більше, ніж користі…
»
Дзвінок надії
Дзвінок надії
Антон ФЕДОРЦІВ, ПОСТУП
Збулося! Те, чим марили в Офісі президента з минулої осені, нарешті сталося. Американський президент Джозеф Байден у п’ятницю зателефонував українському колезі Володимиру Зеленському. До важливого трансатлантичного дзвінка офіційний Київ прямував надто довго. Інавгурація 46-го очільника Сполучених Штатів відбулася 20 січня, а формальне його обрання Колегією виборників – ще 14 грудня.
Збулося! Те, чим марили в Офісі президента з минулої осені, нарешті сталося. Американський президент Джозеф Байден у п’ятницю зателефонував українському колезі Володимиру Зеленському. До важливого трансатлантичного дзвінка офіційний Київ прямував надто довго. Інавгурація 46-го очільника Сполучених Штатів відбулася 20 січня, а формальне його обрання Колегією виборників – ще 14 грудня. 
