Днями минула сьома річниця з початку активної фази окупації Криму та Севастополя Російською Федерацією. Чергові сумні роковини українська влада та громадянське суспільство провели в звичній національній грі – посипанні голів попелом. Традиційні пошуки винних у «здачі» автономії та бази Чорноморського флоту заполонили публічний простір і відверто стоять на перепоні наступного обов’язкового пункту після горезвісного «Хто винен?». Запитання «Що робити?» так і не змогла наповнити реальним змістом попередня влада. Тепер, схоже, її помилки повторюють і нинішні можновладці. Та ще й зі слабо прихованими намірами завдяки благодатній темі передусім поквитатися з попередниками.
Левова частка згадок про Крим цього тижня припала на 26 лютого – День спротиву окупації автономії і Севастополя. Президент Володимир Зеленський до чергової річниці захоплення півострова російськими військами записав спеціальне відео з новими словами болю від втрати та обіцянками повернення Криму. Зокрема, глава держави підписав указ про окремі заходи, спрямовані на деокупацію і реінтеграцію півострова. Передусім йдеться про запуск т. зв. Кримської платформи – міжнародного майданчика для пошуку шляхів повернення Криму до справжньої домівки. Окрім того, держава взялася підтримувати й розвивати кримськотатарську мову й культуру, а також захищати права мешканців окупованих територій автономії і Севастополя. Та поки все це – на рівні планів і сигналів.
Подібні вербальні послання зробив і Захід. Білий дім у День спротиву оприлюднив заяву Джозефа Байдена, в якій запевнив, що Сполучені Штати не визнають анексію Кримського півострова зараз і ніколи цього не зроблять. Американський президент також пообіцяв далі працювати над покаранням Росії за агресію і підтримувати Україну. Вустами глави європейської дипломатії Жозепа Борреля вкотре засудив порушення міжнародного права і ЄС. На тих же принципах стоять Сполучене Королівство, Японія та інші провідні держави. Та вся відданість цим позиціям має одну велику хибу – жодна заява, навіть гучна від сильних світу цього не здатна повернути Крим Україні.
Зрозуміти, що словами цій ситуації не зарадиш можна було ще в ту буремну зиму 2014-го, коли «зелені чоловічки» захопили Верховну Раду АРК. Колективний Захід тоді благав офіційний Київ лише не піддаватися на «провокації» Росії. Мовляв, умовні Обама чи Меркель зможуть переконати російського президента Владіміра Путіна відмовитися від ідеї анексії та відвести назад війська без розпізнавальних знаків. Але цього так і не сталося, і тепер відновлення Україною контролю над Кримом і Севастополем виглядає неймовірно примарною перспективою. Проте, чимало західних політиків усе ще інфіковані «вірусом», з яким готові побачити мир чи то в очах Путіна, чи то його близького оточення, чи то міфічної російської опозиції.
Натомість реальність така, що зараз Крим – величезний воєнний плацдарм, із якого Росії зручно загрожувати не тільки материковій Україні, а й Молдові та Закавказзю, Балканам і Близькому Сходу. Командувач Об’єднаних сил генерал-лейтенант Сергій Наєв розповів, що РФ вже стягнула на окупований півострів понад 30 тисяч військових і продовжує перекидати озброєння і техніку. Та найголовніший удар Кремль завдав по демографії. Із 2014-го Росія посприяла переїзду до Криму орієнтовно мільйону росіян, переслідуючи відразу дві цілі – доведення теорії про «споконвічно російську землю» і закладення нової міни сповільненої дії на випадок відновлення українського суверенітету.
Запланована на серпень «Кримська платформа» приречена на провал навіть за ймовірної участі в ній президента США Джо Байдена. Причина проста – запропонований формат і склад учасників не здатен відновити територіальну цілісність України. Питання повернення Криму для вітчизняної влади має стати щоденною роботою, звичкою, на кшталт миття рук після походу до вбиральні, а не зручним інструментом хвицання попередників чи операцією прикриття для уникнення контролю за іншими важливими пунктами порядку денного. Президент, прем’єр-міністр, міністри оборони, закордонних справ і з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та всі інші державні діячі повинні взяти за кредо максиму про те, що Крим має бути українським. Лише перманентна злагоджена праця всіх гвинтиків державного механізму здатна наблизити день повернення півострова в лоно України.
У цьому ключі особливого значення набуває анонсований секретарем Ради національної безпеки і оборони Даніловим проект державної стратегії з деокупації та реінтеграції Криму та Севастополя. За два тижні РНБО готова презентувати цивільну частину стратегічного документу. І хоч військова компонента залишиться таємницею, але реальну серйозність і дієвість пропонованих заходів можна буде оцінити і з відкритої половини плану. Головне – не мати ані панічних, ані шапкозакидувальних настроїв. Приклади в різних куточках планети демонструють, що окупація може тривати від кількох років до кількох десятків років. Але кожна потерпіла сторона самостійно обирає свій шлях. Хтось, як чехословацький президент Едвард Бенеш, продовжує боротьбу, і вже за якихось 7 років після анексії Судетів підписує декрети про депортацію німців та інших колаборантів. Інші виявляються неготовими до кінця 30-річної окупації сусідньою країною, як Ліван, і занурюються у ще більший хаос і безкінечну спіраль громадянських конфліктів. Звісно, немає універсального методу. Та майбутній успіх у справі деокупації можливий лише тоді, коли вся державна машина спрямована на те, що повернення втрачених територій може статися вже завтра. Неймовірно важлива риса в протистоянні з ворогом, який може несподівано посипатися, наче картковий будинок за якихось кілька місяців, як вже було 30 років тому…
