Чи не вперше в історії української державності кучмівського періоду наш гарант визнав, що помилився і скасував свій указ про призначення на посаду голови Київської міської державної адміністрації замість мера Олександра Омельченка його заступника Ігоря Шовкуна. Відтепер Омельченко – знову повноправний господар Києва, а в київському владному конфлікті поставлено крапку.
Коментуючи свій крок, Леонід Данилович пояснив: “Там же, в Указі, написано, що (указ видано – С. Ю.) на прохання міського голови. Я вчора, до речі, ще раз з ним зустрівся і дійсно дійшов висновку, що в сьогоднішній ситуації так буде краще. Але кожен повинен зробити відповідні висновки. І мені вчора здалося, що Олександр Олександрович не розуміє, що з шашкою на коні сьогодні нічого не зробиш. Працювати треба, більше нічого, а не займатися такою політикою, від якої ніхто не отримує задоволення, ні чогось іншого позитивного”. Отже, можна резюмувати, що київський мер переміг президентську волю у боротьбі за крісло київського намісника того ж таки президента.
У те, що ситуація може вирішитися саме таким чином, на початку конфлікту майже ніхто не вірив, бо всі схилялися до того, що Кучма після повернення зі Сибіру поставить усе (і Омельченка – в тому числі) на свої місця. І тому рішення про скасування Кучмою свого попереднього рішення спочатку виглядало досить несподіваним і незрозумілим. Тим більше, що, перебуваючи у Сибіру, президент не давав підстав засумніватися в його рішучості та непомильності й відреагував на демарші Омельченка досить різко: “Укази президента повинні виконуватися”. А тому з боку не дуже зрозуміло, як саме Олександрові Олександровичу вдалося досягнути того, чого у стосунках з Леонідом Даниловичем не досягав ще практично ніхто, змусивши його фактично визнати свою помилку. Однак уже вчора більшість аналітиків та оглядачів висловили припущення, що такі “реверанси” з боку Кучми стали його подякою за капітуляцію Омельченка як політика.
Зрештою, якщо уважно прочитати між рядками коментар Леоніда Даниловича на свій другий указ про те, що Омельченко тепер буде займатися суто міською господаркою, а не великою політикою, то найбільш ймовірною здається саме така версія. Тобто ціна, яку Омельченко заплатив за торжество своїх адміністраторських повноважень, досить значна: очевидно, київському мерові довелося розпрощатися зі своїм задумом всеукраїнської “розкрутки” і просування політичного проекту блоку “Єдність”, а також перебігти з табору прихильників Віктора Ющенка та “Нашої України” у “банківський” блок “За ЄдУ”.
Якщо тепер ми побачимо, що активність власного блоку Омельченка йде на спад, а з його уст дедалі частіше лунатимуть прихильні слова на адресу “За ЄдУ” – і водночас критика “Нашої України”, то це стане підтвердженням припущення, що саме такі політичні торги між Омельченком та Кучмою відбулися за господарську посаду намісника. У практичній діяльності Олександра Омельченка це може проявитися у переорієнтації столичного адмінресурсу із власного блоку знову ж таки на блок “За ЄдУ”.
КОМЕНТАР
Володимир Фесенко
бюро політичного консалтингу “Пента”
Коментуючи такий результат конфлікту “мер – президент” інтернет-виданню “Форум”, Володимир Фесенко зазначив: “Рішення президента про скасування свого указу від 11 лютого формально можна вважати перемогою київського мера. Але якою ціною вона досягнута і чи не стане вона Пірровою? Леонід Данилович просто так свої рішення не скасовує. Він уже показав, хто в Києві справжній хазяїн і що може відбутися у разі надмірного свавілля.
Безсумнівно, що повернення Олександра Олександровича до керівництва столичною держадміністрацією відбулося на визначених умовах: у пакті “Кучма – Омельченко” є свої таємні статті. Напевно, одним із головних зобов’язань було сприяння Київської міської адміністрації повноцінному проведенню агітаційної кампанії блоку “За єдину Україну” у столиці України. Цілком можливо, що київському мерові доведеться пожертвувати своїми парламентськими амбіціями. Утім, і так уже очевидно, що його виборчий блок практично не має шансів на подолання чотиривідсоткового бар’єру. Не виключено також, що Омельченка використають у стратегічній грі проти Віктора Ющенка.
У цілому ж уся ця історія з передвиборною відпусткою і тимчасовим відстороненням київського міського голови від керівництва столичною держадміністрацією свідчить про різке посилення кулуарної боротьби в президентському оточенні. Про антипрезидентську опозицію майже забули, її вже не сприймають в якості серйозного політичного супротивника, епіцентр політичного протистояння перемістився в середовище пропрезидентських сил...“ |
