Валерій Хорошковський – народний депутат, банкір і віднедавна один з лідерів виборчого об’єднання “Команда озимого покоління”, – перебуваючи в Галичині й, зокрема у Львові, можливо, навіть не підозрював, що залишив зворохобленими і журналістів, і місцевих політиків, і небайдужу довколаполітичну “тусовку”.
Нині, коли спливло достатньо часу, аби перетравити те, що відбулося, дозволю собі висловити, перш за все, дещо крамольну думку. Галицький п’ємонт, принаймні те його середовище, в якому тупо й послідовно вважають себе месіями і монополістами правди, виявився неготовим сприймати КОП і його лідера такими, якими вони є. Це у нас не прийнято... Чому? Відповідь проста, і вона пролунала з уст пана Хорошковського на прес-конференції у кафе “Гармонія”: “Ми – не партія. Ми КОМАНДА. Отож годі від нас вимагати якоїсь ідеології, окрім ідеології успіху, ідеології змін”.
Наважуся твердити, що “озимі” є не тільки позапартійною КОМАНДОЮ, вони є ЯВИЩЕМ однозначного буття, яке наразі оперує категоріями вітчизняних “чорних” і “білих”, забуваючи про те, що світ – таки багатобарвний і різний.
Поняття ЯВИЩЕ передбачає насамперед детермінізм: воно не одразу виринає на дзеркальному плесі застою і стагнації. ЯВИЩЕ формується під цієї гладдю (“озимі” кажуть – під “снігами” перших десяти років Незалежності), притирається до ситуацій, борсається у твані й безвиході. І кожен його порух під цим плесом (чи, хай уже, – “снігами”!) – це йота досвіду, яка відтак переростає у критичну масу дій. Звідси й “новий порядок денний для України”, який пропонують “озимі”: ігнорування ВЧОРАШНІХ проблем, пам’ять про... МАЙБУТНЄ. “Ми перестали відповідати на запитання, які давно віджили”. Якщо хочете, дещо психоаналітичний підхід до хворого, надто перейнятого десятирічними сумнівами і негараздами.
Отже, КОП зріс завдяки і всупереч обставинам. Це як у Карлейля: “Сутана робить священика, мундир – солдата”. До речі, Валерій Хорошковський, Інна Богословська, словом, КОМАНДА, і не приховують, що їм набридло бути заручниками обставин, піддослідними тваринками чужих експериментів. Вони відчули себе ЯВИЩЕМ, відчули силу, відчули впевненість у власній правоті.
Чи не ставляться американці до України як до об’єкта вивчення і спостереження? Коли мова зайшла про поїздку Вавлерія Хорошковського до США, на 50-й Національний молитовний сніданок, автор цих рядків мав на меті з’ясувати оте відчуття власної значущості у КОМАНДИ. Валерій відповів: “А нам байдуже, як до нас ставляться. Кожен з нас уже досяг успіху. Ми – не “кращі” і не “гірші”. МИ – ІНШІ”.
Ота “іншість” дала, очевидно, підстави журналістам назвати їх спочатку НЛО (нерозпізнаним літаючим об’єктом), ота “нетакість” викликала до життя псевдополітологічний термін “віртуальний блок”. Якщо говорити про технології, зокрема Всеукраїнський відкритий кадровий конкурс, що здебільшого базувався в Інтернеті, то автори цього терміна почасти мають рацію. Але даруйте: чи може, панове, бути віртуальним ціле покоління? Чи віртуальними є успіхи Хорошковського, Богословської, Гуржоса? Аж ніяк. Стверджувати протилежне – значить приректи себе на виправдання у майбутньому: мовляв, не зауважили, мовляв, не вірили...
Щодо віри, котрої обмаль і котра, на жаль, опарканена, окреслена, застережена в Україні Церквою і ходінням до храму. Є ще сяка-така віра у телевізійних пророків, сумнівна довіра, радше інстинкт самозбереження у стосунках з владою, з особами в краватках і при портфелях, які нарекли себе елітою. А віри в себе, далебі, бракує. Команда озимого покоління – можливо, поодинокий випадок такої САМОВІРИ, якою вона прагне інфікувати всіх нас. Вони – нове покоління, а отже, нова еліта. Незвична, не з вусами, не у вишиванках, без зайвих атрибутів, – еліта менеджерів і правників, яких відшукаєш у будь-якому закутку цивілізованого світу і яких наразі недобачає вітчизняний владний плебс.
“Мене цікавить одне питання: ЧОМУ люди будуть щось робити, причому не важливо, що. І якщо і якійсь програмі говориться, що треба робити, але не говориться, чому раптом люди почнуть це робити, то для мене ця програма – хороший документ, але в жодному разі не орієнтир для дії”. Цей постулат теорії одного з політтехнологів КОП, Петра Щедровицького, пояснить пересічному читачеві стильну привабливість передвиборної програми “озимих”. Уже згаданий кадровий конкурс, переможцем якого, до речі, став львів’янин Остап Процик, перформенсний Міжпартійний з’їзд 17 січня, відкриті дискусії довкола наболілих питань, молодіжні вечірки... Але вишукана привабливість КОМАНДИ є викликом бруду, компромату, судовим тяганинам, яку культивують нині десятки фіґурантів передвиборних перегонів. “Культурна політика” – ще одна деталь від Петра Щедровицького, – дає підозри міркувати, що для “озимих” життя не закінчується 31 березня, що навіть у День сміху вони усміхатимуться по-людськи щиро, не ховаючи очей від учорашніх суперників.
Не приховаю аналогії, яка зродилася у мене після тривалих спостережень за поведінкою КОП. Можливо, й у цьому відчутна рука Щедровицького – хай так. Але якими схожими є українські “озимі” на російський Союз правих сил! Схожими не в сенсі ідентичності, бо чистота, відвертість, шляхетність – поняття загальні. От тільки у кожної людини, у кожного ПОКОЛІННЯ – вони свої.
Галичина знає інших правих – почасти радикалів, почасти відлюдників та здебільшого УГОДОВЦІВ.
Галичина знає й те, що “найправішими” перед виборами стають колишні компартійні бонзи, моральні збоченці, кагебістські сексоти.
Команда озимого покоління – справді “озима”, бо вона – перший паросток української правиці високого штибу, базованої не на гаслах криївкового антикомунізму чи печерного капіталізму, а на справах людських, державних, глобальних. Вони “знають, ЧОМУ люди будуть щось робити”.
Вони усвідомлюють: нове покоління “змушене повідомити старшим, що питання, які вони вирішують, і самі рішення, які вони пропонують, безнадійно застаріли”.
Суспільство, позбавлене добрих вісток, прислухається до Євангелія від “озимих”. Хто хоче чути, хай почує... |
