 «Ой, і знайшла ж ти куди їхати. Слов'янськ, Краматорськ, Горлівка - там жах, що коїться», - нарікала рано вранці 1 травня, випускаючи мене з вагона провідниця...
Ще менше місяця тому, після чергової поїздки в рідну Донеччину, я впевнено доводила всім хто сумнівається: Донбас - це Україна, і місцевий народ це розуміє. Пройшло зовсім небагато часу, і моя впевненість зів'яла. Раніше я завзято кидалася в суперечки з тими, хто переконував, що Донбас простіше і безболісніше відпустити, ніж залишити. Зараз думаю, що Донбас йде від України... По своїй волі чи ні, але йде.
Щоб переїхати з одного міста Донеччини в інше - кілометрів 70 - потрібно проїхати п'ять (!) блокпостів. Тільки один з них на моєму шляху з Горлівки в Щурово належав українській армії. Там була військова техніка, майорів синьо-жовтий прапор. І нас там не зупинили...
На інших постах, які зустрілися на шляху, танків не було. Але там була зброя - не менш потужна, ніж у військових. Базуки, побаченої мною, вистачить, щоб збити вертоліт.
На блок-постах зазвичай стояти десяток-два хлопців у балаклаві. Їх в донецькій глибинці переважно не вважають ні сепаратистами, ні терористами. Називати їх так - значить, як мінімум, нарватися на несхвальні погляди.
Щоб проїхати без проблем, місцеві водії, незалежно від своїх політичних та моральних переконань, воліють чіпляти на лобове скло... російські прапорці. Так безпечніше.
Саме тому на першому ж «неармійському» блокпосту нас не перевіряли, в машину не заглядали. Весь контакт полягав у тому, що цілком доброзичливі хлопці (правда, з закритими обличчями) сунули нам у вікно макулатуру: «Візьміть пресу!». В парі листівок невідомі спічрайтери зверталися до жителів Донбасу, переконуючи в тому, що вони «не бидло». Закликали вийти проти «побиття та приниження ветеранів», «утисків російськомовних», «геноциду у вигляді підвищення цін на ЖКГ». І запевняли, що є братський народ (мабуть, російський), який всім допоможе.
Не брати таку «пресу» не можна. Образити цим «ополченця» (так люблять називати озброєних хлопців шановані тут російські ЗМІ) можна легко. Зброя в нього - зайвий аргумент. Чинити опір не потрібно.
На під'їздах до Слов'янська озброєні хлопці вже не обмежувалися роздачею агіток. Вони відкривають двері авто, заглядають всередину, діловито перевіряють, хто їде і що везе. Кажуть, іноді водіїв і пасажирів шмонають. Нас не шмонали. Може, ми не викликали підозр. А, може, не захотіли зв'язуватися з собакою, яка голосно гавкала в салоні.
Ще на одному блокпосту я, нарешті, зважилася зняти те, що відбувається на камеру телефону. Не встигла: «Не фотографувати», - грізно попередив хтось із сепаратистів.
Водій різко рушив з місця. Я отримала словесний запотиличник: «Ти що, а якби він пальнув?». В голову таке мені і не приходило. Місцевим вже приходить.
Поподії перших травневих днів, що відбулися в Слов'янську, відомі всім. 2 травня близько четвертої ранку я прокинулася в селищі Щурове (20 кілометрах до Слов'янська) від гуркоту і тремтіння шиб. Так почалася обіцяна антитерористична операція (АТО). Впав перший вертоліт.
Ідея податися туди була. Над самими верхівками дерев протягом трьох днів туди-сюди літали вертольоти, на першому ж на виїзді блокпосту з Брусино потрапляли під обстріл і поверталися назад.
Ідея «проїхатись у город» виявилася нездійсненною. Люди, які спробували виїхати з селища, «сусіднього» з місцем бою, поверталися ні з чим. Блокпости розвертали всіх назад.
Тим часом «замкнених» у своїх містах людей підігрівали російські канали, і сарафанне радіо.
Що цікаво, у всьому винними виявлялися ні Аваков, ні Наливайченко, ні Турчинов, ні Яценюк (про Тимошенко теж не згадували). Страх нагонявся тільки Правим сектором. То тут, то там звучала думка, що АТО займаються ніякі військові, а Правий сектор. Останній тільки може мріяти про ту силу, яку йому приписують на Сході.
Гикатиметься і Коломойському з його Приватбанком. Саме він, за певним переконанням, спонсорував все - від Майдану і до Правого сектора. «Цей єврей спонсорує цих фашистів». Ця фраза на Донбасі звучить зовсім не в стебному контексті.
В розмовах людей у магазинах, на вулицях сходу складно зрозуміти, кого вони підтримують. Всі плутало слово «наші». «Чула, а наші взяли будівлю!». «А наші блок пост відбили!». Вникнути в суть цього «наші» виходило не завжди відразу.
Визнаю, у Слов'янську «наші» у більшості - не українська армія.
І чим більше спроб «повернути» всіх на «шлях істинний», тим більшеий опір. Щось доводити безглуздо і марно. І справа не тільки в пропаганді, яку ведуть російські канали. Донбас сьогодні - зовсім інший інформаційний простір. Не Росія. Але вже і не Україна.
Виїхати назад в Київ було непросто. На те, що поїзд зупиниться в Слов'янську ніхто не розраховував. У двох довідкових - Донецькій та Київській - повідомили, що поїзди, що курсують з Луганська до столиці, на території Донецької області будуть зупинятися тільки в Дебальцево. Наступний «стоп» планувався вже в Лозовій Харківської області. Такі станції, як Микитівка, Костянтинівка, Краматорськ і, ясна річ, Слов'янськ просто «зникли» з карти. Ходили чутки, що зупинитися поїзд може тільки на станції «Горлівка» (на якій зупинятися не мав), але й те, «якщо встигне». На сайті «Укрзалізниці» ніхто не повідомляв про ці «новації».
До Дебальцева довелося добиратися, роблячи великий гак - з-за блокпостів, які розгортали машини. Першою на залізничному вокзалі в місті зустрілася жінка, одягнена в стилі старої Мальвіни. «Почитати щось хочете в дорозі?», - разом з перегаром випалила вона. «Ні, дякую». «Ну і не треба. Ви все одно не зрозумієте нічого. Ви навіть не знаєте, що значить «РЕ-ФЕ-РЕ-НДУМ», - багатозначно втупилася Мальвіна, чекаючи відповіді. «Референдум - це волевиявлення мого народу 11 травня. За Росію», - підхопив сидить на лавочці неподалік бомжуватого вигляду чоловік. «Мальвіна» пішла до нього, по дорозі розповідаючи, як добре буде, якщо цей референдум буде проведений, як треба...
Поїзд прибув - люди з квитками від Слов'янська та інших «неіснуючих» станцій розсілися за напівпорожнім вагонах - про зміни в розкладі, як виявилося, випадково дізналися не всі. Треба віддати належне, в Горлівці склад все ж зупинився - тільки на станції, якої не було у розкладі спочатку, ніхто і не сів. Поїзд на всіх парах покотив у бік столиці - по іншій гілці, в об'їзд області. Приблизно також мчить зараз Донбас слідом за Кримом в інший бік від України.
Потрібен хтось в межах цього поїзда, хто натисне на стоп-кран.
Джерело: glavcom.ua/a> |
