 Останнім часом в мільйонів українців складається враження, що країна впевнено і безповоротно скочується в прірву. Масштабні реформи - це лише невдалий макіяж, який не здатний приховати падіння купівельної спроможності громадян, а відтак реальне зубожіння населення. Виникає логічне запитання – а куди дивиться опозиція, яка ще кілька місяців тому рвала на собі сорочку, змагаючись в опозиційності. Чи все таки Януковичу вдалося реалізувати майданну обіцянку Ющенка і всі опозиціонери-революціонери під тиском кримінальних справ, неначе полохливі миші, попросту поховалися в нірки?!
Влада ледь не кожен десь підкидає дрів у полум’я народного гніву – ще не встигло висохнути чорнило на Податковому кодексі, як уряд представляє Трудовий, а не за горами ще й Виборчий. Нова влада, яка вже давно грає не за правилами, тепер намагається переписати правила під себе. Найгірше те, що вона не зустрічає гідного спротиву у вигляді організованої опозиції, а поодинокі виступи підприємців не здатні її налякати.
Як свідчить практика, протестний потенціал в українському суспільстві існує, але на даний момент нема кому його очолити. Мабуть кожен помітив, як різко з екранів телевізорів зникла непосидюща Тимошенко, яка ніколи не упускала жодного інформаційного приводу, і без якої не можливо було уявити собі жоден політичний розклад. Очевидно, що після міжнародного аудиту та порушеної кримінальної справи вона явно принишкла, усвідомлюючи, що опозиція опозицією, а свобода – дорожче. Так само «зник» і київський градоначальник - одіозний Черновецький, регіоналам навіть не довелося проводити вибори, щоб посадити «свою людину» фактично у його крісло. Після проведення виборів 31 жовтня владна вертикаль Януковича остаточно укріпилася на місцях. Україна реально постала перед загрозою дублювання «путінського» режиму в Україні.
Першим тривожним дзвіночком в цьому плані є масове відкриття кримінальних справ проти так званої опозиції загалом, та найближчого оточення Тимошенко зокрема. Нагадаємо, що на даний момент під арештом знаходяться колишній перший заступник глави НАК «Нафтогаз України» Ігор Діденко, екс-глава Держмитниці Анатолій Макаренко. Емігрував за кордон екс-міністр економіки Богдан Данилишин, проти якого ще на початку серпня Генпрокуратура порушила кримінальну справу. Під арештом знаходилися також колишній в.о. міністра оборони Валерій Іващенко та екс-перший заступник голови Держказначейства Тетяна Грицун.
Своєрідним випробуванням на профпридатність новопризначеного Генпрокурора Віктора Пшонки стала кримінальна справа проти Юрія Луценка, який нібито незаконно призначив пенсію своєму водію і завдав збитків державі у розмірі 40 тисяч гривень. Чесно кажучи, як для людини, яка керувала 300-тисячним колективом і мала у своєму розпорядженні 8 млрд. грн., це доволі сміхотворна сума. З іншої сторони, для Генеральної прокуратури не солідно займатися такими по суті дрібними справами, коли нерозкритими залишаються резонансні убивства, звичайно, якщо б тут не було політичного підтексту.
Зі сторони влади такі кроки виглядають як розправа над тими політиками, які осмілилися мати власну позицію, відмінну від позиції влади. Звичайно, справа навіть не в конкретних людях, скільки в намаганні залякати інших, вплинути на суспільну свідомість, мовляв, «хотіли влади сильної руки – тоді не нарікайте». Це вкотре намагання переламати український народ через коліно, нав’язати їм думку, що це нормальний стан справ - опозиціонерів можна саджати в тюрми, журналісти мають властивість зникати, з підприємців можна витиснути останні кровно зароблені, а головне народ буде за всім цим безмовно спостерігати.
Після повернення собі повноважень часів Кучми у руках Януковича опинилися всі важелі впливу, які він, долаючи «комплекс недопрезидента», намагається використати як відповідь подіям 2004 року. Приклад Луценка, чи будь-якого іншого опозиціонера покликаний продемонструвати потужність і авторитет влади, яка ніби підсвідомо, говорить: «дивіться, ми можемо все». Інструментом для цього стає нове законодавство, яке ніколи не виконується тими, ким пишеться, а в сьогоднішніх реаліях покликано зробити багатих багатшими, а бідних ще біднішими.
Про яку демократичну, правову і соціальну державу після цього може йти мова? Ми хочемо порядку в державі, коли закон поставлений на службу політичній доцільності, а будь-які демократичні інститути виконують лише декоративну роль?! Як можна жити в країні, де ще з грудним молоком матері в свідомість пересічного українця закладається усвідомлення, що в цій країні все купується і продається, де панує абсолютна безвідповідальність, де в тюрмах сидять ті, хто вкрав булочку, а пам’ятники ставляться тим, хто розікрав мільярди? |
