 Початок. Продовження у наступному числі
Дітей немає, є люди.
(Януш Корчак)
Вже з перших днів свого свідомого дитинства кожна ще маленька людина наштовхується на ряд заборон: «Не бігай!», «Не чіпай!», «Не бери до рота!», «Не пхай пальці до розетки!», «Не з’їж – не підеш…», «Не кричи!», «Не вередуй!»… Що характерно, з віком, кількість заборон мала б зменшитися, однак, вони навпаки зростають, з невеликою лише різницею у змісті. Одвічний конфлікт батьків і дітей або ж суперечки між творцями та їх творіннями, як би пафосно це не звучало, явище настільки звичне та буденне, що часто навіть не удостоюється окремого розгляду. Власне, психологічна література певним чином характеризує цю специфічну сферу міжособистісних відносин, яка часто у повсякденному житті набуває цікавого забарвлення, завдяки новому палітровому сполученню.
Хтось мудрий сказав, що найбільші дурниці та помилки в житті робляться з найблагішими намірами. Отак і батьки ще з раннього дитинства встановлюють для своїх дітей певні рамки, виходити за які їхнім чадам аж ніяк неможна. І не важливо, що з цього приводу думає сама дитина. Існує всеоправдовуюча материнська (батьківська) любов, в ім’я якої вершаться «найрідніші» у світі конфлікти.
Звичайно, частота, рівень та глибина сімейних конфліктів між батьками та дітьми залежить від ряду факторів, одним із яких є побудова внутрішніх відносин у сім’ї: партнерські, компромісні, демократичні, патріархальні чи матріархальні, диктаторські, деспотичні, авторитетні, владні, командні тощо. А звідси і можна складати бачення про необхідність ситуації конфлікту, про його природу і наслідки. Адже конфлікт між дітьми та батьками – явище не так небезпечне як навіть корисне, бо дозволяє вирішити низку проблем: пролити світло на приховані образи; роз’яснити суть у зміщенні акцентів; розворушити мовчанки чи неузгоджені точки зору й привести їх у відповідність з уже існуючими, можливо загальноприйнятими правилами з одночасним коригуванням останніх.
Тож сімейний конфлікт, як, зрештою, будь-який інший з класифікації конфліктів, може мати як деструктивні так і конструктивні наслідки. Не вдаючись до конкретики, за кожним з вище перелічених типів сімейних взаємовідносин, криється ряд інших нюансів. В кожній сім’ї – свій «скелет у шафі», історію схованки якого часто слід перетворити на мову повсякденного спілкування, навіть якщо воно здатне перерости у конфлікт.
Що ж стосується сімейних заборон, то їхня інтенсивність пов’язана не так із сімейним уставом, як з умовностями, що їх накладає те чи інше суспільство. Вибір кожної окремої сім’ї полягає в тому – приймати ці умовності чи відкинути, або принаймні просіяти крізь сито особистісних вподобань, цінностей чи умонастроїв, які часто можуть залежати навіть від країни проживання дитини та її сім’ї.
Приміром, у Скандинавських країнах на законодавчому рівні діють обмеження щодо залякування або принижування дітей. Ряд інших західноєвропейських країн мають законодавче закріплення з подібних питань. Закон про заборону застосування фізичної сили у процесі виховання дитини свого часу був прийнятий в Ізраїлі. Нещодавно аналогічний проект закону було внесено на розгляд до бразильського парламенту президентом країни.
Чи не найгірше на психіку дитини впливають конфлікти між самими батьками. І якщо у процесі сварки між мамою (татом) і дитиною нащадок здатен винести для себе раціональне зерно, то бути мовчазним учасником сварки дорослих – нічого, окрім негативного досвіду дитині не дасть. І тут, якраз не той варіант, що негативний досвід, також досвід. В результаті цього у психіці дитини надовго може закріпитися несприйняття теплих, дружніх, люблячих відносин між людьми, що згодом матиме негативні наслідки у процесі соціалізації особистості.
Але провернемось до заборон. Сім’я – це той осередок, де формується характер дитини. Вважається, що числення заборони в ранньому дитинстві, а далі у дорослішому віці здатні створити болотні рівчаки у подальшому житті людини, причому у двох імовірних варіантах.
Перший: особа так і не вийшовши з-під надмірної опіки і нав’язливого «не можна!» своїх батьків, залишається всюди слідувати за внутрішнім дзвіночком встановлених заборон, доки той (дзвіночок) не поржавіє від старості й не перестане дзвеніти (або його дзенькіт буде неактуальним). Другий: за першої ліпшої нагоди, вирвавшись «на волю», особа буде інтенсивно, наперекір всім і вся, ламати колишні заборони та прищеплені стереотипи, доки на власному досвіді не переконається на істинності чи хибності цього звироднілого «не».
Бо у всьому потрібна золота середина, про яку говорив ще Аристотель. Однак найсміливішим батькам, які відкидають вчення античного філософа, можна порадити іншу стратегію виховання – своєрідний антипод попередньої, до якої, щоправда, також слід підходити не без філософії. Так от, всім давно відомо, що найсолодший плід – заборонений. Аби погіршити йому смак – необхідно… його дозволити. Часто, істеричні крики і тупотіння дитини припиняються після отримання бажаної речі, але тоді вона стає вже нецікава. Важливим був сам процес її здобуття. То може не варто доводити дитину до нелюдських вересків, а на перше прохання дати їй в руки необхідний предмет.
Звісно, тут матиме місце й елемент відповідної ситуації, а також – вікова категорія та, на додачу, скромність вашого чада. Якщо це не фарфорова тарілка в антикварному магазині (почуття прекрасного, звісно, треба виховати змалку) і не бажання покопирсатися в розетці (сьогодні, до речі, вже існують дуже вигідні розетки «з прикриттям», спеціально для юних електриків), то, до прикладу, бажання вигорнути на підлогу увесь вміст нижньої антресолі в кімнаті можна задовольнити. Крику буде менше і принагідно зробите порядок. А на інший раз просто ручку відкрутите. Дитина – дослідниця і предметний світ вона пізнає через тактильні відчуття. Від усього оберегти неможливо, а ізолювати тим паче непотрібно.
Інша річ із малими школярами та особами підліткового віку. Саме в цих випадках, а особливо в останньому варіанті, заборонні прийоми батьків стають єдиним виправданим та ціледоцільним механізмом любові. Поведінка ж підлітка може бути вкрай непередбачуваною, адже особа перебуває в переломному періоді – між дитинством і переходом у доросле (чи майже доросле) життя. Надмірна опіка з боку батьків у цей час відштовхується; брак уваги до дитини виявляється у її екстраординарних вчинках з метою привернення уваги до своєї індивідуальності, що перебуває у процесі формування.
Батьківська безпорадність у цьому випадку може перерости у комплекс нездатності впливати на поведінку своєї дитини (з благородною та природною метою – виростити з неї справжню Людину!). І тут розпочинаються крайнощі: ультиматуми та заборони: « Не підеш!», «Не дозволю!», «Не проси!», подолання спротиву з боку свого нащадка і доведення самому собі, що все задля сімейного добра.
Часто, прямі заборони без належного обґрунтування слугують стимулюючим фактором до дій. І не тому, що заборона вже аж така необхідна, а внаслідок самого її факту існування – наперекір конфліктуючій стороні, тобто батькам.
Такий вже це нелегкий період у житті як дітей так і батьків. Але всі його переростають. Головне не зависнути в ньому довше ніж годиться. Бо часто в поривах «наперекір» можна згубити основний стрижень такої поведінки і з нестерпного дівчиська та хулігана-хлопця перешикуватися у ряди «благородних дівиць» та «матусиних синочків» і в сорок років все ще залишатися під тісною опікою «предків».
Продовження у наступному числі ПОСТУПу. |
