 Незважаючи на те, що з часу підписання указу Президента про розпуск парламенту пройшло вже 8 днів, однак своєї політичної гостроти та актуальності це рішення не втратило, воно стало предметом найпалкіших дискусій, починаючи від стін Верховної Ради і закінчуючи ледь не кожною українською домівкою.
Рішення Президента, наче Домоклів меч покликане розрубати Гордіїв вузол політичного протистояння, яке склалося в середовищі політичної еліти, для якої стало модним увесь час про щось домовлятися і постійно порушувати ці домовленості, насправді породило нові конфлікти. Українська політика стала постійним винятком з правил, своєрідною „грою без правил”.
Навіть наші досвідчені співгромадяни, для яких українська політична „Санта Барбара” стала цікавішою від усіх телесеріалів разом узятих і які за вироком долі стали ледь не політичними аналітиками, не змогли прогнозувати такий рішучий і явно не притаманний ліберальному Президенту крок. Мабуть і в нього тріснув терпець - перепробувавши всі політичні інструменти санації, він вдався до хірургічних методів ліквідації політичної недуги, яка роз’їла політичне тіло України.
Свідченням того наскільки розгубленою почувала себе більшість і як вперто вона не хотіла прощатися із депутатськими мандатами, була та рекордна кількість законопроектів, які приймалися одночасно із зверненням до громадян Президента України. Невже за ради того, щоб утримати владу будь-якою ціною слід повертати ЦВК Ківалова? На які ще істеричні кроки здатні наші парламентарі?
Головні політичні гравці скоріш за все змирилися із доленосним рішенням Президента, навіть постійні заяви Януковича про неконституційність такого рішення є скоріш за все нічим іншим як початком спланованих PR- акцій та частиною передвиборчих агітацій. Проте як наочно не маніпулював би Віктор Федорович економічними показниками, обіцяного „поліпшення вашого життя вже сьогодні”, навіть на Сході виборці не відчули. Окрім цього існують об’єктивні політичні закони, проти яких армія біло-блакитних безсила, і серед них тенденція голосувати за опозицію, якщо влада не виправдала сподівання виборців та так звана закономірність „маятника”.
Питання також полягає в тому що принесуть нові вибори пересічному українцю? На жаль, наш виборчий механізм не підпадає під визначення Джованні Сарторі, для якого вибори - це очищення від тих, які не виправдали сподівання електорату. Для нас же вибори – це знову „купування кота в мішку” – як інакше можна назвати пропорційну виборчу систему із закритими списками? Ми знову таки голосуємо не за законних представників, а за бренд, гарну упаковку, на якій викарбуваний лідер партії і навіть гадки не маємо кого насправді приводимо до влади.
Не менш хвилюючою проблемою є те, у якому форматі будуть представлені демократичні сили. Навряд вони засвоїли урок попередніх виборів та гіркий досвід формування коаліції. Думаю виборцям слід прискіпливіше ставитися до передвиборчого популізму і гучних заяв аби потім не доводилося розчаровуватися. Всі пам’ятають заяви лідери БЮТ та голови НСНУ про спільні списки та об’єднані дії демократичних сил. Президент виправдав надії опозиції і розпустив парламент, надіючись взамін отримати якісь бонуси у вигляді місць для „любих друзів” в об’єднаному списку з Леді Ю. Підписуючи указ про розпуск Верховної Ради, Ющенко вочевидь керувався надією отримати підтримку в новоствореному парламенті, адже тоді згідно Сарторі створюється когабітаційна ситуація - коаліція пропрезидентська - і відповідно зростає сила та впливовість інституту Президента.
Амбіційність Юлії Володимирівної не має меж, тим більше, коли розстановка сил зараз на її користь. Вона є фаворитом передвиборчих перегонів, і мабуть що зупиниться на ідеї самостійного підкорення владного олімпу. Навіщо їй проявляти альтруїзм і тягнути на своїх плечах непрохідних „помаранчевих” політиків, тим більше коли вона залишається зобов’язаною колегам по партії, які встояли перед „доларовою лихоманкою” і не зрадили її у парламенті?
„Нашу Україну” влаштовував би сценарій, за яким вони йшли б одним мегаблоком демократичних сил, не проти цього був би і лідер „Народної самооборони” Юрій Луценко. За єдиний «помаранчевий» мегаблок виступили і лідери «Правиці» - Борис Тарасюк, Юрій Костенко та Іван Томич.
Іншим варіантом розвитку подій є роздрібнення „помаранчевих” сил і ми матимемо аж 3 сили - БЮТ, «Нашу Україну» та «Правицю», яка може, крім НРУ та УНП, може об’єднати у собі ще й “Свободу” та “Пору”, принаймні її частину. У будь-якому разі для кожної зі згаданих політичних сил важливим буде президентське благословення. Наразі ж, наскільки нам відомо, глава держави остаточно ще не визначився, в якому форматі благословляти свої полки на травневу виборчу боротьбу.
Хіба не назвеш ефектом дежав’ю тезу члена фракції БЮТ Олег Білоруса: "ми домовилися, що на посаду прем’єр-міністра буде висунений лідер того блоку, який набере найбільше голосів", а фактично це означає, що на прем’єрство претендує Юлія Тимошенко. Окрім цього було досягнуто домовленостей про розподіл посад, якщо "Наша Україна" і БЮТ сформують коаліцію.- „Наша пісня красна-гарна, починаймо все спочатку”.
Остаточну відповідь на питання „бути чи не бути достроковим виборам?” має дати Конституційний Суд, лави якого невпинно зменшуються. Єдине, що залишається незмінним – це український сценарій боротьби за владу, будь-то часи князівських міжусобиць, період Руїни чи сучасна Україна. Розколи політичних сил, серія зрад та підстав, поїздки до Москви, вплив церкви, поливання одне одного брудом – все це так по-українськи! |
