Сучасна українська держава так і не спромоглась на гідне вшанування героїчної боротьби ОУН та УПА -- навіть на 60-ту річницю. Причина не лише в "кордоні над Збручем", бо у 1943-1945 роках повстанські загони діяли не лише в західних областях, але й на Київщині, Вінниччині, Черкащині.
Глибша причина в менталітеті сучасного правлячого режиму України, вихованого комсомольсько-комуністичним вишколом. Для нього набагато ближчим є святкування "днів защітніков отєчєства", ювілеїв комуністичних провідників та Переяславської ради.
Навіть у Галичині, де майже кожна родина була причетна до національно-визвольних змагань, всенародно обрані органи влади згадують про героїв ОУН та УПА лише під час святкувань та ювілеїв.
Мене завжди дивувало, чому саме напередодні зими на Волині та Поліссі почали масово утворюватись збройні загони, які згодом переросли в Українську повстанську армію. Адже влітку провадити партизанську боротьбу набагато легше, бо й у лісах тепліше, та й снігу, на якому видно всі сліди, немає.
Та воєнні реалії не давали можливостей вибору сприятливого часу. Треба було боронитись. Не лише від німецьких окупантів, котрі все більше розкручували махіну репресій проти мешканців України. Безборонністю українців користались й інші противники -- більшовицькі та польські збройні формації. "Згадати тут треба ще про поставу польського елементу на Північно-Західних землях. Він насамперед ішов на зустріч сталінській партизанці, даючи їй допомогу інформаціями, харчами, приміщеннями й активною співдією. Це довело до конфлікту з автохтонним українським населенням", -- так писалось про тодішні реалії в органі українського підпілля "Ідея і Чин".
Чи не найбільшою трагедією визвольної боротьби українців та поляків у 40-х роках стало те, що замість протидії іноземним поневолювачам -- Москві та Берліну -- значну частину сил відволікала братовбивча конфронтація на Волині та Поліссі, в Галичині та в Закерзонні. Ця боротьба призвела до десятків тисяч жертв з обох сторін та донині перешкоджає утвердженню добрих стосунків між нашими народами.
Не забуваймо, що УПА боролась з кількома супротивниками одночасно, не маючи жодної зовнішньої підтримки. За нею не стояли ні великі держави, бо питання незалежної України навіть не виникало під час міжнародних конференцій країн-переможців, а гітлерівський режим припинив навіть словесну риторику про можливість української державності ще 1939 року.
До того ж Москві та Берліну вдалось розколоти український національний рух на бандерівців, мельниківців, бульбівців... І відгомін цих розколів теж, на жаль, триває серед сучасних політичних сил в Україні.
Однак у боротьбі ОУН та УПА в 1940-50-х брало участь кількасот тисяч осіб (різні джерела називають числа від 90 до 400 тисяч). І не лише українців. У загонах УПА воювали росіяни, євреї, грузини, вірмени, узбеки, чеченці, румуни... Саме на Волині в листопаді 1943 року відбулась І Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії. Й історія довела слушність цієї боротьби розпадом СРСР та відновленням незалежної України 1991 року.
Якось я зацікавився, чи є десь у Львові чи околицях могили полеглих у боях чи страчених воїнів УПА? На жаль, ніхто так і не зміг задовольнити мого інтересу. У міськраді згадали, що десь на цвинтарі у Лисиничах має бути одна така могила і колись, у 90-х роках, там навіть проводили один раз вшанування полеглих...
Чомусь набагато більше уваги місцева влада приділяє польським військовим похованням, аніж пошукам та впорядкуванням могил полеглих воїнів УПА. Тим самим ми автоматично вилучаємо своїх національних героїв з-під дії Женевської конвенції про вшанування загиблих у війнах. То чого ж тоді ми чекаємо від Києва?
Адже в архівах НКГБ-МГБ-КГБ-СБУ повинні зберігатись дані про поховання полеглих та страчених українських повстанців та підпільників. Тож найвищий час їх відшукати і гідно вшанувати.
Надходить свято Покрови Пресвятої Богородиці. Гарне свято, незалежно від погоди. Добре в цей день піти зранку до церкви й пом'янути всіх наших відомих і безіменних Героїв, що полягли за нашу Свободу та Державу. Якщо живі можуть нагадати про себе ще самі, то полеглі вже ні. А коли ми не шануватимемо наших Героїв -- то хто ж буде шанувати нас?.. |
