Мистецтво -- брехня, яка робить нас спроможними осягнути правду життя. Просто й вишукано: об'єктив досвідченого фотомайстра не обдуриш. Ти можеш безсоромно кокетувати з ним, блазнювати, але те, що буде потім, поза тим, коли сотні масок упадуть додолу, а список зіграних ролей несподівано закінчиться й ти не встигнеш вигадати нічого нового, окрім як бути собою -- відбудеться головне. Таїнство... Можливо. Фатальне відкриття, про яке ніколи досі не здогадувалася. Бути собою -- найскладніше із завдань, які постають перед людиною...
Цієї п'ятниці у галереї МО "Дзиґа" було відкрито виставку знаного львівського фотохудожника (метра, класика, леґенди тощо) Олега Огородника. Людей, які працюють у техніці hand made, у Львові лишень двоє. Один із них -- фотокореспондент "Поступу" -- Олег Огородник, який нікому не хоче відкривати свого секрету нанесення емульсії на папір. Навіть не просіть, уже краще почитайте спеціалізовані видання й експериментуйте самотужки.
-- Пане Олегу, розкажіть, будь-ласка, що Ви ховаєте під своїми темними окулярами?
-- ... свою чорну душу (сміється -- Авт.). А ще -- свої класні блакитні очі.
-- Боїтеся вроків?
-- А я собі думаю, чого то мені так не щастить... Певне, хтось і справді врік.
-- Багато про це вже говорили під час відкриття, і все-таки. З якої причини не хочете нікому відкривати секрет своєї техніки?
-- Мені колись один чоловік сказав: "Олег, ти сам до того всього дійшов". Ковальчик нікому свого секрету не відкрив. Та й навіщо це комусь розповідати? Моя справа не помре. У жодному разі. А той, хто зацікавиться, може підняти ту купу літератури, яку підняв я, та віднайти рецепт. У цьому насправді немає нічого складного. Лише слід мати величезне терпіння... І мені це не так просто давалося. Я не холерик, але психопат. Зазвичай не можу довго всидіти на місці. Та коли відтворював рецепт, змусив себе навчитися бути терплячим та акуратним.
-- Пане Олегу, чому дівчата на Ваших світлинах ніколи не усміхаються?
-- Бачиш, якщо перебрати архів моїх фотографії, які я зробив упродовж свого життя, то можна зауважити, що у мене взагалі ніхто й ніколи не усміхається. На мою думку, посмішка -- це десь вираз глупоти у людини.
-- Але ж Ви самі постійно усміхаєтеся?
-- Бо я дурний... (сміється -- Авт.)
-- Скажіть, чи довго доводиться вмовляти дівчат, аби вони роздягнулися?
-- Ні, бо я ніколи не наполягаю. Просто пропоную: так -- то так, ні -- то ні. Є дівчата, які відмовляли мені, зрозуміло. Проте навіть на відкритті виставки деякі дівчата самі підходили до мене й пропонували себе як моделей. Тобто проблеми з тим нема.
-- А з якими дівчатами цікавіше працювати -- такими, які без комплексів, чи такими, яких ще потрібно переконати, можливо, відкрити?
-- Зрозуміло, із такими, які без комплексів. Бо коли починаєш вмовляти, тоді доводиться дурити. А я не люблю дурити... Під час знимкування мене не цікавить нічого, окрім тіла, світла та фотоапарату.
-- А як же дівоча душа?
-- Душа? Хіба можна залізти в душу стільком дівчатам, скількох я сфотографував?...
-- Якою має бути дівчина, щоби зацікавити Вас?
-- Може бути такою, як Ви.
-- Даруйте, але це дуже банально. Ви шукаєте довершені форми?
-- Ні, я шукаю якраз недовершені форми. Дівчина може бути дещо грубуватою, наприклад. Це дуже цікаво -- чи погодиться дівчина, у якої щось не в порядку, позувати? І що я зроблю з неї? Гарну знимку чи більш натуралістичну.
-- А чи маєте дівчину-модель, яку Вам ніколи не обридне фотографувати, з якої поїхали би на якийсь безлюдний острів?
-- Такої, з якою би поїхав на безлюдний острів, на жаль, нема. Але... Гемінґвей, коли припинив прагнути, покінчив життя самогубством. Атож, допоки є прагнення, все гаразд.
-- А як ставитеся до андрогінності природи кожної людини?
-- Я, мабуть, ніколи не сплутаю жінку з чоловіком. Поглянь на руки, наприклад. Різниця -- колосальна.
-- А якби Ви, не доведи Господи, осліпли?
-- Тоді на дотик відчув би різницю. Купив би собі фотоапарат із фокусною віддаллю. Хоча я навіть світло не зміг би встановити... Треба подумати. Я чув колись, що сліпий фотограф зробив якісь знимки. Хоча не дуже у це вірю... Це технічно важко, майже неможливо.
-- Чим для Вас є пов'язані цикли на цій виставці у "Дзизі". Бо ж тут одразу -- і дівчата, і гуцули, і кораблі?
-- Багато подорожуючи, я зробив чимало кадрів, які ніколи не пасуватимуть міжнародним фотосалонам. Однак вони є цікаві. Властиво, якщо говорити про техніку, у якій я їх тепер зробив. Бачте, більшість міжнародних фотовиставок є аматорською. Отже, фотографії, які на них потрапляють, не дуже цікаві. Так, вони гарненькі, кольорові, але попри те... Я рідко виграю у фотоконкурсах, але майже завжди мої роботи потрапляють у експозиції. Мабуть, так є тому, що мої роботи -- то золота середина між тим, чого прагнуть вони, і тим, чого хочу я. Від наступного року я собі запланував не брати участі у конкурсах. Хочу більше зайнятися персональними виставками. Потрібно лишень підшукати спонсорів...
-- Для того, аби перемагати на міжнародних конкурсах, потрібно бути трошки кон’юнктурником?
-- Я не вивчаю кон’юнктуру виставок. Маю вдома стоси фотографій, кращі з них обираю та відсилаю на виставки. Гірші -- лежать на "чорний день". Я десь розуміюся на добрій та поганій фотографії. Кон’юнктуру салонів, конкурсів можна вивчити. Але я цього не роблю. І ніколи не робив.
-- Чи можна говорити про якусь консолідацію львівських художників?
-- Ми маємо Спілку художників, яку очолює пан Дубас. Він завжди говорить мені про те, що я ніколи не кажу погано про інших поза очі. Дуже не люблю цього. А ще... Не люблю теплої горілки (сміється -- Авт.). Не люблю мокрих ніг і коли протікають мешти. Не люблю фальші. Не люблю газету "Експрес", хоча там є люди, яких я люблю.
-- На відкритті виставки Вас назвали метром, класиком, леґендою львівської фотографії, але як самі себе тепер ідентифікуєте?
-- Я не леґенда. І не класик. Я просто роблю те, що мені подобається. Для мене дві найважливіші речі у житті -- це кохання і фотографія.
-- Чи доводилося колись під час зйомок вродливих дівчат переступати професійні, якщо можна так сказати, межі?
-- Поки я не одружився вдруге, зраджував. Але потім вирішив собі: Огородник не зраджуй дружині!
-- А коли Вам краще працювати: коли закоханий, розкоханий, зачарований...
-- Найкраще працювати, коли я закоханий, але не коханий. То вишукане задоволення -- коли тебе кидають. І це видно по моїх фотографіях... Однак не я маю про це говорити, а критики. Я не говорю про те, що всі мої знимки геніальні. Я ще не зробив своєї геніальної знимки.
-- А якою вона є для Вас та омріяна, можливо, геніальна фотографія-міф?
-- Розумієш, не існує геніальних фотографій. Є добрі та погані. Добрі запам'ятовуються, а погані... Я маю чимало колег-фотографів, знимок яких я просто не пам'ятаю. Знаю, що цей чоловік фотограф, але що саме він робить... Це, мабуть, правильний спосіб оцінки. |
