|
|
|
|
Арт-Поступ »
Четвер №14” |
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Діброва : Аксінін |
|
|
| Маркіян ФІЛЕВИЧ |
| |
Ой діброво, темний...
Т. Шевченко
Журнал “Четвер” продовжує вражати. Зрештою, це його кредо. Вражає не лише послідовністю появи своїх чисел (після дерешівського 13 числа з’явилось не менш шкільне 15-те, а лиш тепер – довгоочікуване 14-те). Вражає “Четвер” також своїми текстами та візіями. Якщо №№ 13 і 15 стояли на твердих позиціях андеграунду й епатажу, то число 14-те виявило тенденції до просування часопису в бік поважних “товстих” журналів (четверговий вік і досвід це дозволяють).
Чотирнадцяте число часопису виключає будь-які посередності, будь-яких початківців, самі лиш аси.
Їх двоє – Аксінін і Діброва. Обидва сформувались як митці у 70-80 рр. Обидва досягнули досконалості на своїх нивах творчості (перший – у графіці, другий – у письменстві). Обидва, немов будди, далекі тепер від страждань: перший – від земних, другий – від українських. Але попри ряд схожостей, також достатньо відмінностей. Володимир Діброва у “Четвергу” представлений здебільшого творами, писаними в 90-ті в Америці. Читач знайде тут лиш кілька з “часів Аксініна”.
Офорти Олександра Аксініна хоча й герметичні у своїй суті, проте виступають ілюстраціями. Та не Дібровиних текстів, а китайської “Книги перемін” і Кероллової “Аліси”. Тому дисонанс між текстом і візією очевидний. Приправою до того дисонансу є неякісний друк Аксінінової графіки та обмеженість добірки матеріалів про художника (більшість статей про Аксініна взято з минулорічної “Галицької брами”). І на цьому вишуканому, але не зовсім влучному візуальному фоні ми стрічаємо тексти Діброви. Він схожий на комету – всі знають про нього й про враження, котре створюють його письмена, але читають його не всі, і згадують його не часто. Євгенія Кононенко при тій нагоді у четверговому додатку влучно згадує, що “слід бути публічною постаттю, щоб привертати увагу до своїх книжок”. Читачів Діброва засипає напливами текстів (мабуть, коли є нагода друкувати).
Уперше такий наплив стався на початку 90-х. Тепер це повторюється – тішмося! У 1999-му “Критика” видала його “Збіговиська”, цього року та ж “Критика” запропонувала “Вибгане”. Тепер вигулькнув акуратненький “Четвер”, немов би окремий томик Діброви...
Його фантастика настільки реальна, настільки наша, що іноді дивуєшся – як то вдається жити в такій нереальності й не зауважувати її. На перший погляд, його тексти надміру перевантажені буденщиною та дріб’язковістю (“Правдиві історії” та “Паспорт”) – але під усім цим мотлохом бачиш найважливіше, про що і навіщо це пишеться. Може, за інших обставин Діброву назвали б релігійним письменником, але тепер таке означення навіює хіба що образ сільського вчителя, котрий видає тонюсінькі збірки своїх слізливих побожних пісень. Не годиться також для означення такого письменства й слово “духовний”, бо приходить тоді на думку письменник у стилі Пелєвіна – духовність як частина сюжету, як можливість дати якісь багатозначні натяки. У випадку Діброви можна говорити про письменника, що переживає досвід Бога й назовні на цьому особливо не наголошує – бо то глибоко і насправді. Уникаючи многослів’я, можна вжити його власне визначення: “Кожного ранку у всіх своїх тисячах перевтілень, які ланцюгом обіп’яли, ми прокидаємося. Якщо все гаразд і нічого не муляє, то нова людина каже: мамо! Якщо ж навпаки, то стара каже: бля!”
Конспективно Володимир Діброва виглядає так: у нього немає надуманості, делікатності, недомовленості та хепі-енду; у нього є стьоб, упевненість, розгубленість і бажання нарешті жити.
Такий ось Діброва – “більше жити!”
Юрій Іздрик, головний редактор “Четверга”, представив свого головного персонажа непоганою добіркою критичних матеріалів. Вони хоча й не відредаговані достатньо добре (наприклад фрагмент статті М. Стріхи з “Критики”, №1, 1998 дещо дублює частину матеріалу того ж автора з “Березолю”, №1-2, 2000), усе ж добре доповнюють враження про тексти Діброви.
Мабуть, такий серйозний проект “Діброва” в часописі “Четвер” №14 був спробою перейти до задуму бібліотеки “Четверга” (вже вийшли два томики з цієї серії). А мені як читачу залишається, знову ж таки, очікувати – чим знову здивує “Четвер”? |
|
|
|
|
Літо з фестивалями |
|
|
| |
| |
|
Ланцут – невеличке, типово європейське містечко, яких у Польщі багато. Із традиційної площею Ринок і кількома дотичними до неї вуличками гарних двоповерхових будиночків. То й усе... Але львів’ян Ланцут може здивувати тим, що влітку в ньому вирує активне культурне життя, яке приваблює багато туристів. І в першу чергу вони їдуть поглянути на відомий палац у Ланцуті, що нагадує такий собі малий Версаль і є прекрасним зразком замкового та паркового будівництва. Парк довкола палацу – із безліччю фонтанів, стежечок, цікавих дерев. Його охайна територія – повчальний приклад для Львова, бо в нас, на жаль, таких об’єктів іще немає, а якщо якісь замки збереглися, то потрібні величезні зусилля музейників, щоб підняти їх зі страшної руїни. Однак мета візиту львів’ян до Ланцута була не туристичною, а професійною. І “Віртуози Львова”, і хор “Глорія” їхали на традиційні “Ланцутські музичні вечори”, які відбуваються з кінця серпня протягом вересня і приурочені до Днів міста Ланцута, які також тривають не один день, а цілу декаду на початку вересня, і поволі переходять у джазовий фестиваль. Отож, у Ланцуті, як і в цілій Європі, влітку мешканці не нудяться, забавляючись на розмаїтих мистецьких імпрезах, які відбуваються під патронатом міського голови. |
| Детальніше>> |
|
|
|
АРТ-АНОНС |
|
|
| |
| |
Сьогодні, у п’ятницю 30 серпня, у Золотій залі музею етнографії (просп. Свободи 15) під час ррадиційних зустрічей “Асоціація”, які відбуваються підж егідою Асоціації українських письмеників, зійдуться в інтелектуальній бесіді знаний організатор сучасного літературного життя віктор Неборак та поет і громадський діяч Роман Мар’янович Лубківський. Початок зустрічі о 17 годині. |
| Детальніше>> |
|
|
|
