Фантастика існує в реальному житті. "Це фантастика!" -- міг вигукнути насамперед саме читач фантастики. Те, що фантастика існує на літературному, оніричному (йдеться про сни. -- Авт.), містичному рівнях світосприйняття, може наштовхнути на фантастичну думку, начебто реальність набагато фантастичніша, ніж спроможності людської уяви. Якщо Ви вірите написаному знаменитим сучасним сербським фантастом Милорадом Павичем чи таким класикам, як Герберт Велс, то якогось чудового дня Ви несподівано для себе усвідомите, що в справжній літературі лише правда і жодних вигадок, а Ваше життя у дивний спосіб перетвориться на оповідання талановитого фантаста...
Ви, звісно, можете не йняти віри щойно прочитаному. Ви, звісно, можете органічно не сприймати поняття "фантастики", проте. Проте "читач упізнає братів по читанню за "генами прочитаних книжок", відчує смак александрійського задоволення від читання", -- пише в передмові до "Антології сербської постмодерної фантастики" перекладач і, відповідно, тлумач сербської фантастики Алла Татаренко. Провадимо до того, що поціновувачу фантастики не потрібно довго пояснювати, де межа між фантастикою і реальністю. І ще хочемо познайомити Вас із сербським письменником, директором Національної бібліотеки Сербії Сретеном Угричичом. Нехай це тільки коротка розмова поміж трьома: гостем із Сербії п. Угричичем, перекладачем п. Татаренко й журналістом, яка взагалі не знає сербської, та все ж найцікавіше залишилося між рядків і у згаданій літературі. Там і шукайте.
-- Що ж таке сербська фантастика або, мабуть, сербська постмодерна фантастика?
-- На мою думку, існує низка сербських романів, оповідань тощо, які не мають безпосереднього зв'язку зі сербською реальністю. Отож моя теза є такою, що саме ця лінія є найбільш реалістичною в сербській літературі.
-- Поясніть, п. Сретене, детальніше, будь ласка...
-- Річ у тім, що Сербія -- це країна, якої насправді немає. Тому неміметичний дискурс, який і я застосовую, -- єдиний можливий дискурс, який може її відтворити. Для прикладу, в одній антології, що нещодавно вийшла друком у Хорватії, є моє оповідання, особливе тим, що в ньому жодного разу в жоден спосіб не вжито слова "бути". У технічному сенсі такий спосіб письма дуже складний, проте в художньому сенсі текст набуває цікавих ефектів. Перший ефект, точніше, враження, яке складається у читача, -- те, що текст автор писав у середньовіччі. У середньовіччі, себто в ті часи, коли існувала правдива Сербська держава. Другий ефект той, що сербська мова "говорить" у цьому оповіданні відчутно щиріше, ніж сучасна розмовна сербська... На мій погляд, сербська мова до цього часу, так би мовити, використала свій кредит дієслова "бути". Тобто ми втратили право вживати слово "бути".
-- Докази?
-- Докази є сумними. Та не менш страшним є тікати від доказів цього... Щороку в Сербії народжується на 40 тисяч менше людей, ніж помирає. Що ж до духовності, моралі, то впродовж останніх 15-10 років мій народ, на жаль, вчинив удосталь речей, за які б він мав спокутувати, властиво, використанням слова "бути". Боюся, що у щойно сказаному мною є та сумна й страшна доля правди... Тому, як на мене, головний обов'язок сербської громадськості того часу -- мати мужність сказати про свої провини і згодом повернути собі право БУТИ. Відповідно і повернути собі право й на дієслово "бути".
-- Якою ж є причина нещасть, які вплинули на буття сербів упродовж останніх 15 років?
-- Думаю, що головна причина нещасть, які спіткали сербський народ упродовж останніх 10-15 років, -- втеча від реальності. І доки ми не подивимося у вічі реальності, доти не зможемо здобути право на своє місце у тій реальності, в якій ми повинні бути. І тому мої здогади про те, що неміметичне мистецтво для Сербії -- найреалістичніше, яке їй може бути притаманним. Естетична причина, через яку я сам пишу свої тексти в межах фантастики, полягає ще й у тому, що реальність буває надзвичайно грубою, жорстокою, що в бажанні уникнути неприємної дійсності знаходжу іншу модель зображення світу. Отже, три причини, які пояснюють існування неміметичного мистецтва, характерного для сербської неміметичної літератури, -- документальна, моральна і естетична.
-- Хто зі сербських авторів для Вас є близьким за мисленням, духом і фантазійністю написаного? Принаймні з тих літераторів, яких Ви читали.
-- Із моєї генерації -- Неманя Митрович (його оповідання представлене в "Антології сербської постмодерної фантастики" Сави Дам'янова. -- Авт.). Я вважаю, якщо говорити про нашу генерацію і в європейських масштабах, Митрович силою власної імагінації (уяви. -- Авт.) належить до найкращих неміметичних талантів нинішнього часу. Коли ж до найсильніших засобів художньої літератури зарахувати метафору, як, наприклад, казав Арістотель, то кожна метафора Митровича відкриває у вашій свідомості нові простори й не тільки в оніричному вимірі.
Ще один представник наймолодшої генерації -- Саша Іліч. Це дуже нагадує мені те, що я писав років десять тому. У своєму новому романі "Берлінське вікно" цей письменник торкнувся дражливих тем, які ніхто зі сербських літераторів не наважувався проговорювати перед Європою... Коли йдеться про поетику його текстів, то найближче Саша Іліч до поетики Данила Кіша, Плаца, Дабліна. І ще, мабуть, третій найбільш цікавий, не лише мені, автор -- Воїслав Деспотов. Модерніст. Останні його романи, над якими цей письменник працював перед смертю, -- "Європа № 2", "Осінь кожного дерева". Ці твори рекомендую прочитати своїм друзям як романи, які, на мій погляд, обов'язкові для поціновувача сербської літератури.
-- Що відчуває людина, котра щодня стикається із величезним багатством національної бібліотеки? Тобто якими рисами, на Вашу думку, має бути наділений керівник настільки "розумної скарбниці"?
-- Як директор бібліотеки я не працюю, на жаль, із книжками, більше працюю якраз із людьми. І до того ж 90% цих людей -- жінки (Сміється. -- Авт.). У мене величезний стіл із безліччю шухляд. А в них -- лише ліки для заспокоєння нервів.
-- Чиї нерви Ви заспокоюєте?
-- Моїх працівниць потрібно заспокоювати хоча б раз на тиждень. У них і поганий настрій, і плачі, й істерики (Сміється. -- Авт.).
-- Без жартів, жінка-бібліотекар -- соціальний тип?
-- Я приблизно так думав доти, доки не почав працювати у бібліотеці. Але тепер я вважаю, що вони є репрезентативним взірцем загального клімату, який панує в певному суспільстві. Йдеться про суспільство перехідного періоду -- так зване суспільство транзиційне. Та щодо мене транзиція -- це перехід не просто економічний, а радше соціальний та психологічний. Маю на увазі, що транзиція -- внутрішній перехід. Суспільство перехідного періоду -- таке суспільство, де спосіб світосприйняття має бути змінним драстично, жахливо, різко. Тут можна навести аналогію із вивченням другої мови. Транзиція як вивчення другої мови -- мови, яка до вивчення не була зрозумілою. Якщо ми візьмемо за приклад широкий загал, то 90% його вам скаже, що не бажає вивчати ще одну мову. Я завжди боявся, що найбільшою проблемою, коли очолю таку інституцію, як Національна бібліотека Сербії, буде проблема фінансова. А виявляється, це проблема ментального плану -- проблема, пов'язана із людьми. Особливо жінками, вони емоційніші та вразливіші працівники, ніж чоловіки. І хоча транзиція, яку я зараз описав, виглядає абсолютно безнадійною, проте вона все одно відбувається, попри те, що не всі помічають цього.
...Утім плакати -- це лікує!
-- Чому саме Милорад Павич той автор, який у європейського читача асоціюється із Сербією?
-- Можливо, річ у його маньєризмі. Маньєризм як явище історико-літературне. Його успіх у Сербії та за кордоном розпочався із роману "Хозарський словник". Та причини цього успіху залишаються для мене риторичними. Це риторичні засоби, які Павич використовує... (Сміється. -- Авт.). |
