У Львові, як удже повідомляв “Поступ”, відбулося урочисте вручення щорічних наукових і літературних премій Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Лауреати цих відзнак - люди відомі, широко знані в Україні, вони володіють тим творчим потенціалом, який буде ще впродовж багатьох років працювати в ім’я наукової справедливості і ів ім’я утвердження української справи в нашій державі.
Юрій Шаповал —відомий дослідник не просто історії України, а історії трагічної долі України. Він одним із перших в Укарїні розпочав працювати над архівами ГПУ-НКВД-ГКБ-СБУ. З під його пера унікальні джерела , які свідчили про героїку українства ,побачили світ, прийшовши до нас у формі книг, кінофільмів, тепередач, радіопередач. Отож цю величезну і надзвичано потрібна справу , зроблену ним, Фундація Омеляна і Тетяна Антоновичві, нагородила із таким визначенням : “ ..за праці з історії України XX століття, де публікуються архівні матеріали і документи, заховані в схронах НКВД чи КГБ, що розкривають суть і характер злочинної тоталітарної комуністичної системи у поневоленню українського народу”. Приймаючи з рук Омеляна Антоновича нагороду Юрій Шаповал, у своїй інавгураційній промові примусив присутніх на урочистості задуматися, чи не були його зусилля боротьбою із вітряками, адже мало що змініилося у суспільстві: “У Вінниці на місцях великого терору влаштовують розважальні заходи. У Биківні так і не спроруджено меморіальний комплекс, хоча є рішення КМ про це. Державна програма “Реабілітовані історією”, веде апокрифічне існування, а те що ОУН і УПА боролися за Україну, а не проти неї, все ще треба дововдити людям, які просто не хочуть цього розуміти. А про 60 -ліття масово нищення української еліти на Соловках, і про те що голод в україні почавсіяне 33 а 32 року, цього року просто в Києві забули. Натомість на державному рівні буде відзначатися85-річчя останнього із могікан застою Володимира Щербицького і 350 років переяславсяького нонсенсу”.
Думку Юрія Шаповала щодо певних офіціозних історичних акцентів підхопив і розвинув у своїх міркуваннях академік Ярослав Ісаєвич, якого премією Антоновичів відзначено “ за його вагомий вклад в українську історичну науку та розширення і поглиблення її гороизонтів”. Ярослав Ісаєвич наголосив, що є різні нагороди, громадські , державні, інколи вони називаються дуже високими іменами, але не має впевненості, чи всі вони справедливо даються. “А нагорода Антоновичів така престижна тому, що мені здається, усі , кого нею нагороджували, дотримуться тих високих засад, які сповідує Фундація. І тому то почесно бути в їх колі” - пояснив львівський історик.
Григорій Гусейнов живе у місті Кривий Ріг, де видає від 1994 року “Кур’єр Кривбасу” - журнал, який впевнено і твоердо проводить українску національну позицію і при тому підтримує молоді таланти. Крім того Григорій Гусейнов є талановитим літератором, автором повістей, опівідань і біографічних нарисів. Останнім часом вийшло 4 книги з його 5-томної праці “Господні зерна”.
Григорій Джамалович визбирує ці зерна нашого національного подвижництва в рфізних ділянках по всій Україні. Герої його нарисів - неті ліьки працюють в цариніи літератури й мистецва, краєзнавства чи історії, але й садівництва, лісонасадження, охорони довкілля. Отож, Григорія Гусейнова нагорода Антоновичів справедливо знайшла за “ його джерельні праці з історії українскьї літератури та заслукги в організації цікавих публікацій та редагування часопису “Кур’єр Кривбасу”.
Хоч сам схвильований редактор зізнався: “Відзнака мене збентежила, бо надто ще мало я зробив, щоб бачити своє ім’я поруч з іменами тих, хто вже має цю авторитетну нагороду. Глибоко вдячний Омелянові Миколовичу за увагу домене, за його багаторічні меценатські зусилля та щедру жертовні сть на користь українскьої інтелігенції, пілдтримку українського писсьменництва, У провінції, якою є кривий ріг це дуже вагомі опертя й оборона.. Львів для мене є одним із найулюбленіших міст. Я читав і перечитував виступи попередніх лауреатів премії Антоновичів, кожному з них була притаманна хвилююча спорвідальність, згадки про найсокровенніше, думки про сьогоднішнє й завтрашнє, але неодмінним було іще одне: у кожному виступі чулася утверджувальна, сповнена надій інтонаціїя (може, хіба, крім Юрія Шаповала). Об’єднанні нинішньою премією дуже гарне вийшло: киянин , львів’янин і представник степової україни. І коли кажуть, що там такі люди, а там — інші, там українці, а там — не зовсім...Та дурниці! Бачите, ця премія вона, як квітка, розкриває пелюстки і огортає усіх”.
КОМЕНТАР
Іван Дзюба, культуролог:
Нинішні лауреати люди мені давно знані, близькі й дорогі. Юрій Шаповал має дивовижну здатність про такі складні речі, які він зачіпає, говорити переконливо не тільки для однодумців, а й для інших. Це для нас, може, сьогодні найбільш вирішально, бо часто свої патріотичні ідеї ми висловлюємо так, що розпалюємо себе, але відштовхуємо інших. Дуже важливо вміти говорити такою мовою і такими поняттями й логікою, щоб нікого не відштовхувати, а навпаки завойовувати на свій бік. Ярослав Ісаєвич уміє поєднати фундаментальну науковість із політичною актуальністю. Усе, що він пише, воно абсолютно є об’єктивним з наукового погляду, і водночас працює на створення правдивого образу України. Цей фундаментальний науковець встигає реагувати на гострі події і явища, вміє відгукнутися на закиди чужих голосів. Його публіцистика так само яскрава й глибока, як його наукові праці. Григорій Гусейнов - це взагалі диво, яке виросло в українських степах, він автор прекрасної автобіографічної повісті “Станційні полустанки”, а його фундаментальна 5-томова праця “Господні зерна” відкриває для нас по новому Південь України, якого ми не знали. Для нас південь це щось напівпорожнє, а виявляється, що він насичений українськими постатями й діяннями, справами української культури. Гусейнов першим розкрив це у фактах.
Марта Богачевська-Хом’як
представник Фонду Фулбрайта:
Хоч географічний чинник ніколи не грав ролі у виборі журі, яким керувалися ті хто присуджує премію Антоновичів (принаймні як довго я була у ньому), одначе сьогодні він напрошується, особливо коли скільки американських американських й европейських журналістів і науковців передбачають розпад України — хоч насправді їй нічого не загрожує, але так всі говорять!— на дві чи три частини. Проте Україна чогось не розпадається, а навпаки з’єднується. І цьогорічна церемонія нагородження премією Антноновичів є саме ознакою такого з’єднання. Як звикли в Україні говорити, “в наші тяжкі часи”- ми вдячні Антоновичам, що дають нам нагоду підтвердити, що не такі то страшні ці часи, і не такі то ми бідні! |
