Пролог. Рік тому після прем’єри опери Мирослава Скорика “Мойсей” на сцені Львівського академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької в газеті “Поступ” вийшла рецензія Марти Ґартен на неї, якій би більше пасувало бути прокурорським звинуваченням на процесі.
Мою відповідь на неї, на жаль, не наважились опублікував львівські газети. Проте нещодавно звинувачення повторились знову – від авторки, що скромно сховалась під псевдонімом Люна Галас. На цей раз опера знову безапеляційно визнається слабкою – “Мойсей” як усяка державно-ідеологічна помпа виявився некасовим й не репертуарним”. Окрім того, ще більш у дусі часу – із тенденцією до глобалізації – в тому ж ключі дається оцінка всієї музичної культури Львова останніх років.
Оскільки між рецензіями, написаними в різний період, існує дуже тісний зв’язок, дозволю собі повторити аргументи річної давності та додати деякі нові штрихи з перспективи пройденого шляху.
Умисне не торкаюсь тут тих звинувачень, котрі адресовані всій культурі Львова, – на них можна було б написати окремий памфлет, а зупинюсь виключно на опері Скорика.
Погляд музикознавця: Серед буйного хитросплетіння нищівних епітетів і метафор, якими обдарувала композитора авторка, червоною ниткою проходить звинувачення у банальності й еклектизмі, яку непохитна Марта з “точки зору абсолюту естетичних критеріїв” пропонує піддати музикознавчому остракізмові. Ну що ж, можна лише привітати Скорика з тим, що він потрапив у прекрасну компанію, – в тій-таки банальності, та ще й у дуже подібних до рецензентки виразах, постійно звинувачували і Чайковського, і Пуччіні, і ще багатьох видатних митців. Один із найбільших авторитетів “естетичного абсолюту”, Арнольд Шенберг (до речі, автор опери “Мойсей і Аарон”), так і заявляв: “Я не заздрю дешевій (підкреслення моє – Ю.Г.) популярності Чайковського і Пуччіні”. А справа в тому, що мистецтво завжди розвивалось між двох полюсів: одна лінія виростала з живого середовища, в якому існувала, друга прагнула до рафінованої ідеалізації. Та перша завжди наражалось на небезпеку зверхнього ставлення критиків, на що гірко скаржився ще автор безсмертної “Кармен” Жорж Бізе: “Коли пристрасний темперамент... дарує мистецтву живий твір, створений із золота, бруду, жовчі і крові, не кажіть йому холодно: “У цьому мало смаку, воно не вишукане”. Наче спеціально для нашої Ґартен написано. Адже банальна інтонація сама по собі не гріх у мистецтві, на ній тримаються десятки шедеврів, важливо, як нею розпорядитись. Чайковський, який не гребував у своєму словнику ні циганщиною, ні сентиментальним романсом, ні вуличними пісеньками, вмів пристосувати їх до виразу людської сутності так, як ніхто інший. Скорик йде подібним шляхом – лише в іншу добу, спираючись на те звукове середовище, яке нас оточує. Так, в опері багато популярних зворотів, легко впізнаваних і знайомих із різних джерел. Та композитор зумів повернути весь цей строкатий спектр в одне русло, цікаво і цілісно поєднати різнопланові знаки і віднайти свою точку опори. “Мойсей”, безперечно, не позбавлений недоліків, тим паче, ще кожен по-різному уявляє собі втілення цього біблійного сюжету, але одне видається певним – це професійно написаний твір, у ньому є експресія, є краса і виразність, але для тих, хто хоче це почути і пережити, без злості, заздрості і упередження.
Справи людські. Те, що нічого в світі не буває випадковим, підтверджуй факт: Львів недаремно дав світові Захера-Мазоха і став колискою мазохізму – нею він і залишився. Бо хто ще з такою насолодою вміє себе принижувати, як не наша братія. Причому не тоді, коли справді варто розвінчати бездарність – о ні, тоді всі скромно відмовчуються, а от коли можна вкусити талант – ату його! Низько схиляючись перед геніальністю поета та вимагаючи від композиторів конгеніального втілення його філософії, рецензентка, мабуть, забула, що саме Франка сто років тому так цькувало його ж найближче оточення і за життєву поставу, і за твори, що він врешті у розпачі написав: “Nienawidze Rusinow”. Гадаю, що не всіх галичан-українців він мав тут на увазі, а саме таких садо-мазохістів, яким не давала спокою його неординарна особистість і муляло очі його визнання.
Скорик поки в кращій ситуації, його позицію навряд чи можна порівняти з Франковою, проте прагнення критиків втиснути в свої власні поняття й уявлення тих, хто мислить і відчуває інакше, і “вбрати один черевик на всі ноги”, доблесно утрималось протягом ста років і, мабуть, житиме вічно.
Та всі закиди, які висуваються проти композитора, знаходять своє цілком людське пояснення і криється воно в одній фразі, прихованій за димовою завісою шляхетного обуренння “попсою” і кон’юнктурністю та пишномовних просторікувань. І фраза ця: “Але те, що це не прикрий випадок із творчої біографії Маестро, все-таки нетипово популярного, як на серйозного композитора другої половини XX ст....”. Крізь зуби кинуте “все-таки”, очевидно, засвідчує глибочезну заздрість осіб, яким не вдалось досягнути заслуженої популярності та пошани, – не важливо, в якій сфері. Замість замислитись над тим, що ж, однак, принесло йому цю популярність, чому його твори, написані в різних жанрах та в різні періоди, з таким успіхом звучать на концертних естрадах багатьох країн, проаналізувати причини цього, значно легше облити брудом – до речі навіть не одну цю оперу, а заодно і все, що він зробив взагалі.
Та перейдемо до ближчих подій, до статті “Звуки “Му...” із промовистим заголовком “Деградація” авторства пані Люни Галас. Що торкається звинувачень у “некасовості” “Мойсея”, її непопулярності в публіки, то це, м’яко кажучи, вигадка авторки статті. Звернемось до конкретних цифр, щоби не грішити тією ж голослівністю, що й мій опонент. 11 вистав “Мойсея” принесло в касу театру понад 60 тис. гривень, що означає в середньому біля 500 проданих квитків на кожну виставу. Враховуючи, що студенти музичної академії та інших навчальних музичних закладів Львова мають привілей безкоштовного відвідування театру, а багато хто отримав запрошення (в тому числі й журналісти), то слухачів, очевидно, було значно більше. Звісно, важко очікувати на виставах сучасної опери такої ж численної публіки, як на рок-концертах, але всі вистави проходили при майже повному залі, що для сучасних опер у всьму світі взагалі є великою рідкістю – адже цей жанр перетворився в елітарне явище. Дуже позитивні відгуки суворої столичної критики отримав показ вистави “Мойсея” на сцені Національного театру опери та балету, де в популярній газеті “Дзеркало тижня” її прекрасно прорецензувала одна з провідних українських дослідниць опери, доктор мистецтвознавства Марина Черкашина-Губаренко. Та й польська публіка, яку в цілому важко звинуватити у надмірному сентименті до української культури, з ентузіазмом сприйняла ‘Мойсея” на гастролях у Бидгощі. Ось як починає, наприклад, свій огляд рецензентка Магда П’юрек із бидгоської “Gazety Wyborczej”: “Мойсей” Скорика, представлений Академічним театром опери і балету зі Львова на закінчення IX оперного фестивалю, – це вистава з грона тих нечисленних, які надовго запам’ятовуються”. І далі: “її я зарахувала б до вистав, які справили на мене найбільше враження... Партію Мойсея переконливо виконав Олександр Громиш... Поруч із блискучими солістами викликали захоплення досконалі хори, в тому числі дитячий”. Із нею погоджується кореспондентка “Gazety pomor skiej” Магдалена Криньська: “Музика романтичного характеру дуже доступна для сприйняття... Голоси виконавців пребагаті, прекрасно забарвлені. Тільки в суперлятивах можна відізватись про хор та оркестр” То де ж тут “провали”, “байдужість публіки” та інші примари, якими так страхає читачів рецензентка “Поступу”?
Та ці висловлювання фахівців та зарубіжних журналістів, очевидно, її не переконують, а щодо “нинішнього рівня театру, по-справжньому компетентні люди в музиці оцінюють одним влучним, проте не дуже цензурним словом” (тим, що починається на четверту літеру алфавіту: авторка його наводить, а я, очевидно, належу ще до тієї старомодної школи, яка не лається непристойно на сторінках преси) – повинна розчарувати пані Галас: “по-справжньому компетентні в музиці” люди, як люди до того ж, переважно, добре виховані і культурні, як правило, уникають нецензурного лексикону, тим паче в оцінці професійної діяльності, на відміну від журналістів “Поступу”, що не соромляться його навіть у мистецьких рецензіях. А причому ж тут цехмістер Купер’ян, заявлений у назві статті? Цілком на місці, бо всі інші аргументи, що не вмістилось у рамках газетної статті, можна знайти в цьому найдраматичнішому зі всіх геніально-пророчих віршів Франка. На жаль, він чи не найповніше відображає істинну сутність деяких хрестових походів на захист “абсолюту естетичних критеріїв” та “новацій в театральній сфері”. І не тільки їх... |
