Не революція, не путч, не економічна криза в далекій Венесуелі і навіть не вихід львівських "Карпат" у вищу лігу. Нічого такого, де можна триста разів згадати слова "демократія", "Росія", "Європа", "Буш", "Ірак", якісь там загальнолюдські цінності, кров, сльози і любов -- заїжджений набір слів, фраз, стереотипів і тем для преси, телебачення, радіо -- не сталось. Немає, як каже бос, інформаційного приводу. Немає, хоч лусни! У відривному календарі, який так полюбили доярки і шахтарі ще за того недоброго режиму, також немає цього дня. Забудьте. Цього ніколи не було тому, що це не показали на телебаченні, про це не написали в газеті, навіть не розказали на радіо. Цього ніколи не було тому, що нікого з читачів, слухачів, глядачів це не цікавить.
Нормальна людська подія звичайних, як полюбляють казати політики, "простих" людей, на яку приходять тільки "свої". Подія, яку готують свої -- вихователі, нянечки, музичні вчителі, завідувач, батьки і ще багато-багато людей. Подія, на яку не збігається зграя зголоднілих до дешевих сенсацій, халявних фуршетів і копійчаних блокнотиків, футболок і ще якогось сувенірного мотлоху рабів пера і клавіатури. (Без образи, ми всі такі). Нормальна людська подія, яка вражає власне своєї нормальністю за тих ненормальних часів, в які ми зараз живемо.
Діти, випускний у дитячому садку. У когось це викличе іронічний сміх, а даремно. Це достатньо серйозна річ. Свято для дітей і їхніх батьків. Все. Ніяких загулів дорослих людей, які забули, чого вони власне тут зібрались і перепили так, що погубили дітей, ніяких карколомних вульгарно дорогих подарунків, жодного свинства перенасичених грішми дорослих -- все в межах теми "діти". Батьки, батьки батьків. Два покоління. Фотоапарати, відеокамери. Бажання затримати час, зберегти на плівці останні хвилини дитинства ваших дітей.
Діти і їх останній день у садку -- мить перед виходом в інше життя. Ні, не доросле, життя за іншими правилами. Батьки і їхній останній спокійний день. Вони не тільки приводили, вони приносили малят на руках, привозили у возиках. Діти плакали і не хотіли відпускати маму, і мами не знали, що робити, але не могли їх не залишити. Виросли, діти виросли. Вони йдуть, уже не плачуть. Так, вони потребують батьків, але вже відпускають їх. Вони поспішають.
У школі немає вихователів, у школі -- вчителі. У школі немає рівності, там є відмінники і ті, кого пошлють копати яму після школи. У школі потрібно довести, що ти можеш, а не показувати те, що хочеш. Що ти хочеш -- нікого вже не цікавить.
Прощавай, дитинство. Країна мрій... Ми всі звідти. Вони цього ще не знають. Щасливі.
"Там не потрібно буде спати" -- вони думають, що буде легше. Діти. Їм по шість рочків, і вони поспішають вперед, у школу, в майбутнє, світле і радісне. "Вчителька така велика тьотя, вона не буде мене сварити?", "А я знаю всі букви!", "А як я не захочу ходити в школу, повернусь в групу?"
Що у масштабах такої великої і революційно налаштованої країни ця подія? Що у цих масштабах мільйони таких подій, десятки мільйонів дітей і їхніх батьків? |
