Лодзь -- один із найбільших театральних центрів Польщі. Театрів там, як полюбляють казати поляки, до вибору, до кольору. Навіть театрів ляльок є декілька. Один із них, майже найстаріший, завітав до Львова на V Міжнародний фестиваль ляльок "Золотий Телесик". Це -- театр ляльки і актора "Піноккіо".
Дещо з історії театру "Піноккіо"
Шістдесят років тому у травні група молодих ентузіастів лялькового мистецтва представила глядачам Лодзя свою першу виставу. В 1949 році на підставі анкетування серед молодих глядачів театр назвали "Піноккіо", а 1 січня 1950 року театр одержав статус державного. За 60 років творчої діяльності тут відбулось 209 прем'єр, які побачило понад 7 мільйонів людей. З 1990 року художнім керівником і директором театру є професор Вальдемар Вільгельм, режисер театру і кіно, викладач Вищої державної школи кіно, телебачення і театру в Лодзі. Як стверджує пан Вальдемар Вільгельм, театр "Піноккіо" працює в різних театральних формах: лялькових, живого плану, театру пластики і театру поезії.
"Я-ти-ми"
Як визначити форму вистави "Я-ти-ми", представлену на фестивалі? Видається, досить важко. Це -- своєрідний синтез усіх театральних форм. У чорному кабінеті актори-тіні творять світ зі шматків тканини, які в їх руках перетворюються на дивовижних птахів, закоханих, Ікара... Ці шматки тканини в руках чудодіїв перетворюються на... букви, які вводять вас у той чи інший епізод вистави.
Режисер Т. Бжезінський -- дивовижний фантазер, охоплений спрагою лету. Тож вистава розпочинається епізодом "Політ", дивовижною пташиною боротьбою за право злету і за місце під сонцем. Від проблем пташиних -- крок до людських. Історія зустрічі, любові, народження, біль розлуки і дитячий схлип, який перетворюється на роздерте серце.
А далі шлях долання. "Сходи" -- новела про жадобу злету на вершину і химерність досяжності висоти, бо як тільки торкнешся її, сходи виростуть із зовсім іншого боку. І як ода людського прагнення злету "Ікар". Він летітиме в неосяжності, у тріумфальному відчутті свободи. Зал вибухне оплесками, і здається, цієї миті кожен глядач повірить у можливість лету.
Дійство театральних клаптиків
Акторів не видно, залишається якесь дитинне захоплення і відчуття вимріяного чуда. А далі -- з двох яскравих з френзлями хусток виникнуть півні і триватиме поєдинок -- не на життя, а на смерть. Дивуватимешся, як можна звичайнісіньку хустку перетворити на реального півня, і відповіді не знайдеш, бо вже тебе доганятиме "Рондо", яскраве дійство клаптів тканини, перед якими нехай заховається будь-яке піротехнічне шоу. А далі -- іронічно-трагічна "Кармен". Якоїсь миті вона видається навіть гротесковою. Такий собі парафраз на світову класику з погляду театру, який знається на театральній формі та на вмінні захопити публіку.
А публіка була різною: від театральних діячів -- до малюків. Здається, що реакція на дію цих різних категорій глядачів нічим не відрізнялась. Один режисер переконував, що вистава стара, але старість, яка не впливає на мистецьку якість. Вистава на різні часи та публіку, незалежно від мов, віросповідань і ще багатьох інших людських розбіжностей. Актори -- як тіні чи невидимі провідники. Коли вийшли на поклони -- диву не було меж. Здавалось, що таке дійство в темряві можуть витримати лише пружні юні тіла. Актори були зрілого, навіть поважного віку. Прикро, що не знаю їхніх імен. У програмці зазначено: у виставі грають актори театру. Обличчя не запам'ятались. На вулиці не пізнаєш, а в пам'яті виринають дивовижні істоти, створені невидимими акторами, вистава-настрій на всі часи і для всіх народів, як би це банально не звучало. |
