-- Чим для Вас є 9 Травня? Чи є воно святом перемоги?
-- Це не свято, а дата закінчення Другої світової війни. Але як для мене, це радісний день. Радісний, тому що перестали гинути люди на війні. Я тоді вчителював у початковій школі. І до мене щодня приходила якась дитинка і плакала, бо принесли похоронку з фронту. Діти плакали, і я разом з ними. Тому коли закінчилася війна, всі раділи. Але святом 9 травня в повному розумінні слова не є, бо не припинилися важкі часи для нашого народу, тривали арешти, виселення в Сибір. Знову приходили діти і плакали, бо батьків заарештовували, цілі родини виселяли, то був сумний час. Тому цього дня якихось акцій у братстві не заплановано. Ми відзначаємо Свято героїв. Це наше свято. Ми будемо його святкувати, вшановувати всіх героїв, які загинули за волю України.
-- Розкажіть, будь ласка, про свій життєвий шлях. Що Ви робили під час війни?
-- Я 1928 року народження. У 17 років став завідувачем початкової школи. Не було кому вчителювати, тому тих, хто добре вчився, скеровували на вчителювання. В юнацтво ОУН я вступив 1943 року, склав присягу. Тоді кожен юнак мав знати напам'ять декалог, 10 заповідей українського націоналіста. Робота наша була незначна, просвітницька, я б сказав. Нас забезпечували підпільною літературою, ми її читали, передавали іншим. Була легка конспірація: повинен був знати не більше як трьох людей. Я знав свого зверхника, і ще одного товариша в нашій трійці. Потім я мав організувати другу трійку. А згодом, коли я вчився в торговій школі у Снятині, мене призначили провідником юнацтва ОУН торгової школи. Я був навіть на політичному пропагандистському вишколі.
1946 року вступив у Чернівецький університет, вже була радянська влада, але роботу в підпіллі не покинув. Тоді юнацтво ОУН перевели в дорослу сітку, і мені доручили створити сітку ОУН у трьох ВНЗ. І я цим займався, поки не заарештували.
-- Чи були у Вас якісь бойові завдання?
-- Ні. Я зброї в руках не мав. Пістолет міг би мати, але мені він був не потрібний, бо я повсякчас перебував на нелегальному становищі і моїми функціями були тільки розвідка і зв'язок. До речі, я ще коли вчителював, збирав продукти для вояків.
-- Як воно було на війні? Чи упівці ворогували з бійцями Радянської армії? Адже радянські вояки закидають, що упівці стріляли їм у спину?
-- УПА не вступала ніде в бої з регулярними радянськими частинами. Ні з тилу, ні з фронту, ніколи упівці їх не били. Адже в Радянській армії служили наші люди. Мій батько служив у лавах Радянської армії, а я був у підпіллі ОУН. Ми були по різні боки барикад, але не сварилися, не ворогували. Так само, як не ворогували ОУН-УПА з радянськими військами, ні під час війни, ні після неї. А бої вели з тими, хто ліквідовував наші загони, особливо після війни. Тоді кинули 1-й і 4-й українські фронти на ліквідацію УПА. Але за кілька тижнів і армія відмовилися, і керівництво побачило, що солдати, які воювали з німцями, не здатні воювати з повстанською армією, бо їм допомагав весь народ. І тоді на боротьбу було кинуто внутрішні війська НКВС.
-- Чи були, може, якісь спільні бойові акції радянських партизанів і підпільників УПА?
-- Було багато. Навіть був такий командир партизанського загону Руднєв. Він воював у Карпатах, поблизу Яремчі. Так склалося, що він зустрівся з нашими партизанами і домовився спільно виступати проти німців. Щоправда, про це він одразу доповів командуванню. І хтось звідти наказав, щоб ті підступом знищили якнайбільше наших партизанів. Він цього зробити не міг, бо був порядним воякою і йти на такі провокації йому не дозволяла совість. Але ослухатися свого керівництва він теж не міг і тому пішов на хитрість: давав нашим воякам небезпечні завдання, такі що однозначно мали б закінчитися смертю. А ті відділи УПА йшли і виконували ці завдання, і часто виходили переможцями. І от коли знову Руднєв зустрівся з проводом УПА, він не насмілився їх знищити. І тоді на командира донесли наближені до нього.
-- Тож якщо такі приязні стосунки були між вояками, можливо, можна говорити про примирення?
-- Що нам миритися, якщо ми не сварилися. В нас із солдатами, які воювали, ніякою ворожнечі не було. Ні вони нам, ні ми їм зла не робили. Що ж до ветеранів-"герасимівців", то про яке примирення з ними можна говорити, якщо в тій організації -- всі колишні чекісти, екс-прокурори, кагебісти. Як мені миритися з ними, коли мене протягом двох місяців, поки тривало слідство у моїй справі, щодня, крім суботи та неділі, тортурували. Викликали з камери о дванадцятій-першій, а перед ранком, о четвертій-п'ятій, повертали назад. Останні рази мене заносили в камеру вже як купу м'яса. Я досі пам'ятаю прізвища тих слідчих...
-- Що, на Вашу думку, має бути написано про вояків ОУН-УПА у книжках з історії?
-- Правда. Щоб там не було що ні відняти, ні додати. Це була національно-визвольна війна нашого народу, і вона тривала довго. Під час німецької окупації наші партизани воювали з німцями. Але коли фронт перейшов, на наші загони почали нападати внутрішні війська НКВС. Звісно, ми захищалися. І звичайно, в тій боротьбі гинули й ті, й інші. Але важливо збагнути, що бандерівці не пішли завойовувати Тулу чи Орел, а були на своїй землі, біля своїх осель. І коли прийшли їх винищувати, вони захищалися. Коли могли, втікали, намагалися не вступати в бій, бо така була стратегія повстанської армії. Але коли виходили один на один, то воювали, і, зрозуміло, гинули й ті, й ті.
-- Який головний висновок Ви зробили з цієї війни?
-- Я вважаю, що боротьба кожного поневоленого народу за волю, незалежність на своїй етнічній території -- це священне право і святий обов'язок патріотів своєї нації. Якщо не боротися, то добровільно стаєш рабом. Ми сподівалися, що після війни Союзу з Німеччиною відразу буде оголошено ультиматум Сталіну, щоб він дав волю всім поневоленим народам. Але жоден з політичних лідерів цього не зробив. Я дійшов висновку, що наша боротьба була правильна, справедлива і послідовна. Ми ні на кого не покладалися, розраховували тільки на власні сили і на неперервність нашої боротьби.
-- Чи не була марною боротьба вояків ОУН-УПА? І чи не вважаєте даремними їхні жертви, адже Радянський Союз це не похитнуло?
-- Ні. Крові марно пролито не було. На тій крові виросли нові покоління, і є ті, що пам'ятають про це. От Чечню Росія не може подолати. Бореться, винищує, але нічого їй не вдається. Там маленькі 10-річні хлопчики вже з автоматами ходять, бо вони знають, що їхніх дідів Путін, Єльцин та інші російські володарі вбивали. І поки хоч один чеченець залишиться на Земній кулі, він боротиметься.
|
