Весна прийшла у Львів із присмаком Франції, мистецької. На неї, Францію мистецьку, видається, чекали, бо не вперше у наше місто з весною приходить фестиваль "Французька весна в Україні". Нехай подієво він невеличкий, але все-таки якось розворушує наше сонне, інколи доволі байдуже місто. З початком весни натовпи на львівських вулицях неосяжно збільшуються, люди кудись поспішають, рухаються. Роблю собі ілюзію, що хоч частка з них таки дійде до театру. Але...
У Театрі імені Марії Заньковецької на репрезентацію вистави французького Театру "Пан та Пані О", яка проходила в межах фестивалю "Французька весна в Україні-2005", було аж занадто багато вільних місць. Подумати, що львів'яни злякалися французької мови, тобто її нерозуміння, було б смішно. Адже з попередньої реклами можна було дізнатися, що нас чекає зустріч із мімодрамою. На це були якісь інші, недосліджені соціологами причини. Та й хіба у нашій політично заангажованій країні соціології до театру? Тож доводиться просто сприйняти це як незаперечний факт. Зал напівпорожній. На напівтемній сцені, у світлі двох ліхтариків -- дві самотні постаті. Почергово -- етюди самотності двох осіб. Чомусь початок цієї самотності не зачіпає. Можливо, що якось воно вже зовсім на догоду екстатичним смакам сучасності, аж гіпервульгаризовано. Але французькі актори, котрі вже давно живуть у межах ринкових відносин, таки добре знають, як захопити увагу глядача. Тож початок вистави, як на мене, занадто примітивний, був чітко розрахований на сприйняття людей, котрі приходять у театр, щоб відпочити і розвеселитись. Автори вистави розрахували кожну мить, не забувши про своє бажання творити. Вони захоплюють глядача бажаним і дорогим для них, глядачів, вульгаризованим світом, а потім їх, глядачів, полонених, змушують разом пройти шлях пізнання істини.
Вистава про двох і для двох
Якщо це можливо, то виставу можна поділити на дві частини: першу -- глядацьку звабницю, другу -- трепанацію душі. Вистава "П'єр і Жанна" -- про двох і для двох. І на самотині, і в пошуках друга, і в єднанні. Цю історію про двох розповідають Анн-Лоранс Піке та Лоран Клере. Автори вистави Віолен Клане та Лоран Клере закінчили Паризьку міжнародну школу мімодрами "Марсель Марсо", якій, до речі, тепер загрожує закриття. Їх обох, як вони стверджують, захоплює видовищний пластичний та драматичний театр образів, де слово перевтілюється в жест. Їхнє слово у жесті вагоме і точне. Навіть арифметично вирахуване. Тільки філософськи не наповнене і майже не асоціативне. Образність надзвичайно прямолінійна. Це в першій частині. А далі -- дорога в пошуках щастя. З валізами, як із життєвим багажем, з тлумаками долі, які падають від нескінченності дороги, з поглядом, який не бачить, але шукає. Шукає того єдиного, вимріяного. Постать поруч не дарує натхнення, немає ніяких асоціацій з ідеалом. Чуттєво можна сприймати лише речі: капелюх, сумка. Особистість існує десь за межею речей. Навіть не зауважиш, коли проросте цей зв'язок, коли ці двоє, самотні і зламані реаліями життя, зуміють побачити один одного. До цього вони пройдуть кожен свою нелегку дорогу. Перед цим будуть розсипані пігулки, такі чудові, різнокольорові, як у пісеньці ріднесенькій про хробачків. Пам'ятаєте? "Вони такі чудові, різнокольорові, піду собі наїмся, наїмся і помру". І -- краватка як засіб розправи-прощання із життям. Іронічно, комічно й на диво тонко. Так багато треба пройти й пережити, щоб зауважити один одного, щоб зустріти споріднену душу. Так важко підійти і пізнати один одного, відчути. На запах, на дотик, на спорідненість душ. Мить -- крок назустріч, мить -- крок до втечі. Долання цих миттєвостей найцікавіше та найвідвертіше. Вони перейдуть свій рубікон. І на простирадлі долі повезуть свій багаж життя. Двоє з нас, з іменами ненашими, але... Скільки нас залишилось у тьмяному світлі самотини? |
