Сублімація -- це таке мистецтво над мистецтвами у буденному житті. Це зупинки між пошуками свого "постійного Фрейда" (у жінок). У чоловіків -- це пошук легендарного Фрейда у самому собі. А в людей взагалі -- бажання інвестувати розбурхану життєву енергію у щось путнє, коли природу потрібно терміново втихомирювати. Що тут може зарадити, як не високе мистецтво з його романтичними сублімаціями? Можна піти в театр.
Не треба бути театралом, аби змусити себе піти й подивитися виставу. Бо якщо навіть театрознавець почне ходити на вистави передусім тому, щоб довести собі, що він достоту знає, що таке театр і що театр -- високе мистецтво, яке здатен оцінити тільки фахівець, то станеться те, що сталося з театром в Україні. Український театр жорстоко сублімує, закомплексовано мучиться зі своїми нереалізованими проектами й впадає у кризу усвідомлення власної непотрібності -- глядачеві, державі і, схоже, самому собі.
Театр-студія "Арабески" (Харків), який нещодавно показав у Львові виставу "Критичні дні", схоже, намагається триматися одноосібно, подалі від традиційної програми існування будь-яких інших українських театрів, незалежно від звичних уподобань вихованої на застарілих традиціях публіки. Не зовсім молодої публіки, яка зазвичай приходить у Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької.
"Це кіч!" -- чулося в гардеробі після закінчення "Критичних днів" від людей, які, вдалося спостерегти, сиділи й дивилися на сцену, роззявивши рота. Напевно, не могли зрозуміти, що то за багатопланове шоу відбувається на сцені. Тренуємо швидкість реакції, панове, і ще раз тренуємо. Людям стало ніяково від того, що один актор, виявляється, може втілити в собі кілька акторських амплуа, а крім того, сідати на шпагат, співати й посилати незрозумілі знаки невідомому глядачеві у залі -- і це все робити водночас. Системи Станіславського замало, переймемо забутий досвід Юлія Цезаря, чи не так? У Львові такого ще не бачили. Щоби і світло, і слайд-шоу, і жіночий стриптиз (дві у парі), після чоловічого стриптизу (двоє у парі), і психоделічний музичний супровід, а до того ж за півтори години так мало сказаних слів, відірваних від сюжету... "Це ж не театр! Кіч! Я такого не розумію", -- обурювалися насамкінець молоді дівчата-журналістки. "Слухайте, а коли на Бродвеї саме так і працюють, то ви б туди не пішли?" Задумалися...
А що в нас знають про той кіч, популярне мистецтво чи про сучасний європейський театр -- так це нічого. А хто там читав Теодора Адорно, Сьюзен Зонтаґ, Вальтера Беньяміна Клемента Ґринберґа чи Жана Д'Оста, щоб лаятися словом "кіч", -- ніхто й не чув про них у львівській провінції. А споживацьке суспільство прагне вистави. І будь-яку революцію -- без спецефектів висококласної вистави (бажано, кічової) -- не прийме, не сприйме, не перетравить. Чи то революція помаранчева, сексуальна / унісексуальна чи жіноча. "Критичні дні" -- вистава про еволюцію жінки. Кіч у вищому пілотажі: "Не дай себе ошукати. Запам'ятай: як тільки ти повіриш, що вони (чоловіки -- Авт.) розумні, твоє життя перетвориться на пекло", як говорила у портативний мікрофон героїня (устами акторки Наталі Цимбал). "Вони називають мене курвою. Поза очі, звичайно", -- продовжувала вона думати вголос. У той момент так хотілося бачити, що робить Місько Барбара, герой якого насамкінець довів, що чоловіки краще говорять без слів, аніж жінки. Тому фемінізм чоловікам вигадувати не довелося.
Чоловіки давно навчилися сублімувати, та й критичні дні в них відбуваються дещо по-іншому. Жінці самій складно розібратися, чого їй бракує для повного (жіночого) щастя. Ну, чи тільки чоловіка бракує, чи, бува, ще когось / чогось? Тут головне -- не нав'язувати комусь своїх почуттів, якими б вистражданими вони не звучали. У житті-виставі найкраще смакують натяки, або алюзії, як у кічі. Тим паче -- в мистецтві -- реалізм нав'язує нам завжди суб'єктивний естетичний досвід, натомість кіч завжди примушує замислитися: яким би колосальним не був чийсь естетичний досвід, не варто його нав'язувати, і публіку так цікаво спокушати тим, чого вона до кінця не розуміє. |
