BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Дата Поступу.    Дискусійний Поступ.    Поступ реляксу.    Пост-Factum.   
КуПол: новини
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
3 серпня 2002 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  16:39 27-04-2017 -   На Сколівщині понад 4 га державних земель незаконно передали в приватну власність  
  16:2 27-04-2017 -   Молодь ознайомлять з традиціями українських етнічних груп  
  16:1 27-04-2017 -   Вивіз сміття з початку року вже коштував Львову 100 мільйонів гривень, - депутат  
  15:58 27-04-2017 -   Синоптики прогнозують грози сьогодні до вечора та вночі  
  15:55 27-04-2017 -   Археологи продовжили дослідження «Чорної кам’яниці» у центрі Львова  
Україна
  16:40 27-04-2017 -   У Тернополі вандали облили фарбою пам’ятник дивізії СС «Галичина»  
  15:52 27-04-2017 -   На Рівненщині вилучили бурштину майже на півмільйона доларів  
  15:51 27-04-2017 -   У Дніпрі СБУ припинила діяльність російського «конверту»  
  16:22 26-04-2017 -   В ОБСЄ заявили про загрозу ескалації на Донбасі  
  16:15 26-04-2017 -   Співачка Джамала вийшла заміж  
Світ
  16:37 27-04-2017 -   У Чорному морі затонув російський військовий корабель  
  16:21 26-04-2017 -   Вчені розгадали таємницю Кривавого водоспаду в Антарктиді  
  14:50 26-04-2017 -   Єльцин збирався знести мавзолей Леніна - екс-прем'єр РФ  
  10:57 26-04-2017 -   У Бразилії індіанці обстріляли з лука поліцейських  
  10:36 26-04-2017 -   У Липецьку офіційно закрили фабрику Roshen  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Дискусійний Поступ  »  Галицький сепаратизм

___________________________________________________________________________

Замовлення на сепаратизм
Роман МАЦЮК
 
Замовлення на сепаратизм
„Беремо на себе відвагу заявити, що все те, що робилося дотепер, і що ми робимо сьогодні, не виходило і не виходить тепер з-під контролі системи з її органами. Що все те в більшості випадків інспіровано нашими ворогами, або, якщо в нас і вродилося самотужки, то в процесі розвитку перехоплено ворогом і пристосовано до його потреб. Найчастіше нам закидають вудку з наживкою або й без неї, ми попадаємося на ті гачки, ковтаємо їх, а потім видаємо за свої відкриття і досягнення“

(Зеновій Красівський, „Державність“,3(1991))

Що й нинішні галичани не здатні на щось порядного та оригінального, – і що навіть у таких непорядних збоченнях, як теперішні сепаратиські прагнення, вони просто „ведуться“ за плянами Адміністрації Президента, – видно неозброєним оком. Щойно повернувшись на свою посаду, міністр Зленко („Поступ“, 7го–13го грудня 2000го року) заходився з поспіхом переконувати прихильних львів'ян у необхідності „зміцнення стосунків“ з Польщею, вказуючи, що „головним пріорітетом для України мусить бути зв'язок з Польщею та Росією“ Увага: с´аме з тими двома націями, які ніколи не приховували взаємної ворожнечі, маючи себе взаємно за стратегічних неприятелів! З тими державами, кожна з яких підтримувала і підтримує свою значимість завдяки анексії частки української землі. З тими історичними супротивниками, які виключно коштом України коли-небуть могли миритися. Чому пан Міністр не пропаґує польської дружби луганчанам? В той сам час, коли Львівенергоремонт готує високовольтні опори для потерпілого Півдня, Президент звертається по допомогу до пана Путіна („Поступ“, 9го–10го грудня 2000го року). Очевидно, від Москви до Миколаєва ближче, чим від Львова… Закарпатчики про поміч від повені просили навпростець саму Столицу Мира. Як повідомило радіо числа 16го березня 2001го року, поміч надійшла добра. Щось занадто полюбила Москва братів своїх менших. Закарпаття не Галичина, Галичина не Україна… а нині вже й Слобожанщина отримала свою окрему, відсепаровану, столицю: „столичний експрес домчить вас з однієї столиці до іншої“ [з Київа до Харкова] – рекляма в національному (!) радіо, липень 2002го року.

Ближче мені не знайомий пан Сірик в березні 2000го року закликав „обмежити Україну 5ма мільйонами галичан“ і винести це питання на референдум („Поступ“, число 50(494), стор. 2). Львівське радіо десь-так числа 14го квітня іще 1998го року устами певного владного патріота (маю на увазі запроваджену, від часу підняття відповідного прапора, ПОСАДУ „патріот“ на різних щаблях галицької Влади), – хвасталось закоріненням польських капіталів тутечки. Виступаючий у львівському радіо офіційний єґомосць тішив слухача вповні офіційною облрадівською надією, що Польща, у випадку чого, потягне своїм закоріненим тутечки економічним інтересом до Ради Европи. Тішив би-м ся разом з Високою Адміністрацією, коли-б то Поляки смикали за економічний гачок десь в районі Донецька чи Миколаєва. Бо це річ дивна і цікава: 14го квітня 1999го року радіо іменем Президентської Адміністрації у Львові заповіло, що Поляки чіплятимуть за Галичину (про Волинь мовчу – вони вже давно туди їздять цілими сім'ями оглядати місця старих поселень), а 12го квітня 2000го року те саме радіо призналося, що сам Президент, перебуваючи в Дніпропетровську ще десь у грудні 2000го року, постановив смикати в напрямі протилежному – до р´осийських ринків. Почувши клич, частина галичан, при сприянні згори, ревно заходилась різати сук десь в районі Збруча. Харакірі на ґрунті роздвоєного кохання до України і до Его, ображеного галицькотворчого лібідо та лютих ревнощів до виняткових потенцій Східного ґвалтівника.

Не потрібно, панове „сепаратори“, шептати про якісь безкорисливі львівські „сантименти“. Сантименти існують хіба щодо кучмівсько-московських політичних замовлень. Трудно. А щоби мене не звинувачували у навмисній підбірці непов'язаних між собою фактів, зацитую проґноз певного пана Морозова з Криму („Поступ“, 90(748), 14–20го червня 2001го року, стор. 8): „При остаточній втраті своїх позицій на Україні Галичина, цілком очевидно, вийде зі складу республіки, або проголосивши незалежність, або добившись конфедерації. А це буде сиґналом політичного розпаду України“. Скажуть про мене, що страх має великі очі. Біда в тім, що обидві складові: нарікання на втрату позицій в Україні та прагнення до конфедерації, буквально присутні в писаннях авторів, яких я вже згадував, і яких прийдеться згадати далі.

Спочатку, однак, хочу переконати Читача, що трактування сепаратизму як „привиду“ є фарисейством (Василь Расевич, „Поступ“, 93(950), 28–28те червня 2002го року). Привид цей нині вповні зматеріялізований у відповідних прізвищах і на шпальтах часописів. Я з повною відсутністю встиду причисляю себе то до компанії „мітичних скигліїв“, яким залежить на тому, аби Україна залишалася єдиною, яко єдиний соборний простір, призначений Богом для останньої битви і погибелі Інтеро-Кацапа. Нині вже очевидно, що Армагедон відбудеться не в Ур-салимі, а на осквернених приблудами священних київських горбах, Тоді, коли Інтер розриє Останню Могилу і з неї вийде ув'язнений дух раси. Не бажаю втратити слави переможця, спостерігаючи за конанням Сатани з вікон „ґльобалізованого“ варшавського борделю в „Европі батьківщин“ (Володимир Павлів, ibid.). Звісно, пани Левкович („Поступ“, 77(934)) і Петренко („Поступ“, 145(803)) мають право на власну думку і можуть скільки завгодно із сатисфакцією проголошувати, що „не можна зруйнувати того [України], що невідомо чи існує“, і що „битву за Україну програно“. Дякувати Богові, я цих волань не чую.

Мені видається, що зерна блудного сепаратизму посіяні зостали іще в гоноровому Товаристві Лева, яке зродилося в надрах дезорієнтованої комсомолії і спогадами про яке зігрівається душа пана Павліва в далекій Варшаві („Поступ“, 93(950)). Корисна праця для відродження культурних традицій якось нехотячи маскувала в ті часи тенденцію перманентних „проґресивно-інтелектуальних“ насмішок над рештками старого довоєнного націоналізму і захоплення „проґресивною“ ідеєю космополітичного „територіяльного патріотизму“. Ця ідея нині трансформувалася в поняття „політичної нації“. Прихильників такого підходу нині часом називають „державниками“. Дуже гарна і конструктивнана була ідея, якщо замкнути очі на три проблєми: 1) мовою урядового спілкування є кацапська мова, відповідно, український хлібороб та український інтеліґент залишаються етносом упослідженим 2) урядовою мораллю є мораль совкова, відповідно – примітивно хамська, що несумісне з розвитком вільної економіки і держави в цілому, 3) суспільство надалі залишається окуповане Інтером, що має за мету вилюднення України з далекосяжною метою створення тут райського куточка для відпочинку послідовників Ягве. Можна зрозуміти амбіції малюків од політики, які підсвідомо жадали звільнитися від традиційних цінностей старомодного націоналізму. Скомпроментованого, зрештою, численними прикладами дріб'язково-меркантильної метушні склеротичних патріотів. Але не можна дарувати брак стійкости в деклярованих українських ідеалах. Розчарування в надіях на лаври і комфорт представників „державної нації“ кинуло цих нетерплячих кар'єристів у скрайність сепаратизму. Не бажаємо більше бути „гряззю Москви“ (viz. змосковщеного Київа)! Ці рядки великого Шевченка мають продовження, якого дуже не люблять наші сепаратисти, що намагаються винаходити велосипед „ґльобалізованого“ европейського дому.

Є щось ущербного у майже еротичному прагненні до ВЕЛИКОГО. Любко Петренко у „Поступі“ за 1–2е квітня 2000го року відкрито і сміливо ставить питання про „шанс для нашого коронного краю долучитися до великої держави“ (йдеться про Австро-Галичину, до якої ми приєднаємо всіх, хто колись відпав, і хто нині у щирому каятті гризе собі лікті з горя). УНА-УНСО років п'ять тому обклеїло весь Львів плакатами на зразок: „Українці звикли жити у великій державі – ми дамо їм таку державу“, а пан Корчинський написав книжку на тему: „нам не потрібна маленька сепаратистська Україна“ (давайтє дружить, одним словом). Павло Жовніренко, Голова правління Центру стратегічних досліджень, уточнив межі нашої нової та великої Батьківщини: „ми звикли жити у великій країні, а тепер вона стане ще більшою – від Гамбурґу до Владивостоку (СТБ, „Вікна опівночі“, жовтень 2000го року). Дослівно пана Жовніренка цитує Володимир Павлів зі згаданою вже „Европою батьківщин“ („Поступ“, 93(950)). Чогось явно бракує цим панам. Чогось дуже однакового…

Під акомпанемент „скигління про русифікаторську політику Київа“ (саме так правильно звучить цитата зі статі Ярослава Грицака, нелогічно перекручена Василем Расевичем) – певні інтелектуальні кола передчасно втомленої львівської інтеліґенції кинулись шукати ратунку перед цією самою русифікацією зовсім не у щоденній твердій поставі власної української гідности, лиш у політичному сепаратизмі. Я тут не бачу ані мудрості, ані патріотизму, ані деклярованого кохання до Неньки. Швидше мазохістський вуаяризм. Один любить гледіти, як Неньку т´оркають зі сторони Москви, через Київські ворота, комусь приємніше зі сторони Варшави, через Краківську браму, а хтось третій конає від гойданки на хвилях віденського вальсу. Нормальний, здоровий націоналізм у Львові вмер. Надовго. Націоналізм лежить кістками під сибірською мерзлотою, під бетоном тюремних долівок, у хащах бродівських лісів. Як би не репетував „ґвалт“ московський консул – йому не судилось в ближчому майбутньому розбудити у місті Лева „дух одвічної стихії“. Живий „націоналізм“ – це дрібні сварки розкладених зі середини меркантильних угруповань іще не нагодованої інтеліґенції. Тієї „інтелектуальної“ інтеліґенції, яка вершиною національного відродження уважає аж таке щастя, коли „менше стане російської музики, натомість збільшиться частка західнослов'янських виконавців, насамперед поляків“. Тієї інтеліґенції, власна „львівськість“ якої не виходить за межі „духовної спадковості“ по довоєнній польській радіостанції „Lwowska Fala“ (відчит у „Поступі“, 15го жовтня 1999го року). Тих „інтелектуалів“, які тішаться, що „у Львові знову чути польську мову“, тривожаться, що „місто дуже багато втратить, коли пустуватиме римо-католицька катедра“ і зі слезами на очах згадують „легенду про польських орлят“ (Роман Лозинський, „Поступ“, 148(806), 28го вересня 2001го року). В польській катедрі, яку пан Лозинський дипломатично називає римо-католицькою, я особисто в цьому році був присутній на службі і молитві за Яна Казиміра і naszą Ojczyznę (не подумайте, що за Україну), де довідався, що з міста Львова бере початок священність польської слави – не менше і не більше. Зрештою, це новина тільки для такого анальфабета, як я. Для пана Лозинського є очевидним, що „Львів століттями був містом польської слави.“

Тому не можу розділити радости пана дописувача Андрія Білоуса („Поступ“, 30(688)) з нагоди висвячення вперше аж двох кардиналів для Львова. Числа 3го березня 2001го року инший пан тішився через етер Львівського радіо з тих самих цяцьок – що у Львові вперше стало бути аж два кардинали. А я не тішився. Бо вперше у Львові з' явився саме польський кардинал. Українські вже були не раз. Хтось мені закине приказку, що декотрі люди навіть у калабані помічають відблиск звізд небесних, а декотрі иньші – тільки багнюку. Я теж вмію бачити зорі. А заразом – як поміж тими зорями пурхають зграйки Orląt Polskich. Трудно. Хто ся на що вчив…

Панові Расевичу, який не вміє узріти в середовищі галицької інтеліґенції сепаратизму, раджу взяти до рук 9ту сторінку „Поступу“ від 4го листопада 1999го року, де він чорною фарбою на ґазетному папері прочитає, що на випадок, коли „президентуру виграє ліва сила“ галичанам „треба буде започаткувати процес сепарації“. Іменований на роль офіційного „комуняки“ пан Симоненко президентуру здав у друг´і руки, але й пан Леон Ревізіоніста, який погрожував „започаткувати“, своїх погроз офіційно не відкликав. Навіть більше: при люб'язній помочі „спеціяльного випуску“ тижневика ПіК у червні 2000го року я довідався від пана Кирила Бочковського, що вже два роки, як Львів започаткував „сепаратистський рух“ за „відпочинок ув Австрії“ (нагадаю, що редакція ПіКу, який відкрив усій Україні очі на львівські сепаратистькі збочення, знаходиться у Столиці). Далі спалахнула гідна батьківщини доктора Мазоха полеміка. Кость Бондаренко („Поступ“, число 119(563) за 15те липня 2000го року) устами клясика Миколи Куліша заповів надію на „кінцеву українізацію“ (замість остаточної) в Катеринославі з участю тамтешніх повій. На що миттєво зреагував Юрко Галицький, зголосивши, що МИ є „інші“ (ibid.), а за ним і Володимир Павлів: „вони [Галичани] усвідомлюють свою відмінність хочуть її «легалізувати»“ („Поступ“, 93(950)). То значить, мій українізований кінець не має жодних шансів у ЇХНІХ українізованих Катерин. Остаточно втративши терпець, пан Бондаренко перебрався до Київа, перед тим порадивши галичанам замінити сепарацію „Автономною Республікою Галичина(и?)“ („Поступ“, 151(809), 4–10е жовтня 2001го року).

На чім повинна-би ґрунтуватися автономія Галичини? Цікаво спостерегти, що до автономії закликають люди зі сфери журналістики і літературного довкілля. Чомусь обрана галичанами влада мовчить. Я знаю, чому. Бо боїться отримати повноваження, за які прийдеться відповідати. Тут пан Морозов з Криму має рацію: „створивши потужні ідеологічні кадри, Галичина не змогла створити рівнозначних управлінських кадрів“ („Поступ“, 90(748), стор. 8). Відносно „потужних ідеологічних“ він, правда, перебільшує – страх має великі очі…

Не потрібно себе дурити, що в автономній Галичині при владі стануть компетентні та порядні патріоти. Цих просто не є. Бо легше буть писакою, чим керувати Автономною Республікою Галичини та ще й посеред „Европи батьківщин“. Великою таємницею для мене є підкріплена щоденним досвідом метаморфоза: чому здоровий, порядний та „правильний“ галичанин, увійшовши до владного кабінету, скоріш чи пізніш перетворюється в негідника? Замість гонору посади – замудрагелене лизодупіє (Київа чи Европейського Союзу – не важливо); замість порядности – злодійкувата зажерливість, замість християнських і джентельменських цінностей – простюхівське хамство і духовне пігмейство.

Є очевидна перепона для входження до Европи: до того часу, поки в Галичині не буде переведена повна санація всіх владних коридорів, поки звичай проти-суспільного свавілля і хамської глупоти самоврядно-чиновницьких „кондо(мо)-мінімумів“ не перейде у звичай суспільної доцільности та розумного закону, – нема чого пертися до Европи. Жадна Европа і не змогла-б, і не схоче мастити собі голову галицьким багном, поки сам н´арід не навчиться голосувати за сміливих і зарадних замість лукавих та влізливих.

Повністю поділяючи ідеологію панів Гречила („Поступ“, 12(670)) і Грицака („Поступ“, 84(941)), повторю для тих, хто не розчув: Панове патріоти, тут Москаль, тут і воюйте! Або не смійте називати себе галичанами. Та ще й з гонором. Так, руки зв'язані. Коли маєте себе за справжніх воїнів, бийте ногами. Але не поУкраїні, а там, де важче…


Повна версія тут










Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Інформація про жертви 
Погляд
  ·  Америку відкрили не вікінги? 
  ·  Грузія між двох вогнів 
  ·  Найбільша армія у Східній Європі 
Поступ у Львові
  ·  Міська влада допомагатиме таємно 
  ·  Маршруток стане менше 
  ·  ЛАЗ хоче створити холдинг 
  ·  Футбольна благодійність 
  ·  Поминальна молитва за жертвами 
  ·  Неетичну рекламу лотереї “Кено” заборонили 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Громадське радіо”: бути чи не бути? 
  ·  Допомога або “Кольчуга” 
  ·  Російські ЗМІ – ласкаво просимо! 
  ·  Генпрокурор звинувачує Юлію 
  ·  Медведчук в обороні президента 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Злет і падіння фаворита Кастро 
  ·  Знову ізраїльська інвазія 
  ·  Саддам злякався сенаторів і бомб 
  ·  НОВИНИ ЗІ СВІТУ 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Дата Поступу
  ·  Поділи Речі Посполитої та Галичина 
Дискусійний Поступ
  ·  Замовлення на сепаратизм 
Поступ реляксу
  ·  Просто кава 
  ·  ГОРОСКОП 
  ·  НАША АФІША 
Пост-Factum
  ·  Леополіс в інтернеті 
  ·  КАЛЕНДАР