BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Дискусійний Поступ.    Арт-Поступ.   
КуПол: новини
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
2 серпня 2002 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  17:2 28-03-2017 -   Віктор Пушкарьов звільнився з міської ради за згодою сторін  
  16:1 28-03-2017 -   Понад 50% безробітних Львівщини становлять жінки  
  15:52 28-03-2017 -   У Львові затримали рецидивіста, який торгував боєприпасами  
  14:26 28-03-2017 -   У Львові на хабарі затримали прокурора  
  12:51 28-03-2017 -   На Львівщині може з’явитися завод із ливарного виробництва  
Україна
  16:57 28-03-2017 -   Справу Януковича передали в інший суд  
  16:0 28-03-2017 -   У Чернівцях патрульного поліцейського звільнили за кермування напідпитку  
  15:57 28-03-2017 -   Сума збитків від вибухів та пожеж у Балаклії може сягнути близько 300 млн грн  
  14:44 28-03-2017 -   Україна починає страждати через брак води, - Мінекології  
  14:25 28-03-2017 -   На Київщині затримали організовану групу рекетирів  
Світ
  16:59 28-03-2017 -   В Австрії заборонили носити паранджу в громадських місцях  
  15:57 28-03-2017 -   Австрія виходить з угоди ЄС - не хоче приймати біженців  
  12:30 28-03-2017 -   Британія ввела в обіг нову монету в 1 фунт  
  11:8 28-03-2017 -   Литва відмовиться від російських гелікоптерів  
  10:56 28-03-2017 -   У США невідомий купив будинок дитинства Трампа  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Дискусійний Поступ  »  Міт і гонор

___________________________________________________________________________

Галицький інтелектуальний сепаратизм
Роман МАЦЮК
 
Галицький інтелектуальний сепаратизм
Поступ” продовжує дискусію, викликану повиборною медитацією Дарія Левковича (ч.77 ц.р.), а радше відповіддю на неї професора Ярослава Грицака (ч.84). Після публікацій Василя Расевича і Володимира Павліва (ч.93) пропонуємо опонентну статтю.
„Та частина австро-угорської монархії [Східна Галичина] була замешкана людьми дуже специфічними, не схожими на иньші европейські народи. Відзначалися ґвалтовністю почуттів і з будь-якого приводу спалахували."

(І. Стовн. „Затаєні пристрасті")

Мені відомі є два етноси, яким вічно чогось бракує і котрим винен цілий світ. Другим (окремим і неповторним) є українська галицька інтеліґенція. На відміну од першого, котрий невтомно хвалить рідний нарід, за що й досі отримує немалі реперації від найрозвинутіших держав та рас, другий, себто оця мудрагельська нова галицька інтеліґенція, з подиву гідним завзяттям невпинно ганить власний нарід, власну расу, вишукує для себе иньшого історичного походження, пишається виключно власним відбитком в зеркалі створеного нею самою політичного болота, час од часу жереться поміж собою, ганить стару інтеліґенцію, а своє призначення бачить у баламученні поспільства. Жодних репарацій, окрім морального задоволення, за сей труд не отримуючи, вповні на громадських засадах, або, як ниньки модно говорити, – з відчуття, що він/вона суть члєн „громадянського суспільства“. Ціле щастя, що нарід отих бздур якось не має часу зауважити за щоденною гарівкою на городах, в полі, зайнятий перепродуванням в мороз і спеку продуктів власної та чужої праці на хідниках львівських королівських вулиць. Тієї праці, яка дає принаймні щось намацального замість дрібних суперечок недозрілих фільософів у містечкових кнайпах. Праці наймита, яку пихатий хлоп, зробившись паном у фотелі провінційної влади, чомусь називає „дрібним підприємництвом.“ Наймита з обслуговування зарозумілих окупантів, що їм рідна амбівалентно-патріотична владна інтеліґенція спродує все, що лиш можна спродати за чотири роки „обраного“ перебування при кориті.

Недавно здав я собі справу з того, що жодна т. зв. політологічна чи соціологічна стаття в части, де вона рясніє виразними епітетами на адресу чи то „східних“, чи „західних“ Українців, не пишеться від першої особи. Замість писати, що, наприклад, Українці не є працьовитим народом, український-же автор мав-би написати „я не відзначаюся особливою працьовитістю“, що Українці п'ють – мені смакує горілка (бо якщо і не всі Українці п'ють, то зате кожен другий галичанин, котрий уміє держати перо і працює в розмножених нині „академіях“ – п'є хронічно).

На моє глибоке переконання, Українці є працьовитими якраз на стільки, на скільки їм це було потрібне, аби вистояти не одну тисячу років і пережити багато иньших народів, як маленьких, так і дуже могутніх. Мені чомусь допомагає радісне відчуття, що мої Тато з Мамою були спадкоємцями древньої раси, і оті невеликі домішки варварської европейської крови тільки підсилили фундаментальні ґени жорстокости і працьовитости, котрі єдині ціняться Історією.

За те моє відчуття я ще й досі не збираю ані найменших дивідентів, окрім того факту, що я був зачатий і є. Факт, для мене значимий. Другий, не менш значимий інтимним факт полягає в тім, що я не є, а що важніше, – не маю потреби і вже ніколи не зможу зробитися Москалем. Ані Ляхом. Навіть в середовищі збоченої „Европи реґіонів“. Що наповнює мою примітивну свідомість радістю у важкі хвилини життя і особливим відчуттям вищого сенсу існування. Бо, отже, я з неохідністю є Українець. Хоча і мешкаю за Збручем. Відчуття древности може бути „мітом“, – для мене особисто це є дуже лічничий „міт“. Дістав-єм особливу сатисфакцію, коли на одному з конкурсів краси прийшлось претенденткам виходити перед публіку в національних строях. Нещасні Француженки мусіли появитись у якихось сірих мішках, надітих на голе тіло, в той час коли інтер-дєвочки з Київа чи Катеринослава мали в чім показатись, бо перевдяглись Українками. Якось мене влаштовують подібні „міти“ і не бачу ані метафізичної, ані, тим більше, практичної потреби їх замінювати друг´ими. Хіба, що добре мені заплатять…

Для того, щоби заперечити тезу професора Ярослава Грицака „українцям [чомусь, услід за кацапським правописом, ми пишемо назви народів з малої букви] довелось виринати з руської спільноти“ (УГО, випуск 4, стор. 21), немає потреби переводити сумнівні історичні дослідження. Вистачить добре вгледітися в містику українських вишивань та писанок. Вглядатися, правда, потрібно серцем.

Міти залюбки плекають усі народи. Галичани залюбки розвінчують власні. З чого видко, що вони не є народом, тільки зарозумілими рештками давно зотлілих імперій. Надто мудрагельськими рештками.

Особливо „актуальною“, у світлі заплянованих Президентом дифірамбів Переяславським угодам на Східних теренах, робиться тема переоцінки Хмельниччини – на Західних теренах. Нова андрусівська змова, та й годі. Хоч мушу визнати, що сверблячка до оприлюднення „всієї непринадної правди“ про козацтво заразила галицьких проґресивних інтелектуалів ще на зорі горбачовської „гласности“. Десь у ті часи вся Галичина з неприхованим злорадством вичитала у місцевій патріотичній пресі таку розвінчувальну історичну розвідку, що козаки, мовляв, не зналися на фехтуванні. Далі – більше і впертіше. Дня 15го липня 2000го року на сторінці „Львівських обсервацій“ „Поступу“, число 119(563), можна було довідатися про масу ріжної наруги, котру сотворили козаки над галицьким поспільством. Спеціялісти від історіоґрафії дослідять адекватність кожного бридкого прикметника у цитованих там польських джерелах. Подібно, як це зробив Володимир Антонович у своїй рецензії на відомий історичний опус „Ogniem i mieczem“. Щоби критично думати про козацтво, не потрібно вдаватися до екзотичних джерел. Досить уважно перечитати історичні дослідження академіка Яворницького, вже не згадуючи Пантелеймона Куліша. Звірства козаки творили також у Скутарі, а гайдамаки вирізували католиків. Звідки було їм знати, що в майбутньому уніятство послужить останнім пристанищем для українського націоналізму? Читач, мабуть, подивується, довідавшись, що мені якось не дуже залежить на козацтві, і що я маю їм за зле не те, що вони в галичанах не упізнали Українців, а те, що Хмельницький став, мов укопаний в землю камінний хрест, у тому самому місці, звідки йому відкрився прямий і вільний шлях до завоювання Варшави. Гетьман України виявився недосвідченим підмайстром політики та піґмеєм духу в порівнянні з лордом Кромвелем.

Так само, мене не хвилює, що козаки грабували ногайські і таврійські степи, а військо Хмельницького вирізувало, окрім католиків, ще й Вірмен та Жидів. Передсмертні муки, яких я палко бажаю нинішним окупантам України, значно страшніші од мук посаджених на палю. Подібні речі були (і є!) правилом не тільки в історії ненависної багатьом „европеїзаторам“ Азії, але також і в історії „цивілізованої“ Европи. Про винищення Індиянців якось вже не згадую. Про винищення Курдів, Пуштунів та Чеченців безпосередньо країнами благословенного НАТО, або за їх прихильної згоди – не згадую теж. Факти істориї ріжних народів повинні бути предметом досліджень для спеціяльних наук і породжувати дискусії у вузенькому колі кваліфікованих учених. Кожен-же дійсно компетентний історик, який дорожить репутацією рідної науки, сто разів задумається перед тим, як виносити подібні „сенсації“ на суд пересічної публіки, особливо на шпальтах реклямних ґазет („Наше місто“, 24(105), 28го червня 2002го року). Відомо-ж бо, що написане слово перетворюється у брехню в момент написання. З причини неповноти. Охаювання Хмельниччини дуже відповідає духові польської та литовської історіоґрафії. Мені воно ні до чого. Належу до тієї застарілої школи політичної думки, яка вважає, що значно краще є жити з голим королем, але власним, чим вдягнутим у золото, але позиченим. Особливо-ж мене здивував епітет „братовбивчий“ у застосуванні до війни 1648го року. Польскоязычный Ярема Вишневецький був для України таким-же рідним братом, як Рудий Панько нині є татком.

Чим прагнемо замінити козацький міф: спогадами про героїчну оборону Львова в 39му році? Попри зацікавленість львівською історією і попри власну засадничу толєранцію, мушу застерегти від підміни понять: боронили Поляки – Перлину польської культури; Українці ж гнили в польських концтаборах. Якщо нині, зачерпнувши фусів з підлого дна власної багатоликости, ми наважимося признати в собі ніяких не шанувальників міста Лева, а звичайних патріотів передвоєнної санаційної Польщі, – тоді, ясна річ, нас перестануть боліти козацькі невдачі. Але, коли Ти чуєшся Українцем, будь ласкавий сховати свій „відпускальний“ гонор („Поступ“, 119(563)) назад до брудної галицької кишені, звідки йому підозріло невчасно закортіло виповзти. Тим більше, що саме злощасний гонор шляхетського блуду дав поштовх також і для польської Руїни. Абсолютно не є ознакою правдивого мужчини при кождій нагоді витягати на біле світло дівочі блуди старенької Неньки та докоряти ними – для очищення власної закомплєксованої душі. Що мене насправді обходить – то це та єдина вартість, яку полишили по собі визвольні змагання XXго століття: що, зазирнувши до баюри гнилого галицького снобізму, галичанин у своєму відображенні несподівано узрів face Українця. Що мені насправді прикро – це коли нетерплячий онук отого галичанина намагається кінцем рукава від гамівної сорочки затулити третю букву в абревіятурі УССД. Прикро за його психічне здоров'я.

З жалем усвідомлюю, що багато хто з галичан кривить душею проти власного сумління, дозволяючи називати себе Українцем. Не покидає мене тиха підозра, що і Хмельниччина трактується з бридкого боку зовсім не з причини порушення гуманітарних цінностей, а всього-лиш тому, що козаки прийшли під Львів з ненависної України і мордували Поляків. А як себе чують кістки міщан-русинів у бернардинській криниці, панове галичани? Володимир Павлів з Варшави, не чує себе Українцем: „ми [галичани і Українці] ніколи не були одним народом“ („Поступ“, 129(787), 23–29е серпня 2001го року. На одміну, я не тільки східняків та галичан вперто і засадничо продовжую вважати Українцями, але навіть і його самого причисляю на разі до тих ближніх, яким прощається. Бо не відають. Хоч мене, очевидно, зараховується до „групи кретинів“ („Поступ“, 93(950), 28–29е чевня 2002го року), яким невтямки, чого це пана Павліва так припекло з тим цілим „іміджем“ України в Варшаві. Бо ані труба, ані НАТО не вирішуються ні у Львові, ні навіть у Варшаві. Найпаршивіший „імідж“ мають нині ЗДА, які з наївністю немовляти ведуться за плянами Інтера, вкінець утративши „европейське“ обличчя. Але нічого собі з того не роблять.

Я вважаю себе Українцем безвідносно до того, чи мої пращури примандрували з Дунаю чи Трої, з Ірану, Єгипту чи Кашміру, виповзли з поліських боліт або чи злізли з неба у Трахтемирові. Вважаю себе Українцем, бо таким себе вважали мій Тато, які воювали Київ і годували вошей у „трикутнику смерти“, як тисячі товаришів – вояків УГА з нашого „гонорового краю“ („Поступ“, 119(563)). Бо Українцем себе вважав мій стрийко, який щез при вулиці Лонського. Мій брат стриєчний, який щез у Березі Картузькій. Мій другий брат стриєчний, який зостав застрілений Москалем у фосі і мій тіточний шваґро, що згорів у підпаленому Москалями лісі зовсім не задля того, аби якесь проґресивно-інтелектуальне orlętko годувало мене замішаною на долярах толєранцією. І не для того, щоби мій співвітчизник, нащадок вояків армії Петлюри і лікарів УПА, мріяв про гонорове „відпускання“ Галичини (ibid).

Галичанин таки не знає чого хоче, коли в 1920ім році гнівається на Петлюру за те, що той відступив Галичину Полякам, а в 2000му році переживає, чи вимріяна Самостійна його „відпустить“. Не переживаймо – відпустила-би давно: було би кому взяти. Небавом знайдеться й кому… Поступово. По клаптику. На шмір до чобіт. При нашій готовності захистити свою ідентичність, а не пусто деклярувати власні гонори, – про більше і не мрійте. Пан Квятковський з Київа („Поступ“, 22ге серпня 2000го року) шкодує за двома речами: 1) що Галичина не чкурнула до Европи разом з прибалтами, полишивши Схід напризволяще; 2) що галичани не наділені характером Чеченців. Я теж прагну звернути увагу на дві очевидні істини: А) що в Европі для збереження ідентичности потрібно мати чеченський характер в мірі, не меншій, як слід би його мати в Україні нинішній, – так що пункт 1 розважань п. Квятковського позбавлений сенсу в силу невиконання пункту 2; хіба що галичанам миліше з'асимілюватися в Европі, чим в Україні; Б) що нехтування Галичиною зі сторони української інтер-президентської адміністрації носить характер зовсім не якогось об'єктивного та некерованого процесу, а є навмисним і пребільшеним саме з однією метою – аби галичанам ся сприкрило, аби галичани втратили розум та витримку, і аби частіше з'являлися подібні „сепараційні“ дописи в пресі. Твердження Юрка Галицького: „саме наша держава причинилася до того, що Західна Україна є економічною провінцією“ („Поступ“, 119(563)) можна сприймати лиш, як романтичний самообман люблячого внучка підстаркуватої галицької фрейди з передвоєнного австріяцького борделю. Тих, що „спричинилися“ було більше. Властиво всі, хто відчував хоч-би якусь найслабшу хіть. З причини лояльности, відданости і плятонізму, скерованих до цісарської династії Австрії, яку Франко однозначно схарактерезував словами „багно гнилеє між країв Европи“, Галичина ніколи не наважувалася в повній мірі скористати з потенції „галицьких тірольців“ і тому за останні два століття жодного разу не впала у спокусу свобідного „відпускання“ – себто виходу поза межі призначеної для неї вищими силами ролі, – делікатно висловлюючись стилем пана Галицького, – міждуп'я. Першим вказав на причину цього (цікавого своєю стабільністю) явища перманентного перебування в позиції міждуп'я незабутній Отто Бісмарк: „Невибагливий галичанин і мешканець Рейнської чи Нижньосаксонської областей становлять собою… величини несумірні“ („Мысли и воспоминания“, М., 1940, с. 253). Надії на те, що сучасна, хвора на збочену ґльобалізацію, Европа в стосунку до Галичини готова поміняти традиційну фригідність на палке альтруїстичне кохання, – не є чимсь иньшим, як п'яним еротичним сном. Здатність Галичини до відновлення сили Ярослава Осьмомисла має нині ступінь зеро, а здатність повторного наступання на ті самі граблі заслуговує найвищої оцінки (др. Фільц, „П'ємонт і Галілея“, „Поступ“, число 7(263) за 16те січня 1999го року). В цьому світлі галицькі „амбіції, від яких не хотілося б відмовлятися“ панові Расевичу („Поступ“, 93(950), 28–29е червня 2002го року), виглядають зовсім необґрунтованими. Схиляючи голову перед самовідданою безінтересовністю „Просвіти“ і терновим героїзмом лицарства (У)СС–ОУН, мусимо признати, що все иньше в галицькій політичній історії – це сором дрібноміщанської перестраховки і боягузливих запобігань.

Повна версія тут









Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Знову вибух на шахті 
  ·  Кого зроблять винним?.. 
  ·  КАЛЕНДАР 
Погляд
  ·  Американці готові до бою 
  ·  Олімпійське золото мафії 
  ·  Політичні наслідки катастрофікації 
  ·  Питання очевидця 
Поступ у Львові
  ·  Нові жертви авіакатастрофи 
  ·  Гуманітарки не розкрадають 
  ·  Право на безпечне життя 
  ·  Позитивні люди 
  ·  Плани фонду “Відродження” 
  ·  Шанс для історичного Белза 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Справа Ґонґадзе – чорний піар Піскуна 
  ·  До “Укрнафти” придивлялися за океаном 
  ·  Пюнік” “умер” у Києві 
  ·  Самогубство чи вбивство? 
  ·  Україна не порушила прав громадян 
  ·  Зона лиха на Закарпатті 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Реформи заради розширення 
  ·  Авіакомпромати перед виборами 
  ·  Ізраїльська луна львівської трагедії 
  ·  Із Палати представників — за ґрати 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Дискусійний Поступ
  ·  Галицький інтелектуальний сепаратизм 
Арт-Поступ
  ·  Що означає слово “Фердидурке”, або Від жопки взагалі не сховаєшся 
  ·  Від Мазепи до СНІДу