Рано-вранці 13 березня на клумбі перед Львівською оперою застрілився добре знаний у Львові та Венеції український поет та прозаїк нової генерації, уродженець міста Станіслава Андрусь Юрхувич. Місце, де він звів рахунки з життям, було обране зовсім не спонтанно. Пригадуєте, як останні роки Андрусь не переставав зворушливо вірити в те, що у Львові на місці пам'ятника товаришу Ульянову (саме перед Оперою) постане монумент Бу-Ба-Бу (скорочення від "бубон-барабан-бутафорія") -- музичної групи, що її він уперше створив разом із Ігорем Небораком та Сашком Іздриком. Однак роки спливали, а влада спромоглася розбити перед Оперою хіба що клумбу -- округлу, з гострими кутами.
Юрхувич був завше усміхнений, із гарними вусами, що з часом доповнилися рідкою, лискуватою борідкою. Ми знали його нерідко непристойним і солонуватим. Але борони Боже, аби він коли-небудь пускався краю. Андрусь завжди знав, коли прикусити язика, а коли й зовсім проковтнути його. Мені якось пощастило: я був героєм одного з його романів, і він завжди пам'ятав про це.
Юрхувич приїхав до Львова зеленим юнаком, щоб завоювати його. Зараз можу сказати з усією впевненістю: йому це вдалося. Він чудово облаштувався у цьому давньому місті із своїми примхами та кпинами. Важливе місце у його житті посідало тоді кіно. Передовсім Будинок культури залізничника на Хасанській, де були особливі сеанси, де можна було подивитися різні рідкісні фільми. Нові знайомі водили його до своїх приятелів, львівськими майстернями, до студентів інституту прикладного і декоративного мистецтва. О, він умів літати вулицями і потрясати львів'ян, як ніхто більше, як молодий чорт, вічно змінюючи зовнішність і наповнюючи нас новими віршами!
Він постійно ризикував -- репутацією, талантами, життям. Майже всі його акції, виконувані привселюдно, обіцяли повний провал, однак завершувалися повним тріумфом. Чого тільки вартий моторошно-солодкуватий "Крайслер Імперіал", коли котрийсь із його знайомих дозволив собі показати публіці свій голий зад зі сцени Опери.
Він завжди хотів грати і співати -- з рок-групами, симфонічними оркестрами, вуличними джазменами, хорами кастратів. Але Юрхувич був цілковитий дилетант у тій сфері. Він не володів жодним музичним інструментом, але, найголовніше, його артистичний голос був зовсім непридатний до співу. Однак йому хотілося принаймні спробувати, і от цього року спільно із польськими музиками Юрхувич записав компакт Spermatozоїд.
Іноді він надовго зникав. І всі знали: то пишуться нові речі, то виношуються нові задуми, то гіркий кисень буття б'є йому в груди -- аж до вічного спазму. Куди він зникав? У Чортопіль? У Москву? Чи, може, облаштовувався у вічно вологій Венеції? А зараз, куди він подівся зараз? Він був планетою, і навколо нього оберталися супутники, він був зіркою. Іноді -- самотньою зіркою.
Поетичні та прозові книжки виливалися із його душі, мов розпечена лавина із вулкану, -- щораз інші, яскраві та пекучі. Ось вони за роками видання: "Танок на майдані Конго" (1985), "Владімірский централ" (1989), "Му і Ципа" з додатком "Гашиш" (2002), романи "Реінкарнація" (1992), "Москвіяна" (1993), "Переверзії" (1996) та "Володар перстенів" (2003). "Пісні для мертвого півня" (2004) -- перша книжка поета.
Літературна есеїстика поширена переважно в самвидаві: "13 ритуалів на місцевості" (1989) і "Моя [...]опа" (2001).
Коли ж ти, Друже, нас не поспитавши, надумав звести всі порахунки з життям у просяклій солоними випарами клумбі? І як називалася твоя остання мистецька акція -- продірявлений череп у тузі за несправедливістю?
P. S. Як стало відомо авторові статті з добре проінформованих джерел з оточення заступника міністра внутрішніх страв України п. Москаля, Андрусь Юрхувич рано-вранці 13 березня ц. р. таки застрелився. Хоч журналісти, як це зазвичай буває у редакціях львівських газет, щось наплутали й приплели до цієї справи Юрія Андруховича. Насправді ж останньому напередодні 20-річчя "Бу-Ба-Бу" просто виповнилося 45. Прикро, Юрку, що ти старієш. |
