Завжди відразу погоджуюся на пропозицію поїхати в гори -- охоче збираюся в Карпати у будь-яку пору року. Їду не за враженнями та ностальгією небаченого втраченого Львова, як до Кракова чи Вроцлава, не за розміреними лінощами літньої відпустки, як до Кримського узбережжя чи Болгарії, не за цивілізацією, як до Гамбурга чи Бонна. Їду в гори, аби збагнути, що у мене відібрало місто...
...Кумедна, на перший погляд, через свою безпосередність та простоту жіночка заходила до кожної кімнати пансіонату і пропонувала заїжджим відпочивальникам малини та чорниць по дві гривні за склянку. Жартома відповідаю, що невигідно за таку мізерну скляночку віддавати аж дві гривні. На що спритна гуцулка миттєво запропонувала купити дві склянки за п'ять гривень і запевнила, що мені точно це буде вигідно, бо ж обидві склянки до самісіньких країв будуть наповнені ягодами. І що скажеш на те?! Та хай сховається Одеса з її класичними жартами!
Ті, хто виріс у горах, вміють дбати про свій зиск та про себе, не переймаючись, а чи вистачить усім місця під сонцем. Вміють помічати те, що діється довкола них, точно вгадувати погоду за поведінкою свого кота, собаки чи скреготінням сороки. Вміють захоплено розповідати про те, як нині червоно заходило сонце, як небо палахкотіло вранці, як гори зсувалися докупи, наводячи жах на грішників, -- такі розмови, характерні для літературних описів, ведуть на ринках гуцули, продаючи сушені та свіжі білі гриби, чорниці чи бринзу.
На запитання, чи переживали тамтешні села повені і як рятують ґазди від таких вибриків природи свої обійстя, гуцули відповідають розлогими мальовничими розповідями. "Було тієї води вдосталь, і корови плили, і кози, і пси сусідські, і плоти", -- з дитячою зачарованістю згадують, що потім таки мали добрі врожаї на городах, а ще до них стільки приїжджало поважних начальників, що ці краї зроду-віку стільки й не бачили.
Ті, хто частіше їздить у гори, вочевидь, наслухалися дотепів щодо гірських відстаней. Ось-тутечки і ось-тамдечки, ген-ген за тією горою, ще не дає певності, що до наступної хати не доведеться йти з півдня.
Слухаючи нарікання туристів на затяжні дощі та грози в горах, тамтешні мешканці кажуть, що є добра нагода й у хаті посидіти, й зі сусідкою погомоніти, й діти чистішими будуть. У гірських селах ходять під дощем, не ховаючись під парасолями чи дощовиками -- як самі зізнаються: приймають усе, що дає Господь, навіть караючи їх за непослух.
Їх не бентежать і не засмучують ані пошкоджені грозами лінії електропередач, ані тривалі негаразди з газопроводами, ані холодні та сніжні зими, навіть безпросвітна бідність. З любов'ю та неспокоєм ремствують на п'яничку-чоловіка, який вже і крові достоту попив, і насолив за стільки років своїм недбальством, проте і такого тамтешні жінки називають ґаздою, не забувши обов'язково додати "мій".
Мене зворушило прагнення гірських жінок, знищених роботою, бідністю, злиднями, п'яничками-чоловіками, бути гарними. Коли одна з них на десятий день нашого знайомства натякнула, що я, мовляв, не помітила її нового намиста, я мало не зайшлася сміхом. Переді мною стояла жінка в щойно витягненій зі скрині, зім'ятій картатій спідниці, зелених заштопаних колготках і червоному, величезному, певно, на три розміри більшому светрі -- коралів за цим атрактивним убранням я й справді не помітила. Та похопилась на думці -- ще ніколи жодна з визнаних красунь не викликала у мене такого захоплення і водночас жіночої заздрості, як ця значно старша за мене гуцулка. Ані вишукане вбрання, ані естетично довершений стиль, ба навіть міська доглянутість, яка не дає спокою сучасним жінкам, не може дорівнятися до тієї справжності, простоти та енергетики, яка й затьмарила нове намисто.
Минулого тижня до Львова знову приїжджали співати жіночки з гірського села Замагори Верховинського району. Два роки тому, коли їх уперше бачила на сцені того ж РОКСу на відкритті конгресу Європейської асоціації психотерапевтів, була подивована вмінню "ніким не розкручених артистів" спочатку знітитися, далі розлого заспівати і врешті зачарувати надовго. Це було найсильніше враження конгресу, хоча цікавих та нових ідей, лекцій, проектів на самому зібранні, зрозуміло, не бракувало.
Гори та ті, хто ними опікується, змушують гостро усвідомлювати, що сучасне місто, даючи нам комфорт, перспективу та можливості, чогось потрохи й відбирає. Нам бракує вміння тішитися тим, що маємо, за поспіхом не забувати, що кожного дня над нашими головами, якщо їх хоча б час від часу піднімати, небо іншого кольору. І напевно, нам бракує прагнення зберігати себе, справжнього -- безвідносно до ритму, в який намагаються втиснути нас наші потреби, прагматичний час, конкурентні умови; безвідносно до страху, який змушує думати про день завтрашній; безвідносно до агресії та напруги, які породжуємо ми ж самі... Бо боїмося знітитись, пожартувати над собою, зрозуміти свою слабкість, віддати комусь більше, ніж маємо самі. Хоча, мабуть, дуже цього хочемо. Може, за цим і їдемо в гори. |
