|
|
|
|
Мій Дрогобич »
|
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Глина, камінь і метал в руках скульптора здатні говорити |
|
|
| Роман ПАСТУХ |
| |
Якби Роман Романович не створив більше нічого, крім пам'ятника знаменитій Роксолані – Насті Лісовській у її рідному м. Рогатині на Івано-Франківщині, то й тоді би посів гідне місце у монументальній україніці доби незалежності України. Але на його рахунку нині є вже більше півсотні пам'ятників, пам'ятних знаків і таблиць, що стали окрасою міст і сіл Галичини.
Наша розмова відбулась у Дрогобичі, куди його запросили як відомого скульптора для відновлення "Лицаря волі" (колись – "Лицар у зброї" чи "Збройний лицар") на головній площі міста поряд з ратушею. Почати вирішив із запитання щодо його біографії.
– Нічого особливого в ній немає,-з легким гумором підкреслив він. – Виріс у с.Голишеві неподалік Журавного на Жидачівщині в багатодітній селянській сім'ї. Гадаєте, чому не підріс вище? Бо появився я на світ у голодовому 1942 р., коли люди не мали чим прогодуватися самі, а тут мамі ще треба було годувати свого чергового пуцьверінька. Та нічого, дякувати Богові і батькам, ми якось попідростали, пішли в школу, а як уже зовсім виросли, то кожен подався у своє.
– Своє – що то є для вас особисто?
– Жидачівське ПТУ, Львівське училище імені І. Труша, Ленінградське вище художньо-промислове училище імені В.Мухіної. Так, тієї самої, чиї "Рабочій і колхозніца" стали одним із символів радянської монументальної пропаганди і агітації.
– А як ви зрозуміли своє мистецьке покликання – відколи себе усвідомили на цій землі чи поступово?
– Завжди на людину впливає сім'я, родина, оточення. Ще мій дід був добрим різьбярем. Сестра ж, коли працювала в алебастровому цеху біля Журавна, нерідко привозила вироби малих форм. Я з уже "прорізаними" художніми нахилами їх змальовував і копіював. З роками вироблялися навики, нагромаджувався початковий досвід. Вперше він разом зі знаннями проявився в скульптурній композиції "Пам'ять матері (А лен цвіте"), виготовленій у 1974 р. вдома на канікулах після другого курсу ленінградських студій. Встановили її у Львівській картинній галереї, звідки переправили до Москви, де й слід за нею загубився. Можливо, хтось її собі присвоїв. Пам'ятною для себе вважаю й скульптуру 1978 чи 1979 р. відомого львівського митця Еммануїла Миська за роботою.
– Це було ще під час навчання чи пізніше?
– Пізніше, як я влаштувався на роботу у Львові оформлювачем і під егідою Спілки художників України виготовляв скульптури на замовлення.
– Більше півста монументальних творів – це багато чи мало? Які з них зараховуєте до своїх творчих досягнень?
– Як сказати. Думаю, це немало. З-поміж усіх особливо дорожу пам'ятниками Омелянові Партицькому в його рідному с.Тейсарові на Жидачівщині, Євгенові Коновальцю в його селі Зашкові на Жовківщині, Роксолані в Рогатині, Архистратигові Михаїлову в с.Гусакові на Мостищині, Іванові Франку в с.Добрівлянах на Жидачівщині. Як відомо, перший пам'ятник організаторові УВО і ОУН Коновальцеві тоді вже конаюча комуно-російська влада підірвала, і я виготовив такий самий другий, зберігши руїни першого. Відливали і встановлювали їх уночі. Не приховаю: десь був і гордий, і мав певний трем. За здвигнення пам'ятника Роксолані мусив перемогти у складному творчому конкурсі, розробити аж дев'ять варіантів, тому він мені ще більше дорогий. Я зобразив її не як дружину могутнього турецького султана, а як українку, котра повертається з-за моря до рідного краю і свого Рогатина, завжди мріючи про цю щасливу мить.
– А "Короля Данила Галицького" у Львові чому не згадуєте? Таж він там неначе живий!
– Якраз хочу назвати і цей пам'ятник, що вже зробився новою візиткою заснованого ним міста. Він належить не тільки мені, але ще більше – моїм співавторам скульпторові Василеві Яричу та архітекторові Яремі Чурилику. Тепер від нього своєрідно починається каскад пам'ятників – Адаму Міцкевичу, відновлений Пречистій Діві і Тарасові Шевченку. Різні особи, епохи, автори і стилі, але один для всіх – неповторний центр Львова!
– Цікаво почути вашу думку про модерні віяння, мотиви в техніці скульптури. Якщо за радянських часів ви мусили творити за канонами соцреалізму і вимогами чиновників від культури та мистецтва, то зараз – як серце велить. Не так?
– Відповісти на це запитання і просто, і складно. За СССР Львів мав свою скульптурну школу, характерними рисами якої мені видаються монументалізм і заокруглення. Її ще легко розпізнавали за пластичними декорами з гуцульських і бойківських мотивів. Київська школа тяжіла до станкової пластики. Тепер же на передній план виступає проблема синтезу пластики і середовища. Прикладом може слугувати той же "Данило Галицький". Сама ж пластика розвивається на всю широчінь – від реалізму і до абстракціонізму. Найголовніше – митці отримали свободу втілення своїх задумів. Водночас у них появилась відповідальність і культура в пластиці.
– Очевидно, можна умовно говорити про зміну поколінь у львівській скульптурній школі. Які тут простежуються тенденції?
– Після здобуття незалежності України старше покоління митців загалом успішно продовжує послуговуватися успадкованою від радянського періоду доброю базою знань і досвіду. Тому Ярославові Мотиці, Романові Петруку, Григорієві Кудлаєнку, почасти – Василеві Яричу та іншим було легше вписатися в нові реалії. Щодо молодших колег (Ярослав Юськів, Володимир Цісарик, Олег Капустяк, можливо Юрій Мисько і теж інші), то вони сміливіші, імпульсивніші, розкованіші, бо їм уже пощастило побачити закордоння з його такими неймовірно різними стилями й тенденціями. А є ще молодші митці, яким не бракує ні здорових амбіцій, ні таланту, ні прагнення сповна проявити себе.
– Щоб це сталося, потрібні грошовиті замовники. Хто й кого знаходить – скульптори їх чи вони скульпторів?
– По-різному буває. Але частіше замовники йдуть до тих, кого краще знають, хто більш титулований і авторитетний. Та вже недалекий час, коли замовники перестануть рахувати видатки заледве не до однієї гривні в ім'я створення митцем дійсно ориґінального, неповторного твору скульптури.
– Умовно переступімо поріг вашої майстерні. І не тільки вашої…
– …і доки самотужки не зігріємось, з повною віддачею творчої уяви працювати не зможемо. Часто майстерні через брак грошей її власника чи орендаря опалюються слабо, часто зовсім холодні. Багатьом їх важко утримувати, хоча й без них скульпторові працювати неможливо. Через бідність навіть маститі митці вимушені шукати заробітків на, умовно кажучи, "халтурі". Якби ж то нас у Львові – хоч греблю гати, то було б сяк-так зрозуміло, а то ж – усього якихось сорок скульпторів членів Національної Спілки художників і ще з десяток-другий наразі не спілчан. Негайно треба вживати заходів з боку держави для справжньої підтримки митців у широкому значенні слова.
– А як ви собі даєте раду?
– Донедавна викладав у коледжі імені І.Труша, в Академіії мистецтв. Зараз живу з пенсії та замовлень. Як і абсолютна більшість митців, ми теж не можемо похвалитися особливими життєвими набутками.
– Нині що ліпите?
– Скульптуру для пам'ятника видатному гетьманові Іванові Виговському чи то для його колишньої власності – села Руди, чи для Жидачева. Ну й ось беруся за дрогобицького "Лицаря волі", що матиме унікальне місце серед усіх монументів України і унікальний ритуал його використання. Це по-справжньому цікаво.
– До речі, де беруть скульптори глину для ліплення своїх творів?
– З кар'єру біля містечка Рудки на Самбірщині. Кажуть, є ще десь кар'єр.
– Ваші діти – хтось пішов батьковими слідами?
– Якщо буквально, то ніхто. Син Данило добре малює, але вибрав собі іншу стежку. Донька Оленка закінчує Львівську Академію мистецтв і хоче стати художником із ткацтва. Мрію побачити в ній справжнього майстра. |
|
|
|
|
Влада хоче бути “чистою” |
|
|
| Василь КИРИЛИЧ |
| |
cьогодні шпальти багатьох газет рясніють заголовками статей про зміни в теперішньому керівництві країни, запровадженні незвичних методів керування новопризначеними високопосадовцями.
Стараються не відставати від нової хвилі демократизації й представники дрогобицької влади. Однак роблять це по-різному: дехто хоче, "очиститися", зблизитися з народом, а дехто, навпаки, "вийти чистим".
Наприкінці минулого тижня у дрогобицькій ратуші з'явилася "скринька довіри" яку запровадив міський голова Михайло Лужецький. Скриньку встановили у п'ятницю, як тільки Михайло Петрович закінчив пряме спілкування з дрогобицькою громадою на радіо "Франкова земля", де й повідомив про це нововведення. Отож, тепер дрогобичани зможуть задавати міській владі відверті запитання. Ключі від "скриньки довіри", як повідомлялося в радіопередачі, в одному екземплярі знаходитимуться у дрогобицького мера. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Галерею мистецтв відкриють до Дня міста |
|
|
| Олег ГУРНЯК |
| |
|
Як ми вже повідомляли, ухвалою сесії Дрогобицької міської ради в січні 2005 року історико-краєзнавчому музею "Дрогобиччина" передано будівлю палацового типу по вулиці Тараса Шевченка, 38 для облаштування там Галереї мистецтв, яку планується відкрити 21 вересня цього року – під час святкування Дня міста. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Стебницька ситуація: потерпілі отнимають грошову компенсацію |
|
|
| Олег ГУРНЯК |
| |
|
Ситуацію, що склалася в Стебнику на вулиці Пилипа Орлика внаслідок просідання земної поверхні, обговорено на нараді в ратуші. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Знайшов один, а приписали іншій |
|
|
| Роман ПАСТУХ |
| |
|
Спочатку нагадаю народну притчу про рідну доньку і пасербицю. Послала їх мама ввечері кужіль прясти. Пасербиця була роботящою і слухняною, а лінива донька подалась на гульки. Опівночі дівчата стрілися біля перелазу. Пасербиця тримала в руці прядиво, а в доньки руки були порожні. "Дай, – каже вона до пасербиці, – потримати кужіль, доки ти перелізеш на мій бік". Пасербиця й дала. Але доки перелазила, донька вже хвалилась матері, як то вона цілий вечір сумлінно трудилась, а пасербиця гуляла з парубками. Ох і дісталось же тоді бідній пасербиці від мачухи! |
| Детальніше>> |
|
|
|
Спроба реабілітації літери… |
|
|
| Оксана СОКОЛИК |
| |
Не подумайте, що йдеться про воскреслу із совіцького небуття нашу українську букву Ґ. Ні, вона уже досить впевнено вкоренилася в усному й писемному мовленні українців.
Після "найбруднішої із брудних" передвиборчої кампанії хотілося б омити букву Я. Адже і сама буква і поняття, які нею позначають нічим не завинили перед нами. Це не проста літера. Це цілий космос, уміщений у форму знака. Це глибокий і безмежний океан, втілений у краплині звука. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Нові "базарні" проблеми |
|
|
| Василь КИРИЛИЧ |
| |
|
Минулих четверга та п'ятниці у приміщенні Дрогобицького районного Народного дому відбулися збори підприємців, котрі займаються торгівельним бізнесом. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Дрогобичани увіковічнять ім’я Володимира Баб’яка |
|
|
| Олег ГУРНЯК |
| |
Проводиться збір коштів на побудову надмогильного пам'ятника видатному музикантові Володимирові Баб'яку, який передчасно відійшов у вічність у жовтні 2003 року.
Від 1960 року і до останніх днів життя Володимир Іванович працював у нашому місті Дрогобичі. Його знали як талановитого піаніста-концертмейстера. З іменем В.Баб'яка пов'язані численні успіхи дрогобицьких музичних колективів і окремих виконавців, здобуті в концертних залах України та за кордоном. |
| Детальніше>> |
|
|
|
"Львівські музики" нагороджені дрогобицькими глядачами. Щедрими оплесками... |
|
|
| Василь КИРИЛИЧ |
| |
Ансамбль "Львівські музики" люблять усі, хто хоч трохи знається на музиці, любить "живе" виконання. Один мій знайомий вивчав попит іноземного аудіоринку, і серед того, що йому в першу чергу замовили привезти з України – записи ансамблю "Львівські музики".
Інтерв'ю з керівником ансамблю зі Львова Іваном Мазуром було зроблене в перерві між виступами в концерті до Дня святого Валентина у Дрогобичі. |
| Детальніше>> |
|
|
|
