Інколи складається так, що вистава ще живе в режисерському задумі, а ти вже розпочинаєш на неї чекати, зосередивши у цьому чеканні всі свої острахи й сподівання. І навіть до кінця не усвідомлюєш, що вже в уяві твориш свій варіант вистави. Така собі внутрішня сублімація власного чекання.
У нескінченні сублімації вилилося моє чекання вистави ТО "Театру в кошику" "Я йду, Христе". Я уявляла собі її сотні разів, а прем'єри все дочекатися не могла. На це було сотні причин. То театр "Воскресіння" десь десь блукає, то ТО "Театр в кошику" світами мандрує (а саме актори із цих театрів задіяні у виставі).
Та найважливішою причиною безконечного перенесення прем'єри була відсутність залу, де можна було б зіграти виставу. Гостинні запросини УКУ не давали змоги зіграти вистави для екстатичного глядача. Нарешті дочекалися: Камерна сцена заньківчан стала притулком для харизматичної мистецької групи.
Якщо відверто, то мені було лячно переступити поріг театру не через страх розчарування, а через свої дитинні спогади про митрополита Андрея Шептицького, які щедро подарували мені сестри-василіянки та моя бабуня. Вони жили в малесенькому дерев'яному будиночку, в який їх виселили з монастиря, що став Лісотехнічним інститутом. Я ніколи не бачила їх у габітах, лише у скромному вбранні з покритою головою. Та якесь неземне тепло було в кожному промовленому їхньому слові. І розповіді їхні про Андрея Шептицького звучали для мене, дитини, як найказковіша казка. Водночас він був для мене реальнішим, ніж шелестіння тополь, які його пам'ятали. Тополь не стало: цієї зими їх вирубали під корінь.
Закрию свої спогади, як дитячу таємницю, і вступлю у світ режисера Ірини Волицької та її однодумців. Це їхнє сприйняття та інтерпретація дороги до Бога через погляд матері й сина. Взявши за основу спогади Софії Шептицької (з роду Фредрів) та "Десять листів до матері митрополита Андрея Шептицького" Григора Лужницького, створили канву своєї вистави, яка сягає далеко за межі біографічної історії. Вона радше про Вселенське материнство та Вселенський, дуже інтимний вибір Служіння Богу. Недаремно дві постаті, притулені спинами одна до одної, повертатимуться на всі чотири боки світу чи... на розп'яття Хреста. Слово, ледь вимовлене, народжене в муках, ледь чутне, як марево, виринатиме з уст, повертаючись до перших митей спілкування матері із сином, можливо, ще й в лоні. Цей внутрішній зв'язок не розірвати ніколи -- ні часом, ні простором. І вибір життєвий сина стане внутрішнім вибором матері. Кожне слово листа стає кожним словом її, материнського спогаду, її материнського чуття.
У сценічному просторі немає жодної речі, за яку можна зачепитися чи заховатися. Він немилосердно порожній, а можливо, безмежно щедрий? Бо навіщо речі, коли промовляють серця. Прикро, що він чорний, а хотілося білого, чистого, де б слова звучали лункіше й окресленіше. В одязі акторів немає нічого претензійного чи історично підкресленого. Радше це одяг фантом, легкий і струмливий в матері, наче душа, готова до лету за сином. А в сина підкреслено романтичний в першій частині вистави, якби її можна було розділити, і велично пророчий в другій. Ельвіра Босович уже не вперше працює з ТО "Театр в кошику", і їй приголомшливо точно вдається втілювати режисерські ідеї, а ще -- пам'ятати про зручність костюму для актора, якому у виставах Ірини Волицької доводиться творити не лише статично словом, але й пластично тілом.
Тіла у цій виставі стають і настроєвою, і декоративною барвою, тіла навіть можна назвати сценографічними, бо відтворюють вони не лише внутрішній стан героїв, але й зовнішній світ, в якому вони існують. У їхніх рухах оживають картини та скульптури. У їхніх рухах -- чуттєвість невимовлених слів. Син і матір, як на сповіді перед самим Господом Богом, у печалі й радості, відчуваючи щастя й усвідомлюючи високу благодать Божу в речах, які тепер не зрозумілі. Нам, мабуть, справді не зрозуміти, як можна пережити щастя, усвідомлюючи, що благословляєш власну дитину на муки. Вони це розуміли, вони йшли до цього з відкритим серцем.
Вистава Ірини Волицької більше акцентована на мить сьогоднішню, на проекцію мислення сучасної людини. Усе ж це вистава про митрополита Шептицького та його матір -- Софію Шептицьку з роду Фредрів, хоча вона зовсім не збігається з моїм уявлення про Шептицького. Та й не треба! Вона може більше розповісти про служіння Богу, ніж довжелезні фоліанти.
Ця вистава, можливо, уперше дала можливість Володимирові Губанову -- актору, який вже добре відомий львівському глядачеві з вистав театру "Воскресіння" та ТО "Театр в кошику", задуматися над питанням віри глибинно. Лише у цій виставі йому внутрішньо вдалося осягнути питання екзистенції душі. У кожному його русі не виникає питання "віри-невіри", це глибинна особистість, яка свідома своєї мети й призначення.
Лідія Данильчук -- харизма цього театру, і Софія Шептицька для неї -- роль внутрішньо дотична й органічна. Проте висока нота її трагедійного таланту не дає змоги розкритися у цьому полотні в пастельних тонах, бо, зрештою, у цьому немає й потреби. Та хочеться, щоб у режисерських планах Ірини Волицької була шекспірівська роль для Ліди Данильчук, адже вона до цієї ролі доросла, і, видається, нею спрагла. Це з мрій, моїх, глядацьких. А поки що, "Я йду, Христе" -- вистава напівтонів, елегійна та світла, вистава про дорогу, нескінченну для кожного з нас. |
