Його можна представляти сотнями слів, а можна просто сказати: "Роман Віктюк", -- і всі знатимуть, про кого йдеться
Ми сидимо у "Смачній плітці", де таки треба пліткувати, але розмова виходить напрочуд серйозна
-- Ви завжди оточені людьми, а цікаво, чи трапилася Вам за все життя людина, якій Ви вірите, з якою можете бути самим собою?
Андрій Водичев: Роман Віктюк(сміється).
Роман Віктюк: Я так і хотів сказати. По-перше, якщо вірити Юнгу, то за ним, наша психодрама відбувається на такій сцені, де є три дійові особи: перша -- це наше Я, це наш дух. Друга особа -- це наша тінь, наш двійник, це той диявол, який нас провокує. І третє -- це душа, аніма. І ось вони троє розігрують цю п'єсу. Бувають такі періоди, коли гармонії немає, перемагає тінь, і тоді твоє Я хоче чи не хоче веде діалог лише з цією розбійницькою натурою. Буває, коли аніма виходить уперед і ти ведеш діалог з нею. Але буває так, що тінь постукає до аніми і каже: "Виходь на бій!" І тоді Я-дух трішки відходить у бік і на авансцені двоє розмовляють. Дуже рідко буває, коли Я залишається на самоті.
Ніцше сказав, що наш шлях -- від звірячого стану до Людини. І це натягнутий такий дротик, яким ми йдемо, а потім виявляється, що це дата народження і смерті. І от на тому дротику, як у цирку, зустрічаються тінь, аніма або один Я. Так що у різні періоди життя щирим треба бути з тою дієвою особою, яка виходить уперед на авансцену. Тінь частіше в мистецтві виходить уперед. Гірше, коли бувають такі періоди в суспільстві, коли лише тінь виходить уперед і, якщо мистецтво, тому що це все-таки щирість зі собою, є один фактор раціональний, другий -- ірраціональний і третій -- це одкровення. Це -- релігійна структура, коли через тебе просвічується якась друга реальність. А коли раціональна, то там лише диявольська структура з тобою танцює. І люди з радості простягають руки і танцюють будь-який танок. Така культура дегенеративна, бо вона вся сконструйована з тієї чорної народної підсвідомості. Це Фройд сказав, не я. Тоді патріотизм, як сказав один великий філософ "ето послєднєє прібєжищє негодяєв", потім Толстой записав у себе в щоденнику. Про це треба пам'ятати.
А бувають такі періоди в історії, якщо згадати загальну теорію Ейнштейна про рух світла, коли нація історично настільки внутрішньо має напругу до руху, а в русі найважливіше -- спокій. Пауза. Що більше руху, то більша пауза. І коли нація отримує завдяки власній енергії наближення до світла, зникає час. І тоді історія має зупинку, і тоді світло. Це буває дуже рідко, на Україні це зараз, мені здається, і відбулося. О це сяйво, коли люди починають світитися зсередини.
-- Але повернімось до Віктюка. Як він себе в цьому сяйві відчуває і чи потребує він у своїй триєдності ще якоїсь Особистості?
Р. В. Ні, не треба, це дурниця, ніяка четверта структура або одиниця ніколи не допоможе. Такого не буває, це брехня. Четверта твоя структура -- це твоя країна, це дошки на сцені будь-якої частини кулі.
-- Чи бачите Ви ці дошки в тій четвертій структурі?
Р. В. Безумовно. Я вважаю, що це та трибуна, до якої люди приходили. Як мені розповідала Ада Роговцева, вона не планувала йти виступати, просто прийшла і від очей та енергії вийшла й заговорила. Мала відчуття, що не вона говорила, і я їй вірю. Але що буває потім, хто використає це і як. І що переможе в тих, хто при владі, не знаю. Чи патріотизм -- крила, або кут, в якому вони ховаються, щоб себе врятувати. Я не знаю.
-- Що для Вас патріотизм?
Р. В. Мене якось запитував про це Пешехонек, як його, ага -- Піховшек. Це були його перші передачі "П'ятий кут", так як він розумів патріотизм та ще й поганою українською мовою, він декілька вжив таких, Мати Божа, неукраїнських слів, я так за це зачепився за Фройдом, бо Фройд каже, що це провокація прекрасна. Він говорить, від чого ця помилка йде, від якої частини цієї трійки. Піховшек так намагався викликати в кожній людині тінь, зловити її на брехні. І коли зайшла розмова про Україну, про патріотизм, я вже тоді йому сказав, що якщо ти будеш хвилюватися за свою країну, ти вивчиш мову, я тоді ще раз до тебе прийду, якщо ти будеш хвилюватися за долю цієї країни, ти згадаєш про міністра Дзюбу, якого звільнили. Це людина свята, і ніхто в пресі не порушив навіть теми цього звільнення! Коли Ада Роговцева повернеться вже не в російський театр, тому що вона туди повернутися не може, а вийде на українську сцену. Скільки це було років тому? П'ять, Господи, це вже десь п'ятнадцять років. Якщо вона повернеться і Дзюба, тоді прийду і я. Ти вивчиш мову, я запрошу Аду і Дзюбу і поговоримо про твій патріотизм, не про наш. Замовкнув. Мені казали, що Кучма дивився цю передачу тричі.
-- А чи є надія сьогодні, що все це може відбутися?
Р. В. Не треба поспішати. Треба мати терпіння і почекати. Я ж раз дав згоду, коли був президентом Кравчук. Він мене привіз отам, де за філармонією і бібліотекою, а ззаду така велика гора. Він сказав мені: "Отут побудуємо театр". Один з його людей тихенько мені на вухо сказав, що там військові порохові склади і армія ніколи не віддасть цієї території. Я кажу: "Макаровичу, давайте, ми завтра повернемось до цієї теми. Дізнайтеся, що на цій території". "Я -- президент!" Наступного дня він з'ясував, що цю територію рухати не можна. Досі там нічого немає. Тільки в одному бункері ми з Ігорем Подольчаком робили таку дефіляду, а може, не дефіляду, не знаю, що це було таке. Друге, що він каже: "Ви як громадянин". Я кажу: "Я -- не громадянин". -- "Як то може бути?! Ти ж національний герой". Я кажу: "Може я і національний герой, я дякую вам за це, але я не громадянин". -- "Завтра ми це все вирішимо, ніяких питань не буде". Питання ніколи й не вирішили.
-- Тобто ми будемо існувати в утопії завжди?
Р. В. Безумовно. Я ж тепер не знаю, що буде далі. Ющенко був у Ади, коли помер Кость Степанков, і обіцяв сприяти.
-- То пофантазуймо собі утопічно, якби у Вас у Львові була змога ставити вистави.
Р. В. Я вже ставив.
-- Йдеться про нинішню реальність.
Р. В. А, про нинішню реальність. Театр імені Марії Заньковецької не запропонував ніколи. А в ПрикВО я поставив "Взрослая дочь молодого человека" і мушу сказати, що так, як грали актори цього театру, починаючи від Дегтярьової, вони не грали більше ніколи. Зіграли раз, тому що заступником начальника культури був Зозуляк, я про нього завжди розповідаю. У нього була така валізочка, там була перука Леніна, і він ходив по дитячих садках вітав дітей. Я не знаю, скільки він разів перевтілювався, але так до цього звик, і він забив тривогу і сказав, що це антирадянська вистава.
-- Але побавимося в утопію.
Р. В. От тобі й утопія. Я приїхав раз -- до побачення. Потім я приїздив у філармонію і ставив все, що міг. А в день прем'єри на афішах моє прізвище заклеювали.
-- Ми говоримо про сьогодні.
Р. В. Як це? А чому ти не хочеш говорити про минуле? Ти вважаєш, що немає повторів?
-- Завжди є. Але Ви можете собі пофантазувати?
Р. В. Є циклічність.
-- Але уявіть собі, що Ви таки ставите у Львові "Блакитну троянду" Лесі Українки. Хто з львівських акторів може в ній грати?
Р. В. Усі можуть. Треба знайти до цих дітей підхід. В мене ж там написано, що я можу з табуреткою працювати.
-- В Україні є достатньо табуреток, з якими б Ви могли працювати? Табуретка табуретці також "рознь".
Р. В. Так. Якщо така совєцька табуретка, то легше, якщо така столітня, трошки важче, а ці совєцькі -- будь ласка, перестроєчні, очень хороші табуретки.
-- Як живуть українські табуретки у Вашому театрі?
Р. В. А це, на щастя, не табуретки, це -- найкращі. І Ада була з нами. Й Ісаєв, Погорєлова. Вони ж усе грали. І вони ж приїхали, не маючи нічого. А зараз у них усе є. І звання, і квартири. Я вже не кажу про зарплатню. І вони світ бачили. 34 країни світу! І вже навіть не дивуються, що вони там. А ще Льошка Скляренко, Катя Степанкова, Дзюба... Так що історія повторюється.
-- Тобто Ви не вірите в можливість свого повернення в Україну?
Р. В. Я вірю. Але все має цикли, все повторюється. Якщо така інтелектуальна структура театральна, яка в особі Кучинського і його театру є у Львові, нікому непотрібна, якщо до цього театру ставляться як до самодіяльності, або як до сільського якогось театру, і коли немає умов до роботи, то я дивуюсь, що вони ще випускають вистави і актори ще виходять ввечері й грають. Коли я дізнався, що їм два місяці не виплачують зарплатні, то як? А коли почали платити, то нема і за що поїсти. Це 18 років обласний комітет культури, як він називається, управління культури, як управління КДБ, не може звернути увагу на матеріальний стан цього театру. Ну як я можу приїхати в такі умови, коли я звик до зовсім іншого?
-- Можливо, це потрібно для піднесення духу цих людей?
Р. В. Якого піднесення духу? Якщо ти робиш різницю між тілом і духом, то в тебе немає ні тіла, ні духу. А тіло пропаде, кісточки розлетяться. Ну звідки буде та енергія? Ну не можна стільки років це терпіти! Та й Ада, коли грала з ними "Садок вишневий", порушувала це питання. Байдуже!
-- А як Вам видається, чи можна в теперішніх умовах теперішньої країни щось зробити для цього театру?
Р. В. Потрібно. І якщо Ющенко прийде на виставу, я йому про це скажу. І я передам йому листа просто від себе і від Ади Роговцевої. Якщо треба буде міністру культури -- напишемо й міністрові. Може, почують. Цього не може бути. Як у таку атмосферу можна прилітати?! |
