Те, що ми здебільшого чуємо у Львові на найпрестижніших сценах, критику важко назвати фаховим виконанням. Переважно це не музика, а тільки звуки “Му...” Уважається, що в цьому винна мала зарплатня музикантів. Чи справді можна простежити пряму залежність виконавського рівня від гонорару чи ставки в 180-240 грн.? На запитання варто шукати відповіді будь-де, тільки не у владних структурах. Навіть якщо це управління культури ЛОДА. Тобто там – тим паче!
Чільник цього відомства в кращому випадку видасть довідку про фінансування. Однак відповіді не дасть уже бодай тому, що він – не фахівець. І не може виснити цієї відповіді навіть у найсолодшому сні під час концертів, які відвідує з обов’язку. Попередник, кажуть, і того не робив. Хоч можу присягнути, що часто бачила його на філармонійних оглядах обласних самодіяльних колективів. Це така директивна напрямна нашої офіційної культури, – інша естетика, ніж клубного рівня, їй не приступна. Її попередник передав у спадок наступникові. А той несподівано виявив певний поступ, чим неабияк обнадіяв забутих державою музикантів. Хоча коли брати до уваги, що два найповажніші музичні заклади Львова – філармонію й Оперу – тепер лихоманить одна й та ж проблема невідповідності керівництва, то в даному випадку слід говорити радше не про поступ, а певну поступливість владців. У всій цій “музиці” простежується багато закономірностей: колективи деградують, а начальство робить гарну міну при поганій грі.
Ну, поклекотали пристрасті. Ну, прокотилися перевірки. І що? У філармонії міжвідомча комісія виявила суттєві недоліки: занедбання дирекцією роботи, недосконалу систему планування концертів, плинність кадрів, випадки затримки зарплатні, повне ігнорування творчих потреб. Але ж ніхто своїх керівних посад не позбувся, бо влада свою номенклатуру просто так не здає. І ця подиву гідна стабільність означає, що так комусь вигідно – йдеться про можливість спекулятивного обороту тих мізерних “культурних” коштів. Їх жодна ганьба від загального низького рівня музики не плямує. Бо коли було б інакше (тобто справжній ринок), то чи мали б ми зараз підстави дивуватися, чому філармонія за весь рік не спромагається на такий зарібок, який вона мала тільки з надходжень останнього фестивалю “Віртуози”? Або ж чому на постановку опери “Мойсей” директор театру не вагаючись вгатив стільки грошей, що їх би вистачило колективу на весь рік? І то б усе нічого, коли результат виправдав би сподівання. Аж ні! “Мойсей”, як усяка державно-ідеологічна помпа, виявився некасовим і нерепертуарним. А в театрі як панувала злиденність, так і панує. І коли б не бунт “низів”, то невідомо, скільки б іще часу визрівав цей гнійник.
“Це все – ознака совкової системи, – пояснює автор проектів реформування концертно-оперної галузі диригент Мирон Юсипович. – Штат великий, а на закордонні гастролі набрати з одного театру першорядних солістів неможливо. Працювати треба самовіддано і не нарікати на когось іншого, окрім себе. Бо як би ми не хвалили один одного, зважаючи на наші регалії, але коли тебе хвалять у німецькій чи австрійській пресі – це дещо інше. І коли виходити з позицій якісного рівня, то справді треба бути дуже прискіпливим. Наприклад, завданням при вивозі “Травіати” було переробити її з концертного варіанту на виставу і довести до кондиції оркестрову майстерність, штрихи, артикуляцію, баланс в оркестрі, драматургію темпів...” До речі, ті успішні гастролі несподівано окошилися на Юсиповичу так, що його не тільки усунули від постановки “Травіати” на рідній сцені, а й ...взагалі прибрали з посади головного диригента театру, мотивуючи це тим, що ніякого такого головного взагалі не треба! На думку директора Львівської Опери Тадея Едера: “Головними в театрі є солісти. Не оркестр, не хор, не балет, а солісти. Бо ми ходимо на солістів, а все інше – то вже акомпануючі підрозділи. Як нема солістів, то нема вистави, хоч який би там оркестр був. Тоді це вже – філармонія, хоч і там навіть солісти мають бути. Так от, наші солісти категорично виступили проти Мирона Юсиповича на посаді головного диригента, який хотів утілювати в життя якісь плани.
Жоден член художньої ради про нього слова доброго не сказав, можете в протоколі прочитати, – занадто багато хворобливої амбіції особистої”, – виніс свій вердикт він.
Нинішній рівень театру по-справжньому компетентні в музиці люди оцінюють одним влучним, проте сумнівно цензурним словом – “гівно!”. З огляду на це не менш цікавою видається й думка зарубіжного музичного фахівця, який випадково привідкрив для себе життя за лаштунками: “Сором, коли такий великий театр на 700 чоловік не може бути хорошим професійним колективом. Чия вина, що артисти працюють, а співати не можуть? У вас на 10 репетицій 9 не є ефективними. Тут немає серйозності й дисципліни, якої вимагає професіоналізм. Якщо режисер чи диригент на репетиціях не може погодитися в чомусь із артистами, то це означає тільки одне – він хоче досягнути вищої якості. А коли інші цього не розуміють, то це означає, що їх якість не цікавить узагалі. Якщо хтось є добрим професіоналом, то диктат йому не потрібен. Може, тому тут є забагато диктатури, що є мало професіоналізму?”.
“Усе це правда, – погоджується Мирон Юсипович. – У нашій системі є маса речей, які треба змінити. Потрібна більша відповідальність керівників. Так, у Львові немає музики професійного рівня, хоч є непогані музиканти. Та наші люди не звикли до такої роботи. У західних операх музикант сконцентрований максимально, як на сцені, так і в оркестрі. Буквально тиждень-два репетицій, і найтяжча опера поставлена! У нас же так ніколи не робилося, бо всі знали, що буде ще 20-30 репетицій і 5 прогонів з оркестром. І так гарантовано до пенсії”. Що ж, маємо рецидив колишньої радянської системи роботи: йдуть репетиції, зарплата, стаж... Ніхто за хвилину(!) музиканту не платить, – то можна абияк працювати. І ця розхолодженість – від загальних вимог до фаховості.
Пристойна платня - це добре, але ми мали вже не одну можливість переконатися в “економічному парадоксі”, який спростував байку про пряму залежність рівня музики від рівня оплати її виконавців. “Кілька років тому, – згадує Мирон Юсипович, – у нас дуже зросла зарплатня. Майже вдвічі. Чи це щось змінило? Чи хтось став інакше працювати? Ні! А потім – хіба це справжній стимул праці – поїхати за кордон за... добові? Також ні! Людина насамперед мусить любити свою роботу і хотіти її робити. Якщо вона приходить музикувати, тільки щоб заробити гроші, то вона не туди пішла! Задоволення буває не тільки від концертного виконання, а від репетиційних моментів, коли ось воно зашелестіло, зазвучало, пішло... І така хвиля за весь день може бути моїм основним кайфом. Гідність майстра не сумісна з халтурою”. Здається, я розумію цього митця, адже вважаю, що професійний музикант мусить грати гідно навіть тоді, коли “Титанік” йде на дно. Не розумію тільки, чому влада толерує халтуру, а Львову не соромно слухати таку музику. |
