Виставка малярства Петра Сипняка у Львівській державній галереї мистецтв.
Сто одинадцять краєвидів, портретів, жанрових сцен -- такою є статистика експозиції Петра Сипняка у щойно відремонтованому виставковому залі Галереї мистецтв. Найсвіжіший доробок художника ще раз підтвердив його провідне місце серед львівських митців того покоління, якому близько п'ятдесяти. Така позиція визначається не відразу і, аби її утримати, треба мати низку рис, які Петрові Сипняку якраз властиві.
По-перше, це монолітність особистості. Він виразно уявляє собі, чого хоче в мистецтві, й знає дороги, якими можна досягнути реалізації своїх творчих задумів.
По-друге, у нього незмінно прихильне ставлення до світу. Він не шукає у ньому ані особливо феєричних сторін, які переважно є скороминущими, але й не поринає в смакування того, що лишається на узбіччі нашої реальності і нині є предметом навіть трохи нездорових зацікавлень багатьох митців. Погідність світосприймання ріднить Сипняка з багатьма класиками нашого малярства: насамперед Іваном Трушем, а також із Григорієм Смольським, Омеляном Ліщинським, Романом Сельським, які у своїй творчості були оптимістами.
По-третє, Сипняк дуже працьовитий ("Як роторний екскаватор", -- шепнув мені на вухо один із шанувальників його хисту, побачивши у майстерні художника обсяг його доробку). Справді, показані 111 творів -- це тільки вершина того айсберга композицій, які безперервно створює фантазія майстра. Однак, і на цьому слід наголосити, така плідність на рівні Сипнякових творів ніяк не відбивається. Є, звісно, серед них і дуже добрі, і просто грамотні, але, знову ж, це справа смаку: комусь подобаються краєвиди, а комусь -- чумацький цикл, проте усі картини не виходять поза межі тієї смуги, яка означує високий професійний рівень.
До речі, саме в давно розпрацьовуваному, всім відомому і багатьма улюбленому циклі з волами й чумаками Сипняк апробує нові формально-композиційні прийоми, що, з одного боку, робить цю серію цікавою для глядачів ("Ти диви, знову по-новому!"), а з другого -- є добрим полігоном для освоєння виражальних засобів, які потім автор застосовує в інших жанрах, насамперед в портретному й побутовому.
Однак на нинішній виставці домінує пейзажний жанр, хоч є і ті ж чумаки, і низка дуже переконливих портретів, зокрема мистецтвознавця Олега Сидора та дружини художника. Але саме в пейзажах Петро Сипняк досяг уже того рівня майстерності, коли майже все задумане без перешкод реалізується на полотні.
Найтонші нюанси станів природи -- від меланхолійного осіннього вечора в підльвівському буковому лісі до тріумфального полудня пізньої весни у причорноморському степу -- слухняно лягають на полотно під рукою майстра.
Петро Сипняк (це також дуже важливо для гармонійного розвитку особистості) постійно працює над собою: їздить не лише в закордонні вояжі європейськими столицями, а й Україною, зокрема Галичиною. Він пильно вдивляється в пам'ятки нашої минувшини (дуже хороше полотно на виставці "П'ятничанська вежа", шкода, що автор не подав більше таких композицій, бо вони існують), фіксує краєвиди Карпат, Опілля, Львівщини, Покуття.
Можна ствердити, що протягом останнього десятиліття в художній панорамі Львова ніша Пейзажиста з великої літери, майстра, який не тільки любить, але й уміє свою любов виявити, була незаповненою. Завдяки таланту Петра Сипняка тепер це місце знову не порожнє. |
