Коли йдеться про національне відродження українців, українська за визначенням держава демонструє олімпійський спокій і закликає до виважености, толерантности та терпіння, терпіння, терпіння... "Фахові" українці, з числа гуманітарної, переважно, інтеліґенції й активістів національно-культурницьких та патріотичних організацій не вельми великої, нажаль, потужности -- енергійно протестують, головним чином у своїх нечисленних газетках, які мало хто, крім них самих, читає. Або в різного роду малотиражних брошурах та наукових опусах, призначених головним чином для тих, кого і так аґітувати нема потреби.
Широкому ж загалу українського суспільства постійно накидається для дискусій тема становища в Україні російської мови. Насамперед -- необхідности її захисту, невідомо тільки від кого й від чого. Инша улюблена тема -- про якесь її нібито надзвичайно велике значення для всього людства, а українців і поготів. Незрозуміло тільки, як ми без неї жили практично до середини XVIII століття. Не думаю, що поляк, який не має підстав ні любити, ні читати Алєксандра Пушкіна бодай за його "Клєвєтнікам Росіі", або португалець чи китаєць, які про такого і не чули, є відсталішими, ніж росіяни або наші доморощені ревнителі "вєлікоґо і моґучєго". У кожного народу -- свої пісні, свої співці і генії. Знати инших також потрібно, звичайно, але ж не тільки з берегів Неви, Москви і "матушкі Волґі"...
"Ґваздьом праґрами" у варіяціях на тему російської мови в Україні є настирлива й галаслива вимога надання їй статусу другої державної. Постійно лунають дзвінкі фрази про права людини, цивілізований підхід, европейську і світову практику. Мовляв у Німеччині проживають понад 2 млн. турків, у Франції -- 5 млн. арабів, у Великій Британії -- стільки ж вихідців з колишніх колоній. Доводять, що у світі немає жодної мономовної держави. Не помічаючи хоча б тих же поляків, чехів, шведів та инших. І скромно замовчуючи, що жодному "німецькому" турку навіть на думку не спаде вимагати якогось пристойного місця у німецькій державі, звертаючись поганою німецькою, а тим більше турецькою мовою.
"Радєтєлі" безсоромно посилаються на різного роду міжнародні документи з прав людини і національних меншин у сподіванні, що ніхто з "пересічних" українців ні шукати, ні вивчати ті документи не буде. Однак хто не полінується, то прочитає, чорним по білому: "Охорона і розвиток реґіональних мов, або мов меншин, не повинні перешкоджати офіційним мовам і необхідності їх вивчати" (Европейська хартія реґіональних мов, або меншин. Страсбурґ, 1992 рік). Цей засадничий принцип підтверджений і в "Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин". Її опрацювання й укладання, до речі, ініціювала Російська Федерація, країни СНҐ підписали її в Москві ще 21 жовтня 1994 року. Цей документ складено, до речі, лише російською мовою -- це про рівноправність... "Рамкова конвенція про захист національних меншин", яку прийняла Рада Европи 1 листопада 1995-го року, вимагає "вживати в необхідних випадках належних заходів з тим, аби заохочувати в усіх галузях економічного, соціяльного, політичного і культурного життя повну і справжню рівність між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до основної групи населення".
Фактична наявність певної групи иноетнічних громадян у тій чи иншій державі зовсім не означає, що вони автоматично вважаються національною меншиною -- велика увага надається тому, з якої причини вони опинилися в тій чи иншій державі. Наприклад Люксембурґ, підписуючи "Рамкову конвенцію про захист національних меншин", зробив заяву, що національних меншин у Люксембурґу немає, хоча питома вага инонаціональних громадян там більша, ніж у нас. Демократична і федеративна Німеччина заявила, що оскільки офіційно в країні визнано всього дві меншини, це серби і данійці, то положення Рамкової конвенції вона буде застосовувати тільки до цих двох офіційно визнаних національних меншин, а також із власної волі, як виняток -- до фрізів і циган. Про 2 млн. турків, як бачите, навіть не йдеться... |
