Поступ
< bgColor="#ffffff" leftMargin=0 topMargin=10 marginwidth="0" marginheight="10"> Classifieds


  ·  · 
 
Літературний Поступ  » 


"Темна кімната" з бібліотеки Британської ради
Михайло МИШКАЛО
 
Книжку цю я взяв прочитати у бібліотеці Британської ради (тож коли ви теж читаєте англійською, знайдіть ту ж "Темну кімнату"). Автор цієї книжки, Рейчел Сейферт, на перший погляд безжальна, зовсім не шкодує своїх героїв і не дає їм шансу, можливості виправдатись: "Такі були обставини, всі так робили. У нас не було вибору". Але на конкретних прикладах Сейферт показує, що у людини є вибір -- ціною власного життя. Певні люди його зробили, тільки не її герої.

Німеччина і нацизм. Три історії про трьох людей. Майже документальна розповідь. Три сім'ї. До війни, під час війни і після війни. Берлін 1930-х. Робітник, в якого народився син Гельмут, котрий не має одного м'яза. Звичайна криклива, "жива" дитина. Тільки потім, у школі він не зможе підняти руку вище голови, праву руку, і тому його не візьмуть в основну групу. Пізніше цього хлопця не візьмуть до армії. Батьки зроблять все заради дитини. Прості робітники, вони стають членами партії. Вірять у фюрера і розчаровані своїм сином, який не може йти на фронт, аби захищати Фатерлянд. Фінал трагічний. Батьки йдуть у бомбосховище, навіть не прощаючись із сином. Він спатиме і не знатиме, що вони загинули. Гельмут уже ніколи їх не побачить. Натомість цей чоловік знаходитиме розраду у своїй темній кімнаті -- там, де роблять фотографії. Він залишиться живим свідком, фотографом німецької боротьби. Гельмут вірить у фюрера. Голодний та обідраний, нікому не потрібний. Ніякої моралі, ніяких висновків. Ніякого жалю. Констатація факту: війна закінчилась.

Друга історія Сейферт -- про дітей, яких маленька дівчина, їхня ж 12-річна сестра Лора, веде через всю Німеччину з Мюнхена до Гамбурга. Веде сама, тому що маму як активного члена партії американці посадили в табір. Батько також в полоні, а в Гамбурзі проживає їх бабуся. Дітям допомагає Томас, який відсидів у Бухенвальді. Ні, він не єврей, просто кримінальний злочинець, злодій, але "американці допомагають євреям", тож він говорить солдатам, що він -- єврей, показує табірний номер.

Гори трупів, замучених людей, зроблені американцями в концтаборах, сприймаються багатьма як пропаганда, як інсценування. Знову ж ніяких висновків наприкінці ще однієї історії. Поганий герой -- злочинець, -- ризикуючи своїм життям, допомагає дітям перейти через три зони окупації. Під час переходу через кордон російської зони солдати застрелять маленького брата Лори. Діти і Томас залишать хлопчика в лісі, тікаючи і рятуючи своє життя. Гамбург, де сам факт існування Томаса не сприйме бабуня, залишиться жити серед руїн. Ніякої романтики. Коротко і страшно, як руїни багатого в минулому Гамбурга.

У третій історії головний герой Міша, вчитель англійської мови в сучасній Німеччині (1997 рік). Він хоче знати історію своєї родини, має намір одружитись, створити сім'ю. Особливо він цікавиться минулим свого діда і натрапляє на табу, бо в родині цю тему оминають. Свого діда Міша добре пам'ятає як доброго, усміхненого, мудрого і справедливого. Дід, який повернувся з війни не в 1945-му, а в 1954-му. Він відсидів у росіян в полоні. За що? Всі сиділи. Воював. Де воював? То були частини СС. Міша розпочинає пошук, який приводить його в Білорусь, на місце подій, де він знайде живого свідка. Знову ж ніяких авторських висновків. Кожен розказує свою історію, своє Життя, яке відбувалось у своєму конкретному часі.

Сучасна, вже об'єднана Німеччина. Країна, яка проводить офіційні дні пам'яті з екскурсіями в концтабір і рефератами на тему Холокосту. Німеччина, де чимало громадян запитує себе: хто я, німець чи турок, німець чи серб? Німеччина, де більшість мешканців має темну кімнату, минуле, яке кожен прожив по-своєму і яке (це вже найстрашніше) неможливо змінити. Воно було страшним, і люди були такими. Як із цим страшним жити тепер? У кожного своє. Забути, знайти виправдання "виконував накази", зрозуміти і пробачити, тому що попереду є майбутнє і є діти. "Мені немає перед ким і перед чим вибачатися. Це моє життя, -- говорив білоруський свідок, перекладач, який убивав людей. -- Чому? А я не знаю зараз, чому. Були різні причини".

Обговорити в форумі



» 
Речі патетичні і маразматичні
Інеса ПРОЗАЇЧНА
 
Читати журнали -- річ інтелігентна, тож, аби хоч якось побавитися в інтелігентність, частенько купую всілякі журнали і читаю. Надибую в тих виданнях (особливо в гламурних) файні обличчя панн-редакторів, чарівні посмішки котрих ненав'язливо "перетікають" у делікатні форми авторських колонок, де завжди є кілька ласкавих (інколи не тільки ласкавих, а навіть мудрих) слів до читача, якого люблять і леліють. Останнє -- така приємна традиція журналів, що часто ловлю себе на думці, що кожне поважне видання вивчає свого читача прискіпливо і методично, ба й тільки працює на те, щоб тому читачеві догодити. Ну і ціна на журнали, напевне, залежить від уміння догоджати (від 2 грн 50 коп. і до 20 грн). Отож рівень догоджання публіці відповідний. Наступні роздуми присвячую виданню, яке ризикнуло догодити за гроші символічні -- дві з половиною гривні. Називається цей всеукраїнський журнал скромно і просто -- "Річ", а запрошує вас до царини культури й економіки.
Детальніше>>