Чернівчанин Олександр Бойченко з'явився на літературознавчих обріях відносно недавно. І буквально за декілька років перетворився з університетського пажа на лицаря без страху й догани. Хоча йому можна й варто в дечому докорити, проте безстрашності від нього не забереш. Саме так, адже Олександр Бойченко є дослівно чи не найсміливішим нашим сучасним літературознавцем. Ця сміливість, чи то пак безстрашність, полягає, на мою гадку, у відкритості мислення, нехтуванні святенницькими табу, у неординарних висновках, грайливому стилі, безцеремонному вільнодумстві й нарешті -- у приголомшливому самодостатньому пофігізмі, на який здатна лише смілива натура. Академічним кабінетом літературознавця Бойченка є шпальти періодичних видань. Із цих шпальт він повитягав найвдаліші свої тексти та скомпонував книжку "Щось на кшталт шатокуа", а згодом трохи виправив її і доповнив, унаслідок чого з'явилася нова книжка "Шатокуа плюс". І так сталося, що літературознавчий кабінет Олександра Бойченка став схожим радше на кафешантан -- місце привабливе, артистичне й веселе.
1. Щось на кшталт рецензії
Бойченко Олександр. Щось на кшталт шатокуа. -- Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. -- 136 с.
Шатобріан, шато, бріолін, Шопенгауер, шопа, гвер, Шварценеґґер, шапіто, табу, Гайдеґер, марципан, круасан, Делакруа, канапка, отоманка -- багато є цікавих і чарівливих імен і слів, хай і не всіх їх зафіксовано в наших енциклопедіях та лексиконах. І загадковим діамантом зблискує у цій діадемі слово "шатокуа". Нехай значення цього слова залишиться загадковим, як і таємниця полярного сяйва. Хоча, ймовірно, цю сяйливу таємницю вже давно розгадано. Тому є шанси й на розкодування поняття "шатокуа", адже ж вдалося-таки розшифрувати шумерський клинопис. Та "шатокуа" є другим у черзі, бо найактуальнішим і першочерговим є остаточне (якщо таке взагалі можливе) розшифрування письмен Кам'яної могили з обов'язковим залученням фахових палеографів з Києво-Могилянки.
Олександр Бойченко для своєї книжки вибрав скромну підназву: конспект лекцій. Це другий крок гри після самої назви. А далі таких грайливих кроків є ціла купа, якщо взагалі можливо кроки нагромаджувати в купу. Зрештою, ці кроки можна верстати, хоча вони й так підверстані до книжки. Асоціативне мислення майже завжди тримає мене в полоні своїх ревнощів, тому й зараз, зараза, під'юджує мене хоч миттєво зациклитися на слові "верста". Ми звикли до модерного значення цього слова в сенсі міри довжини. А тепер уявіть собі леонардівського чоловічка, який є пупом Землі, центром світобудови й заодно мірилом усіх величин, відомих йому, цьому чоловічкові. У старослов'янській мові, як і в мові давньоукраїнської, слово "верста" означало і вік, і зріст людини. Дівчата, коли ви хочете щось взнати про таємничого незнайомця, то про що передовсім запитуєте в компетентної подруги? Так отож. А який він: молодий чи старий? Низький чи високий? Тобто про його вік і зріст, а далі -- деталі, на кшталт освіти, соціального статусу, помаранчевої чи блакитної орієнтації тощо. Отак-от слово "верста" перенеслося на міру довжини. А перенесла його людина, як зважає на свій зріст і орієнтується на лінію обрію в зоні лісостепу.
Цей начебто "лівий" пасаж про версту нехай не видається недоречним, бо ж у ЦК не дурні сидять. Усе логічно вмотивовано, адже на цьому прикладі я хочу звернути увагу на Бойченкову методологію. А саме: все начебто не зовсім доречно, але широко продумано й глибоко виважено. Літературознавчий первень залишається навіть під час розгляду найкумедніших і найпарадоксальніших сюжетів, які начебто й не надаються до розгляду. Хтось із класиків філологічної науки писав, що справжній філолог у ідеалі повинен знати все. Додам від себе: знати-то повинен (у недосяжному ідеалі), проте не має цього показувати навіть наполовину, щоб не видатися пихатим любомудром.
Олександрові Бойченку саме й вдалося показати, що він спокійнісінько може знати все, але не мусить цим зловживати. Одне слово, методологія має бути радше стилістикою, на моє глибоке переконання. А в Бойченка це є доконаним фактом, тією колюмною, на якій тримається шапіто, в якому відбувається дійство на кшталт шатокуа.
2. Рецензія плюс
Бойченко Олександр. Шатокуа плюс. -- Львів: ЛА "Піраміда", 2004. -- 192 с.
До другого видання автор додав деякі тексти, а деякі, присутні в першому, навпаки -- забрав. Отож палким шанувальникам Бойченкового письма варто мати на своєму стелажі обидва ці видання -- для цілісності картини, хоча на жодну цілісність автор аж ніяк не претендує. Інкрустаційна мозаїчність є домінантною для цієї книжкової композиції. Автор для розгляду вибирає те, що йому особисто й особливо подобається. А коли йому щось не подобається, то він однаково може брати це до розгляду, але тоді вже начувайтеся, писучі людиська, які не потрапили до кола фаворитів! Задля заманки наведу бодай вибірковий перелік українських та зарубіжних авторів (приблизно в авторській, не моїй, послідовності), які потрапили у шато, чи то пак шатро Бойченкового літературознавчого кафешантану: Тарас Шевченко, Сократ, Лі Бо та Ду Фу (разом з Олегом Лишегою), Франсуа Рабе, Еммануїл Кант, Михайло Лермонтов, Гюстав Флобер, Генрік Ібсен, Кнут Гамсун, Льюїс Керрол, Алан Мілн, Франц Кафка, Джеймс Джойс, Василь Стус, Ернест Гемінгвей, Вільям Фолкнер, Генрі Міллер, Луї-Фердінан Селін, Бертольд Брехт, Альбер Камю, Герман Гессе, Вільям Холдінг, Джером Девід Селінджер, Габріель Гарсія Маркес, Ежен Йонеско, Кен Кізі, Григорій Грабович, Юрій Винничук, Володимир Діброва, Олександр Іранець, Юрій Іздрик, Петер Зілагі, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Василь Кожелянко, Марія Матіос, Євгенія Кононенко, Світлана Поваляєва, Любко Дереш, Ігор Бондар-Терещенко та ін.
Наразі, гадаю, досить. Вірю, знаю, можемо. |
