Чи потрібне НАТО Україні? Це питання ми вже пройшли й, Богу дякувати, з горем навпіл дали на нього нарешті ствердну відповідь. А чи потрібна Україна НАТО? Це питання ще довго не даватиме спокою політикам ні тут, ні в Брюсселі. У вівторок ним мордували Генерального секретаря Північноатлантичного Альянсу Джорджа Робертсона, який брав участь у засіданні Комісії “Україна-НАТО” в Києві, але той так і не видав військової таємниці.
Аби відкинути зайві хвилювання й риторичні запитання, давайте припустимо собі, що Альянс і його чільні функціонери просто смертельно виснажені всіма цими процесами розширення. Самі поміркуйте: заледве прийняли до клубу трьох постсоціалістичних членів й досі ще з ними не дали собі ради; на носі – Празький саміт і велике розширення НАТО, коли туди можуть пробратися вкупі аж 10 східноєвропейських країн зі всіма їхніми проблемами й болями. А тут ще й так не вчасно Київ зі своїм “теж хочу в НАТО”. Та й літо таке спекотне...
Не поспішайте (дивиться на нас благальним поглядом лорд Робертсон), дайте оговтатися. “Брюссель підтримує і вітає заяви України про намір інтегруватися в НАТО, – зазначив він на прес-конференції в Києві, – Альянс із розумінням ставиться до цих прагнень. Але йдеться про довгостроковий процес, Україні необхідно зосередитися на практичному поглибленні співпраці з Альянсом до нашого саміту в Празі”. Зрештою, ніхто не очікував від керівника НАТО якихось інших слів. Але приблизно такий самий сенс мало б вмовляння п’ятикласника не йти вже зараз до університету, а кілька років почекати, довчитися. Буцімто він і сам того не розумів, коли декларував своє бажання стати, наприклад, фізиком-ядерником.
Гаразд, згода, до членства нам ще далеко, але чому не можна було бодай заявку про свої натовські аспірації подати вже зараз чи принаймні до Празького саміту, який заплановано на листопад цього року. Але й тут керівництво Альянсу аж надто прозоро натякає, що і навіть це зарано. Так, ніби та заявка в брюссельській шухляді може перетворитися на міну з годинниковим механізмом.
“Чому ж ви, панове, так холодно зреагували на заяву України про бажання вступити до Альянсу?” – питаю натовських послів, які після київської комісії вирішили скористатися гостинністю Львова. “І зовсім не холодно, – переконували вони, – просто з певною обережністю, а насправді ми дуже втішилися, просто звикли на все реагувати стримано”. До розмови приєднався представник Чехії: “До речі, аналогічна заява нашої держави свого часу теж не спровокувала в Брюсселі парадів з феєрверками”. “Це ви даремно на себе наговорюєте, – відбиваю я, – пам’ятаю, як Брюссель і Вашингтон тоді вітав Вацлава Гавела”. “Ну, то Гавела...”, – підморгнув мені чех.
Так, Кучма – не Гавел. Недаремно саме в ці дні в авторитетній Financial Times з’явилася стаття про військову співпрацю нашого гаранта із Саддамом Хусейном. А потиснути руку негідникові – отже, перебрати на себе частку його провин. Це я про Слободана Мілошевича. А Кучма нібито виправляється, принаймні вдає, що це робить.
Уже його Захід потроху робить “виїзним”, та у до Києва поважні гості прибувають. “Ми ж сюди приїхали, а це вже свідчить про те, що вітаємо євроатлантичні прагнення України!” – стверджують посли НАТО. Приємно це чути, навіть на хвильку забуваєш, що захід цей був уже давно запланований, ще до “касетного скандалу”, адже присвячений п’ятій річниці підписання Хартії про співпрацю України з НАТО. Але ж не відмінили свого приїзду. І це вже позитивний сигнал.
Але тим не менше: чи потрібна Україна НАТО? У березні на конференції у Берліні Джордж Робертсон не побоявся заявити: “Щодо важливості відносин з Україною, то це очевидний факт. Адже Україна займає ключове геостратегічне положення, слугуючи ланкою між Сходом і Заходом, межуючи з двома країнами-членами Альянсу та, звичайно, Росією”. Очевидно, цей момент і змусив куртуазні реверанси високих гостей та українських урядовців конвертуватись у щось дієве та реальне. І ним став меморандум про взаєморозуміння між Україною та НАТО. А це вже щось. Документ передбачає підтримку Україною спільних з НАТО операцій і навчань на території держави. Насамперед це стосується ліквації наслідків стихійних лих, але також і співпраці в рамках антитерористичних кампаній. До речі, таке партнерство вже було випробуване на практиці під час війни з талібами, коли Україна надавала натовським літакам свій повітряний простір.
Тобто якийсь крок зроблено. Тепер для Києва завдання №1 – потрапити в План здобуття членства в альянсі (Мembership action plan). Для цього лорд Робертсон порадив Україні розв’язати свої внутрішні проблеми: провести військову реформу, забезпечити свободу ЗМІ, боротися з корупцією, дотримуватися принципу верховенства права тощо. “Кожна країна пройшла ці стадії. Ви на початку дистанції, а не на її фініші”, – підкреслив Генсек НАТО. |
