Поступ
< bgColor="#ffffff" leftMargin=0 topMargin=10 marginwidth="0" marginheight="10"> Classifieds

Літературний Поступ  » 


Діалогічна природа взаємин
Іван ЛУЧУК
 
Синдром набутого імунітету
Івченко Ярослава. Синдром набутого імунітету: Роман. -- Львів: ЛА "Піраміда", 2004. -- 280 с. -- /Серія "Коронація слова"/.

Загальні тенденції розвитку української молодіжної прози є напрочуд втішним: з'являється чимало авторів зі зрілими текстами.

Отож, можемо говорити не лише про якісь часткові явища чи фрагментарні зблиски, а таки про плинний процес, який має свій фарватер із провідними течіями, вирами і шумовинням, а також заводі та відгалуження. Цей процесуальний плин молодої української прози почав подавати ознаки наближення повені. Та її ми дочекаємося лише після рясних дощів овесняненого сприяння книговидавничій справі, коли привабливим буде не лише самоутвердження у писанні, але й реальний міраж гонорарних лавин.

Роман молодої авторки Ярослави Івченко "Синдром набутого імунітету", думаю, потрапив у фарватер названого вище плинного процесу. Для такого твердження є принаймні дві вагомі підстави. Роман узгоджується із загальними тенденціями розвитку найновішої української прози, це по-перше. А по-друге, він суттєво відрізняється від майже усієї решти аналогічних творів, із якими мені досьогочас довелося ознайомитися. Ці два пункти є наче популярними, проте творять органічну двоєдність -- щось на зразок єдності суперечностей. Тому обидві підстави є таки підставовими.

Роман читається легко, його не хочеться відкласти вбік після перших же сторінок. Інтрига -- цей рушій сюжету -- постійно наростає, від кожної наступної сторінки очікуєш чогось свіженького. І не розчаровуєшся, бо таки плетиво розповіді дослівно інтригує. А це вже добре. Напозір фабула простенька: історія стосунків двадцятирічної Руслани з двадцятишестилітнім Орком. Властиво, історія природи їхніх взаємин, сконденсована в діалогах. Звичайно, необхідним і важливим залишається описовий антураж цих діалогів. Проте природа взаємин є власне діалогічною. Це по суті, тобто за змістом. Та без відповідної форми це було б позбавлення сенсу. Авторці вдалося виписати діалоги настільки вміло, що між змістом і формою не виникає якихось суттєвих суперечностей. Мені навіть видається, що цей роман Ярослава Івченко могла б за потреби переробити і в п'єсу, якщо раптом вигулькне замовлення від якогось театру. Або навіть роман можна переробити на сценарій, якщо буде відповідна пропозиція від кіношників. Якщо ж таких запрошень чи пропозицій не буде, то не страшно, бо романна проза здебільшого є самодостатньою.

У романі чітко простежується конфлікт характерів. Обидві юні особи мають і власну сильну волю, і свої "заграння", і свої слабинки...

Словом, ніщо людське їм не чуже. Та й як би мало бути чужим, коли ж це живі люди з цілими букетами чи навіть конгломератами паскудних вад і позитивних рис. Мабуть, власне цей конфлікт характерів і спричинив діалогічність письма, коли пряма мова свідчить про героя набагато випукліше, ніж ремарки белетриста чи радше драматурга. Бо крізь прозове плетиво роману Ярослави Івченко "Синдром набутого імунітету" проглядає також драматургічний талант.

Обговорити в форумі