|
|
|
|
Літературний Поступ »
|
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Німфи, манії, гіперактивний режим |
|
|
| Інна КОРНЕЛЮК |
| |
Ярослава Івченко. Синдром набутого імунітету. Роман. -- Львів: ЛА "Піраміда", 2004. -- 280 с.: іл.
Потрапити у країну німф він мріяв усе своє свідоме життя. Причому ця мрія, як не парадоксально, була ще й його манією № 1. На своєму тривалому і складному шляху до згаданої високої мрії, однак, наш поет відкрив не одну країну стерв, лярв і просто безбарвних створінь жіночої статі. І попри те, що ніжна сталь душі поета гартувалася в отих далеких подорожах в екзотичні ці країни, та все ж гартування душі, як і тіла, приховує в собі глибокий сенс остаточного розчарування. Звісно, що розчарування не стосовно самого себе, а стосовно вічної проблеми: якась жінка одного прекрасного ранку зможе зрозуміти поета. Перед тим закохавшись у нього ж безтямно й безбожно. Бажано, щоб вона покохала поета першою у повному сенсі цього слова.
Поета звали Орко. Слід зазначити, що Орко, крім усього іншого, мав талант програміста. Хоча філософії мистецтва і технології (чи технології мистецтва, як забажаєте) поєднувалися в його чоловічому єстві у дивний спосіб: Орко в поцілунку з Роською щоразу шукав істину людської (у гіршому разі -- жіночої) сутності. Мало того, ніколи люди так далеко не заходять, коли не знають, куди йти... Траплялося, далеко заходили Орко з Роською, тільки от до оргазму... то вже, перепрошую, метафізика. А Росьці метафізика була до її розкішної сідниці.
Дядечко Дідро не помилявся: найкращих акторів ми бачимо власне не на сцені. Щоправда, все минає в цьому житті і Росьці (вона -- головна героїня роману чи ні?!) набридло щоразу думати, ким бути -- німфою, фурією і який режим "вмикати": активний, гіперактивний... "Кохання -- це коли, кохаючись з одним, маючи при цьому до нього гаму позитивних ніжних почуттів, мимоволі думаєш про іншого". Ось тобі, поете, жіноча логіка, причому невисловлена. Атож, авторка "Синдрому..." в численних діалогах між героями і героїнями не забувала і про їхні потаємні думки. Схоже на те, що потаємні думки головних героїв у найпікантніші моменти мали б прояснити читачеві суть проблеми стосунків між молодими людьми, Орком та Роською, котрі в своєму бажанні порозумітися, на жаль, ніяк не можуть один в одного закохатися. Невже розумна стерво захоче постійно грати роль "німфи" (?), найімовірніше, вона стане німфоманкою. Оркові теж одного прекрасного ранку не захочеться вдавати із себе сильного чоловіка, тож він візьме до рук пляшку, вплив алкогольного вмісту якої на його втомлені мізки нескладно передбачити.
Так жінки вбивають у безталанному-бездарному поеті поета, але не чоловіка. І слава Богу, бо інакше не читали б ми написаного Петраркою, Пушкіним, Іздриком...
Історія нездійсненого кохання закінчується типово. У поета з'являться нові найрізноманітніші манії. Словом, "наступного ранку Орко прокинувся із жахливого бодуна, глянув на кактус, якого поставив поруч із лілією, що починала в'янути, і з несподіваним гірким полегшенням подумав, що дівки таки ніц не тямлять у поезії". Роська, мабуть, на це б відповіла: "А ти, розумнику, спочатку б мене зрозумів, а потім вже ліз у поезію". Ось яка вона, поетична книжка. |
|
|
|
|
Маx BONDоrеnко: Смерті нема, і це правда |
|
|
| |
| |
|
Ви досі в пошуках ідеальної книжки, хтозна, а раптом ви... майже знаєте, чого саме хочете. Від книжки, ну і від читання книжок загалом. Знадобиться безліч випадковостей, дивовижних збігів, аби в пошуках бажаної книжки нарешті відшукати ту, яка -- одна на тисячу -- відповідає вашим бажанням. І нехай. У цьому, як кажуть класики, власне, прихована найбільша ваша таємниця: от чому вам багнеться цього, а не того? Досі не можу зрозуміти, чому моя рука потягнулася за "Повістю про справжнього самурая" BONDorenka? Можна пояснювати в той чи інший спосіб кожну книжку і після прочитання. Проте книжка потребує інтимного простору: її, як музику, не можна й не варто слухати дружною компанією і її ви не переповісте коліжанці. Та коли якась книжка залишиться десь на дні вашої підсвідомості, то автор писав недаремно. Що там, на дні підсвідомості, краще не казати нікому. Наважитися омовити таке -- хіба що автору написаного. |
| Детальніше>> |
|
|
|
