Це важко, інколи навіть неможливо, слухати ці репортажі. Увімкнувши телевізор і відкривши сторінки газет, бачиш кров в режимі он-лайн. Враження, що ти учасник подій, буквально фізичне. Такий настрій і переживання не надто сприяють продуктивності праці та додають життєвого оптимізму. (Читач, який написав на форум "Поступу", має рацію, деякі речі потребують поваги і хвилини мовчання). Це не означає, що зло потрібно забути. Уроки страшної історії слід завчити, щоб вони не повторювались.
Такі речі надломлюють. Люди, котрі пережили війну, великі катастрофи, особисте горе, постійно ставлять собі питання, що завтра і чому я, і якось не так дивляться на мирний, нормальний світ. "Втрачене покоління", -- колись охрестила їх американський класик Гертруда Стайн. Тоді йшлося про тих, хто перейшов Першу світову і залишився живим фізично, але, покалічений морально, вернувся на мирні терени Європи, щоби творити.
Про Другу світову і як було потім ми знаємо. Кіно бачили, книжки читали. Згодом в одній медичній книжці я вичитав, що ті, хто повернулися з фронтів живими і неушкодженими, масово хворіли на алкоголізм, потрапляли в психлікарні або чинили самогубства. Лікарі називають це посттравматичним синдромом. Сюди належать і ті, хто прийшов з в'єтнамської, афганської і ще багатьох інших воєн минулого століття.
На щастя, в Україні немає війни, і це правда. "Харашо вам там, в Украінє", -- говорять зараз москвичі. Але вийдіть на вулицю і придивіться до людей. Не обов'язково крайності, коли лізуть в контейнер зі сміттям, шукаючи склотару, макулатуру і одяг. Ті, котрі зламалися, пішли на дно і зі скляними очима сидять під стінами будинків або тиняються вулицями. Ні, люди, які йдуть вулицею, щасливі, усміхнені і впевнені у собі. Але хто знає, що відбувається потім у їхніх душах, коли не надходить лист, не дзвонить чоловік, дружина, котрі поїхали на заробітки. Син, чоловік десь в Іраку, і немає жодних звісток. Не платять зарплату, не повертають боргів, заборгованість зусібіч, тобто матеріальні проблеми обсідають з усіх боків. Не приходять додому діти. Відчуття, що ти в оточеній фортеці. Відчуття, що уесь всесвіт змовився проти тебе, оголосив тобі війну.
Що тримає людей на плаву? Віра, що завжди так не буде, що завтра буде новий день. Урешті-решт, що зміни можливі. Це є, це сидить в кожній людині десь там, глибоко. Людина не хоче падати і сподівається на світло у кінці тунелю.
Усе наше суспільство під напругою, на зламі, в очікуванні змін. Хтось іде в храм, хтось наполегливо і навіть фанатично працює, таким чином наближаючи якщо не перемогу, то якийсь вихід із труднощів. Нас фальшиві, ні, не пророки, оплачені телекілери й пропагандисти, маніпулятори емоціями і політтехнологи намагаються переконати, що велика, добра, щедра і чесна людина є. Прийде і все зробить. Столяри, працівники полів, військові пілоти і навіть перший президент незалежної України закликають нас віддати свій голос, свій вибір йому. Звідки така впевненість? За кого нас мають? Інших не видно на екранах і на плакатах. Інших не допускають до нас, і вже це викликає сумнів. Інші не лізуть в очі з осяйними усмішками і голосом, наповненим щедротами.
За нас уже знову все вирішили? Ми ще не зробили свого вибору, а нові генерали вже кричать про перемогу. Ми ще не програли наш останній бій. У нас ще є 31 жовтня, у нас ще є шанс сказати наше останнє слово. Ми ще можемо переписати історію, ми ще не стали тими, кого американський класик назвала "втраченим поколінням". Треба в це вірити... |
