Днями у нас гостював мій брат із дружиною i маленьким сином. Чар їхніх нечастих візитів особливо сильно сприймається у віці, в якому ми тепер перебуваємо, -- вже не просто цілком дорослі, але й з досвідом i біографією, які дають можливість сприймати минуле, щохвилинне i майбутнє життя спокійно, не заперечуючи при цьому впевненості у ймовірності ще багатьох несподіванок. До того ж, ми маємо маму, хоч з минулого більше нікого не залишилося. Ми любимо дітей один одного i наші діти теж любляться. Ми живемо в різних світах, знаючи, що їх єднає ще й місто спільного дитинства i цей початок осені, який виявився продовженням літа, котре нагадувало осінь. Брат завжди розповідає нам історії, яких ми не прожили б у інший спосіб через свою прив'язаність до цього міста.
Однією зі свіжих історій була така. З нагоди сімдесятиріччя публічного спалення фашистами книжок у Берліні група німецьких художників i перформенсистів вирішила влаштувати якусь пам'ятну акцію на тому ж місці. Хтось із них звернувся до відділу культури берлінського магістрату, просячи якоїсь підтримки. Вислухавши прохача, чиновник, не довго думаючи, відповів: "Добре, але скажіть точніше, скільки книжок вам потрібно для запланованого спалення..." Ні про що, окрім особливостей німецької національної ментальності, ця пригода не свідчить.
Мені натомість пригадалося трохи інше спалення книжок. У середині сорокових років. На Галичині. Рештки не знищеної української інтелігенції тоді ночами палили у п'єцах свої бібліотеки. Вдячні читачі самі позбувалися книжок, які їх виховали, які були їхньою опорою i поживою. В такий спосіб намагалися вберегтися від переслідувань -- справді, навіть одна знайдена під час несподіваного обшуку книжка могла стати причиною арешту. Берегли своїх дітей, вважаючи, що вони матимуть більше шансів вижити, не знаючи того, що слід знати.
Я дуже вдячний своїм, що вони такого не зробили. Книжки залишилися неспаленими. I мені ніхто не боронив їх читати.
Окрім безлічі іншого вичитаного, пам'ятаю том Літературно-наукового вісника (ще з першого львівського періоду, під редакцією Грушевського, Франка, Гнатюка. Ще задовго перед Донцовим). У тому томі була вміщена розвідка про надзвичайно популярного (щоправда, не такого модного у цілій Європі, як молодий бурлака Горькій) російського новеліста Антона Чехова, котрий щойно помер. (Значно пізніше я довідався, що в останні хвилини він попросив шампана, випив його, сказав німецькою "я умираю" i помер.) У статті йшлося про те, що, незважаючи на подиву гідну майстерність, Чехов ніяк не може сягнути таких висот, як, скажімо, його співвітчизники Толстой i Достоєвський. I тому, що у своїх оповіданнях, які є чудесними образками людського життя i взірцями красного письменства, Чехов ніяк не виявив свого ставлення до описаних персонажів i ситуацій. Тож читачеві тяжко зрозуміти, чи автор засуджує цих обивателів, чи вихваляє їх, чому він сумує, з чого іронізує i так далі. Пам'ятаю, що тоді такий авторський підхід видався мені дуже симпатичним. Тим паче, що i Тостого, і Достоєвського, i ще багатьох їхніх співвітчизників я вже почав нелюбити власне через засилля того, чого, виявляється, бракує цьому Чехову.
Що більше я всілякого дізнавався i читав, проживав i порівнював з різним прочитаним, то більше переконувався у тому, що моє розуміння правди тяжіє до розуміння доктора Чехова. Внутрішня будова речення, яке розповідає про крихту світу, важливіша від повчання, котрому це речення могло би слугувати. Співіснування явищ у часі та просторі цікавіші, ніж аргументація причинно-наслідкових зв'язків між ними.
У цьому місці слід раптово обірвати ланцюг асоціацій, які цілком природно привели би таку хаотичну розповідь до того пункту, з якого вона почалася. Треба обірвати, бо єдиною метою розповіді є спроба показати, як приїзди брата, осінні прогулянки з дітьми, палення книжок, Літературно-науковий вісник i Чехов можуть раптом об'єднатися, витворивши щось цілком реальне, чому зовсім не обов'язково шукати ні пояснення, ні оправдання, ні навіть означення. |
