Все, написане далі, буде виявом найщирішої ксенофобії, патологічного українського пролетарського націоналізму, радикального консерватизму, зоологічного локального патріотизму i наївного утопічного сепаратизму, що загрожує територіальній цілості (не знаю, як правильно сформулювати) та нинішньому панівному ладові нинішнього ж державного устрою цілої держави, розпалювання внутрішньої національної ворожнечі та нетерпимості до скривджених. А також відступом від забезпечення прав сексуальних більшостей. Бо всюди, де я кажу, що я їх, вони насправді -- мене. Така безпомічність особливо яскраво виявиться у цілковитій недолугості стилю.
Йдеться про дуже невелику ділянку землі. У кроках -- це п'ятдесят на п'ятдесят (шість секунд бігу на четвірку, за нормативами для сьомого класу середньої школи на початку вісімдесятих). Йдеться про кілька акацій, горіхів, ясенів, старих яблунь, якихось сливок, горобин. Йдеться про два-три кущі бузку, про один заражений каштановою міллю каштан, про майже здичавілу грушку, про шатра винограду на деяких з цих дерев, про джунглі полинів i божого деревця, про невеличкий доглянутий газон. Туї, правдоподібно, не пропадуть, їх не зліквідують. Тобто, зліквідують інакше -- викопають i перевезуть на чиєсь подвір'я, тепер уже всі знають справжню вартість великих туй. Так само, як хатку пані Ванди, яка ховалася між цими деревами, просто завалили, а от віллу Яворського, схожу на віллу Пепі Довгоїпанчохи, делікатно розібрали i всі цінніші матеріали вивезли (дивно, що до реєстру цінніших матеріалів не увійшли кахлі з печі i плитка з підлоги у лазничці).
Дуже скоро вся ця остання зелена цитаделя на найважливішому роздоріжжі міста буде звойована. Замість колишнього завеликого саду, проґавленого давнішими будівничими, постане нудна височенна багатоповерхова споруда, яка заступатиме гори, місяць i колишній палац хасидського рабина (тепер там музична школа з двома балконами, на які не виходять діти, i дахом, який може розсуватися, з пивниць якої чути вправи на мідних i дерев'яних духових).
Наші міста, орієнтуючись на людські потреби, стають щораз менше людськими. Потреби витісняють людей. Тут дедалі прикріше стає просто жити. Тут треба ходити у чимраз новіші торгові центри i купувати або хоча би мріяти купити, намагатися купити щось із однакового непотребу, якими ці центри заповнені. Перед цим або після цього, або у міжчассі треба щось пити або їсти. Робити це потрібно у новітніх кафе i у шатрах з пивом, настільки схожих, що проблеми вибору нема взагалі. Зрозуміло, що при цьому треба зважати на безліч малих i великих паркінгів, які так зручно охоплюють своєю мережею усе місто. На ровері краще їхати тротуарами, бо їзда дорогами досить перешкоджає водіям, а псів треба вигулювати в офіційно заборонених для цього місцях.
Пити куплене вино i цілуватися найбажаніше вдома, бо всі зелені подвір'я з лавочками віддали під забудову. Правдоподібно, все ще трохи бракує торгових центрів. Намагатися розглядати деталі старих фасадів теж нема чого. Краще милуватися вигадливими вивісками, якими ці сумні фасади вкриті дуже щільно, i якісними пластиковими вікнами, насильно всадженими у старе обрамлення. Щодо того, по чому ходити, то підошви можуть забувати про нерівності i слизькості бруківки, бо дуже скоро її вдасться позбутися остаточно.
Чомусь весь цей наш економічний бум виглядає страшенно нудно i тоскно. Так само, як i численні групи приїжджих туристів, мандрівників зі Сходу.
Зрештою, самим туристам, схоже, не так зле. Погляд, вирощений на проспектах-шосе, оточених захаращеними спальними районами довкола хаотичних заводів, сприймає наше недоруйноване місто як європейську екзотику; виснаженим отруйними димами легеням навіть не треба їхати до гір -- трохи менше загазоване автомобілями повітря вже цілюще; вимученим сурогатами печінкам i шлункам місцева горілка -- як ліки. До того ж приємна музичка щокроку, прийнятні ціни i послужливий народ. Правдоподібно, що i туристами вони себе не почувають. Держава то одна, i вона дедалі більше наша. Пора подумати про квартири у центрі цього міста, про якусь приватну територію у Карпатах... Тут можна i відпочивати, i вирішувати діла... І ні про який занедбаний сад не йдеться. |
