BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Тема Поступу.    Економіка у Поступі.    Поступ технологій.    Арт-Поступ.    Поступ електоральний.    Львівські обсервації.    Олімпійський Поступ.    Мій Дрогобич.    post-Поступ.    Пост-Faktum.   
ЕКСКУРСІЇ У ЛЬВОВІ. ВІД 100 ГРН. 050 430 50 79
  Цитата Поступу
 
26 серпня 2004 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  16:23 23-06-2017 -   На полігони Львівщини вивантажили 140 тонн сміття  
  16:21 23-06-2017 -   В Національному музеї ім. Андрея Шептицького презентують новий арт-проект  
  15:0 23-06-2017 -   На шахті «Степова» провели евакуацію  
  14:34 23-06-2017 -   Садовий звернувся до посольств щодо евакуації дітей зі Львова  
  13:8 23-06-2017 -   Сьогодні у другій половині дня – шквалистий вітер 25 м/с, гроза і град  
Україна
  16:31 23-06-2017 -   РНБО невдовзі розгляне реінтеграцію Донбасу  
  16:25 23-06-2017 -   Луценко знову готує підвищення зарплат прокурорам  
  14:57 23-06-2017 -   В Україні прокоментували арешт застави за Євробачення-2017  
  14:39 23-06-2017 -   На Чернігівщині лісничий погорів на хабарі в 90 тисяч грн  
  14:37 23-06-2017 -   Вибух джипа у Києві: знайдено вибуховий пристрій  
Світ
  16:28 23-06-2017 -   Вчені наділили марсохід Curiosity штучним інтелектом  
  14:58 23-06-2017 -   Поліція назвали причину пожежі в багатоповерхівці Лондона  
  13:7 23-06-2017 -   У Росії пацієнт побив лікаря за те, що той поцікавився його тату  
  11:27 23-06-2017 -   Бундестаг реабілітував усіх засуджених у післявоєнні роки за гомосексуальні зв'язки  
  11:24 23-06-2017 -   У Німеччині дозволили стеження за листуванням в месенджерах  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

post-Поступ  » 

___________________________________________________________________________

Свобода як окраєць хліба
Микола РЯБЧУК
 
Микола Рябчук
Кілька тижнів тому у Варшаві мені пощастило переглянути ретроспективу польської кінокласики -- від Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссі до Казімєжа Кутца, якого, із соромом мушу зізнатися, до того не знав і який, можливо, саме тому справив на мене найсильніше враження. Його фільм під назвою "Смерть, як окраєць хліба" (1994) -- невибаглива, майже документальна розповідь про кілька грудневих днів 1981 року на одній із шахт під Катовіце, де розігралась -- не вперше і не востаннє -- одвічна екзистенційна драма між правдою й силою, вірою і цинізмом, людською гідністю і брутальним насильством.

Фільм розпочинається нічним нападом місцевих "беркутів" на помешкання шахтарського лідера -- керівника профспілки "Солідарність", побиттям присутніх там активістів та арештом їхнього ватажка. Обурені підступністю влади, яка порушила попередні домовленості, шахтарі оголошують страйк. Виявляється, однак, що страйк незаконний, бо в країні запроваджено військовий стан, і всіх порушників відтепер судитимуть за законами військового часу.

Шахтарі опиняються перед нелегким вибором: скоритися перед "бєспрєдєлом" "сильної, як ніколи" влади, чи відстоювати все те, що здається їм законним і справедливим. І вони таки вирішують продовжувати боротьбу, домагаючись звільнення свого лідера та скасування військового стану. В їхньому відчайдушному жесті немає наївності чи романтизму. Вони знають, що влада справді "сильна, як ніколи" і справді здатна на будь-які злочини задля свого самозбереження. Вони чують на радіо, як одне за одним падають шахти й заводи під натиском "народної" армії та ще "народнішої" міліції. Кільце стискається. А все ж вони вирішують захищатися до кінця: забарикадовують територію підприємства, встановлюють нічні чергування, врешті, запрошують священика для останньої служби в цеху, для спільної молитви і для останнього, можливо, причастя.

Вони відпускають усіх, хто боїться, хто з різних причин не може або не хоче залишатися до кінця. Це вільний вибір вільних людей.

Врешті "народна" влада добирається і до них. Із вертольотами, танками, газом, із озброєними до зубів омонівцями. Справжнє обличчя влади -- і єдине, властиво, джерело її "сили".

Боротьба, як неважко було й передбачити, виявляється надто нерівною. Бунтівників за кілька годин приборкано -- і на цій шахті, і на всіх інших; промосковський режим у Польщі врятовано -- принаймні ще років на вісім. Десяток шахтарів, щоправда, довелося вбити, ще кількасот поранити, покалічити, отруїти газом. Але ж чого не зробиш задля суспільної злагоди?

Фільм варто побачити кожному українцеві, аби зрозуміти чимало важливих і, на жаль, не для кожного очевидних речей. Ну, хоч би те, чому поляки вже у Європі, а ми -- дедалі глибше занурюємося в євразійське баговиння; чому їхня влада поважає своїх громадян, а наша -- має за бидло; чому жодному іноземцеві не спадає на гадку вважати польських керівників московськими холуями, а самих поляків -- якимись напівросійськими покручами, тим часом щодо нас така думка у світі, на жаль, не є рідкісною. Відповісти на всі ці запитання можна, одним реченням: бо поляки мають хребет. В українців хребет перебитий, а в декого й атрофований, і тому їхні правителі ледь не навколішках повзають перед яким-небудь Путіним, випрошуючи благословення на врядування в малоросійській вотчині; їхні "еліти" пускають слину перед третьорозрядними московськими "звьоздамі", переконані, що це і є "міровой уровєнь"; а їхні "трудящі" з зомбованими обличчями слухають щонайвульгарнішу російську попсу і дивляться щонайпаскудніші російські бойовики, ні на хвилю не сумніваючись, що це і є "наша музика", "наше кіно", "наше радіо", "наше всьо".

Мені, безумовно, шкода цього пластилінового народу, з якого зграя авантюристів, що захопила владу ще в жовтні 1917-го, ліпить і досі собі на догоду потішні фігурки (чого варте саме лише "всенародне обговорення" конституційних змін!); але мені ще більше було б шкода європейців -- із усіма їхніми комплексами, забобонами і проблемами -- коли б вони раптом наважилися впустити до свого ЄС цю всю нереформовану біомасу з її рабською покірливістю і хитруватістю, байдужістю і брехливістю, злодійкуватістю й лінощами, неохайністю і пияцтвом, а головне -- з її кримінальними "елітами", корумпованим держапаратом, цензурованими мас-медіями, кишеньковими судами та з її загальною шизофренічною невизначеністю -- політичною, цивілізаційною, національно-культурною. До якої "Європи" можна йти з усіма цими комуністичними топонімами та незліченними пам'ятниками тоталітарним вождям, первомаями й переяславами, дзержинськими і щербицькими, і, найгірше, з повсюдною переконаністю, що це наша історія, від якої негоже, мовляв, відрікатися? До якої "Європи" можна йти зі старим КҐБ, що змінило назву, та не змінило звичок, лише доповнило звичне стеження за політичною опозицією не зовсім звичною, але незрівнянно прибутковішою участю у різноманітних бізнес-проектах? До якої "Європи" можна йти із совдепівською міліцією -- цим "озброєним загоном влади", за безсоромним зізнанням її головного начальника, -- коли у світі її знають головно за африканськими масштабами хабарництва та азіатською вибагливістю катувань?

Власне, список "набутків", якими сьогоднішня Україна могла б ощасливити європейців, можна істотно продовжити -- аж до сотні професійних російських аґентів, що, за свідченням московського перекинчика Олега Гордієвського, працюють сьогодні в самому лиш Києві, -- проте висновок зі сказаного загалом простий: не випроставши хребта, не вичавивши з себе раба, совка, гомо совєтікуса, не визначившись перед самими собою із власною ідентичністю, ми не здобудемо не лише формального членства в добропорядному європейському товаристві, -- ми, боюсь, не здобудемо в цьому товаристві навіть неформальної до себе поваги. З якої, зрештою, рації чужі уряди, яких ми не вибираємо і яким не платимо податків, мають ставитись до нас краще, ніж власний уряд, якого ми всі утримуємо своїми грошима, своєю працею і, що там гріха таїти, своїм терпінням?

Але сказавши, що українська склянка наполовину, ба на дві третини порожня, мусимо задля справедливості визнати, що вона також на половину чи, принаймні, на одну третину -- наповнена.

Українська незалежність не впала українцям на голови несподівано й незаслужено, як це одностайно стверджують московські пропаґандисти та їхні малоросійські денщики. Казати так -- оначає принижувати пам'ять хоч би тих кількохсот студентів, що полягли під Крутами, й тих багатьох тисяч партизанів, що в карпатських та волинських лісах вели безнадійну, самозречену боротьбу з більшовицькими окупантами.

Але правда й те, що ті, котрі йшли під Крути і в Карпатські ліси, і ті, котрі переписували потайки Симоненка та перефотографовували Дзюбу, і ті, котрі виходили на заборонений мітинґ до пам'ятника Шевченку й лягали на асфальт на площі Октябрської революції, щоб перетворити її на майдан Незалежності, і навіть ті, котрі просто їм співчували, завжди були меншістю в цій країні. Для більшості незалежність була справді несподіваною, незаслуженою та й, правду кажучи, не надто потрібною. Як несподіване скасування кріпацтва -- для затурканих російських селян, більше наляканих, як ощасливлених раптом дарованою їм свободою.

Референдум 1 грудня 1991 року показав не так прагнення більшості українців до незалежності, як готовність більшості улягати політичним бажанням владної номенклатури. По-справжньому незалежність у грудні підтримало не набагато більше людей, ніж у березні того ж року, коли на іншому, "ґорбачовському" референдумі проти збереження "оновленого" СССР висловилося близько третини українців, тим часом як дві третини той ґорбачовський проект підтримали. Підтримали -- бо цього хотіла українська номенклатура, яка на той час іще не дозріла до ідеї цілковитого усамостійнення і різкого розриву з Кремлем. До грудня, однак, ситуація істотно змінилася -- спокуса усамостійнення для територіальних еліт зробилася ще гострішою, натомість можливі ризики, пов'язані з цим, суттєво зменшилися внаслідок колапсу центральної влади в Москві після невдалого комуністичного путчу.

У такий спосіб приголомшлива цифра -- 90% на користь української незалежності склалася 1 грудня з двох принципово відмінних частин. Приблизно третина -- це голоси людей, які хотіли української незалежності і в березні, і у вересні, і впродовж свого життя, будучи її переконаними прихильниками -- незалежно від забаганок центральної влади. Натоміть дві інші третини -- це голоси людей, які насправді не були ні "проти", ні "за", які ніколи не мали виразних переконань, і тому завжди голосували так, як того хоче начальство: у березні -- за Совєтський Союз, у грудні -- за незалежність.

Проте й у грудні, попри приголомшливу однотайність голосування за незалежність, принципова відмінність між згаданими двома частинами українського населення нікуди не зникла. Вона повною мірою увиразнилася у виборах президента, що відбулись 1 грудня. Завдяки їм українське населення мало можливість не просто проголосувати за незалежність, а й вибрати собі певний тип тої незалежності, певну модель держави, з якою хотіли би пов'язати своє майбутнє.

Гадаю, не буде надмірним спрощенням стверджувати, що та ж третина "переконаних самостійників", яка у березні-91 проголосувала проти СССР -- усупереч волі місцевої номенклатури, проголосувала так само й грудні -- і проти СССР, і проти кандидата від згаданої номенклатури Леоніда Кравчука. Ця третина голосувала не просто за незалежність і не просто за Чорновола (та кількох інших некомуністичних кандидатів), а й -- насамперед -- за європейський шлях розвитку, за радикальний розрив із совєтчиною, з комуністичним минулим, за глибокі економічні та політичні реформи, за той шлях, який собі вибрали посткомуністичні народи Центрально-Східної Європи та Балтії.

Дві третини, однак, як ми знаємо, проголосували за Кравчука, себто за мінімальні зміни, або й їхню відсутність, за збереження "УССР" у номенклатурно-олігархічній реінкарнації, за "спадкоємність влади", яка мордує нас уже понад 80 років і, видно, замало мордує, за "братерські зв'язки" з Росією та іншими економічно відсталими й політично реакційними режимами Євразії, за звичну сваволю спецслужб, підфарбованих в "українське", і за незмінне всевладдя ЦК, перейменованого тепер в "Адміністрацію президента". По суті, ми й досі мешкаємо в "Українській Совєтській Республіці", яка спритно усамостійнилась 1991 року, не ставши, однак, від того ані правовою, ані демократичною; і досі вирішуємо ключове питання ґорбачовської "перестройки": чи зуміє новонароджене громадянське суспільство взяти під свій контроль авторитарну державу й трансформувати її в ліберальну демократію -- за прикладом Польщі, Угорщини, Балтії, а чи навпаки -- авторитарна держава повернеться в звичну позу на чотирьох лапах, аби остаточно порвати на клапті залишки незалежного від неї громадянського суспільства -- за прикладом Білорусі, Росії, Азербайджану та середньоазійських деспотій.

Україна і досі перебуває на роздоріжжі -- між Європою й Азією, між демократією й диктатурою, між нелегким, але гідним шляхом у "перший" світ і легким та ганебним -- у "третій". І те, що ми досі в цій розкаряченій, "багатовекторній" позі перебуваємо, -- не тільки вина двох третин наших співвітчизників, котрі 1 грудня 1991 року вибрали саме такий варіант незалежності. Це ще й, у певному сенсі, заслуга тієї іншої третини, котра цього варіанту не вибирала і ніколи не визнавала його за природний і належний для України. Саме завдяки її опору, громадянській активності ми перебуваємо все ще на роздоріжжі, а не в глухому євразійському закапелку; ми маємо шанс на поліпшення, якого туркмени з узбеками вже не мають; ми все ще можемо вибрати собі владу, замість втішатися з року в рік її безпросвітною "спадкоємністю".

Ця меншина, набивши собі в 90-х роках чимало політичних синців, зуміла, здається, набути потрібного досвіду, об'єднатись під проводом авторитетного лідера і розширити вплив на істотну частину "мовчазної більшості", традиційно маніпульованої владою. Щоб подолати, однак, авторитарний режим, який не надто рахується з правом і правилами, потрібна не проста перевага -- її він завжди може "нейтралізувати" кишеньковими виборчими комісіями, керованими судами й цензурованими мас-медіями. Потрібна перевага багатократна, абсолютна, всенародна. Така, яку мала польська "Солідарність", виступивши на початку 80-х проти комуністичної кліки. Перед українськими демократами тут ще чимало роботи.

Але поки ще є в Україні дипломати й міністри, здатні подати у відставку, протестуючи проти антинародної політики власного уряду; поки є міліцейські сержанти, здатні посвідчити проти власних криміналізованих босів; поки є журналісти, яких не купити й не залякати, і студенти, яких не загнати в об'єднану соціал-демократичну кошару; поки ще є цей народ -- добряче прибитий, але не добитий, ми всі -- ліві й праві, освічені і не дуже, російськомовні й суржикомовні, і навіть цілком безмовні, -- маємо шанси на зміну влади і на краще, гідніше людське життя.

Понад сто років тому один український класик написав іншому відомі слова: "Годі вже плакати та нарікати, що нас б'ють. І добре роблять, що б'ють! Світ співчуває не тим, котрих б'ють, а тим, котрі відбиваються".
Поляки це зрозуміли давно -- і здобули заслужене співчуття та повагу світу.
Чи зрозуміють це коли-небудь і українці?

9-10 серпня 2004

Микола Рябчук -- письменник і журналіст, автор шести книжок, перекладених, зокрема, польською, сербською та французькою мовами, багатьох статей, опублікованих чотирнадцятьма мовами в шістнадцяти країнах світу. Лауреат нaгороди Польсько-Української Капітули (2002) та Фундації Антоновичів (2003). Живе переважно в Києві.









» 
Задля празника Незалежності
Ігор МЕЛЬНИК
 
У посткомуністичних керівників нинішньої державної влади важко витравити симптом показухи, намагання до "праздників" відзвітувати, перерізати стрічку, отримати нагороду. Одна лише різниця -- колись це робили до 7 листопада, а тепер до 24 серпня. І така практика в усій державі -- від Києва до окраїн. Навіть у Галичині. Наприклад, саме до 13-ї річниці незалежності, а не до 345-річчя Конотопської перемоги (8 липня) львівська обласна влада вирішила відкрити музей Івана Виговського в Руді.
Детальніше>>
» 
post hoc, non propter hoc
Орест ДРУЛЬ, публіцист, головний редактор журнал
 
Незалежність дала мені державу, мене не треба вчити її любити. Тобто вчити цієї справи -- процес завжди невдячний, любити УРСР, маю переконання, мене так би і не навчили, але тоді научителі мали на це моральне право - це була їх держава. З Україною інакше. Я розумію, що нинішні потенційні научителі вкладають в це слово своє поняття, далеке від мого, але я маю моральне право, яке вони визнають (ще?), відстоювати свою візію України. Не скажу, що мене не болить, що моя держава нині радше схожа на їхню візію, але це мої проблеми, ніхто не прийде в мою хату прятати, поки я сам не зусилюсь навести в ній порядок. Зрештою, чому кажу: "мої проблеми", таких, як я, у цій державі трохи є, хай меншість -- але все ж правильніше сказати: „наші проблеми", бо елімінувати їх треба власне нам.

Різанув мене заголовок "Порожня незалежність" в суботньому числі „Поступу".
Детальніше>>
» 
Дві культури
Володимир ЄШКІЛЄВ
 
Колумніста рятують ювілейні дати. Не треба напружуватися над пошуком теми для ще одного есейчика. Заходиш на хитрий сайт, а там уже розсортовано й розфарбовано ювілеї культурницьких подій. Наприклад, щойно виповнюється 35 років виходу у світ знаменитої статті письменника та кембриджського професора фізики Чарльза Персі Сноу (Snow) "Дві культури". Для англомовного світу це класика культурології. Ті ж, хто не володіє англійською на потрібному для рецепції рівні, можуть піти до бібліотеки, знайти там пожовтілий щорічник "Наука и человечество" за 1970 рік і прочитати класику в непоганому російському перекладі.
Детальніше>>
» 
Російське питання
Антін БОРКОВСЬКИЙ
 
Так зване російське питання часто стає каменем спотиканням для багатьох українських політиків, хоча зараз інтереси потужної російської діаспори в Україні все більше переплітаються саме з українською державою. Проте передвиборна ситуація -- справа особлива, до того ж йдеться про забезпечення гарантій на величезні суми. На початку 90-х мали місце постійні спекуляції на тему реалізації "російської національної ідеї в Україні", які вдалося остаточно подолати на останніх парламентських виборах, коли політичні партії, прихильні до реставрації колишньої моделі стосунків із Росією, зазнали нищівного провалу. Але відсутність українського електорату, який би гостро прагнув відновлення минувшини, не означає того, що подібні спекуляції не приноситимуть опосередкованих очок суперникам. Росія і надалі прагне пригорнути Україну до себе, наприклад, за даними опитування проведеного компанією ROMIR Monitoring до цьогорічного Дня незалежності України 36% росіян воліли, аби Україна з Росією були в складі однієї держави, а 30% наголосили на потребі об'єднання двох держав у союз.
Детальніше>>
Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Львів боїться терактів 
  ·  Хроніка неоголошеної війни 
  ·  Мороз підтримує "Поступ" 
  ·  Мороз проти Ющенка 
Погляд
  ·  Міліцейський талант 
  ·  Предмет президентської гордості 
  ·  Трагедія в небі Росії 
  ·  Уряду Гросса дали добро 
  ·  Миротворців побільшає 
  ·  Шевченко серед найкращих 
Поступ у Львові
  ·  Пасаж Міколяша відновлять 
  ·  Водія-вбивцю затримали вдруге? 
  ·  "Постраждали" бігборди Януковича 
  ·  Освітяни звернуться до президента 
  ·  Помер В'ячеслав Секретарюк 
  ·  Виговський повернувся до Рудої 
  ·  "Міс Міленіум" у Трускавці 
  ·  Поляки на гачку у злочинців 
  ·  Василь БІЛОУС: Нам виділяють 115 мільйонів 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Свято нашої незалежності 
  ·  Троєщина” на барикадах 
  ·  Львів-Сімферополь: на один потяг більше 
  ·  Українців виведуть із Іраку 
  ·  Соціалісти закликають до єдності опозиції 
  ·  Уже у вересні члени уряду звітуватимуть щодо підготовки до зимового періоду об'є 
  ·  Кандидати розпочнуть роботу сесії 
Поступ у світі
  ·  ЦРУ можуть розпустити 
  ·  Заарештовано Тетчера-молодшого 
  ·  У Наджафі неспокійно 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Тема Поступу
  ·  Кому належать землі Львівщини? 
  ·  КОМЕНТАРІ 
  ·  Олександр НАСТАСЕНКО: Третина земель заростає бур'янами 
Економіка у Поступі
  ·  Газ дорожчає 
  ·  "Заморожений" контракт 
  ·  ДЖИНС ді-джей-парад у Львові 
  ·  Як заробити на своїх акціях 
  ·  Святкове party від Nemiroff 
Поступ технологій
  ·  traxdata перша 
  ·  Віртуальні залицянки 
  ·  Новий чіпсет Intel 
  ·  Повернення Painkiller'a 
  ·  Завтрашнє свято 
Арт-Поступ
  ·  Кохавин козацький 
Поступ електоральний
  ·  Повернення залізної леді 
  ·  Кадри вирішують усе 
  ·  ВИБОРЧІ НОВИНИ КОРОТКО 
  ·  ХРОНІКА 
  ·  Готуючись до перевороту 
  ·  Борис ТАРАСЮК: Янукович є послідовним 
  ·  Особливості президентських перегонів 
  ·  Ківалов критикує медіа 
  ·  Самоспалення агітатора Ющенка 
  ·  Конкуренція для "комітетників" 
Львівські обсервації
  ·  Ганця-рибка, Ганця-пипка... 
Олімпійський Поступ
  ·  Феноменальний спурт Красовської 
  ·  Пам'ять з роками не зітреться 
  ·  Перемогу подарувала Феміда 
  ·  Медалі, ціна яких -- грами 
  ·  Свято не на вулиці Жупіної 
  ·  Спроба у запасі 
  ·  РЕЗУЛЬТАТИ ЗМАГАНЬ 
Мій Дрогобич
  ·  А де є вулиця Степана Бандери? 
  ·  Як ми здобували Україну 
  ·  13 – це не страшно! 
  ·  Закваска від Петра Кваса 
  ·  У нас війни не було, а медицина – як у повоєнній Австрії 
  ·  Ту квітку зірвав на городци Івана Франка… 
  ·  Відданості українській справі вчімося у Степана Витвицького 
  ·  КОРОТКО 
post-Поступ
  ·  post hoc, non propter hoc 
  ·  Свобода як окраєць хліба 
  ·  Російське питання 
Пост-Faktum
  ·  ЛЕГЕНДИ ЛЬВОВА 
  ·  КАЛЕНДАР