Я зовсім не знаю Олега Тягнибока, не знаю, що він за людина i яке його призначення. Я також не знаю, що він сказав на Яворині, не знаю навіть того, що показували у версіях теленовин. I не намагаюся вгадувати мотивації сказаного. Зрештою, у цьому випадку мене зовсім не цікавить зміст сказаного.
Я зовсім не знаю ні Ющенка, ні його найближчого оточення, ні внутрішніх принципів у його блоці, ні того, чого може прагнути i хотіти цілий блок.
Знаю лише, що з того, що має статися восени, Ющенко -- найкраще можливе. Тому розумію, наскільки візерунок тактики передвиборчої кампанії прирівнюється до найпринциповіших питань української стратегії. Цілком погоджуюся з тим, що Тягнибок зашкодив Ющенкові (хоча не маю наміру вираховувати дійсний баланс втрачених i доданих потенційний голосів через цей епізод кампанії). Визнаю також право Ющенка карати членів свого об'єднання. На цьому закінчується моя преамбула, пов'язана з конкретною подією. На цьому ж мала би закінчитися i вся ця історія.
На жаль, історія ніяк не може закінчитися, бо вона -- лише вияв тенденції. I саме ця тенденція є тим, що мене цікавить у фрагментарній історії. Я не можу з цією тенденцією ніяк погодитися. Не можу погодитися з пануванням подвійних стандартів, які цілком укладаються у схеми апартеїду. Що ще прикро, що зміна влади не передбачає автоматичного відходу від такої практики. Нова влада може лише створити умови для тривалого процесу вироблення громадськістю іншої конвенції. Нова влада може буде зацікавлена у сприянні діалогові, який завершився би відходом від апартеїду спільними зусиллями усіх зацікавлених сторін, які зрозуміють, що українська форма апартеїду є однією з підставових причин деградації суспільства i поразок держави, яка це суспільство представляє.
Я не хочу змиритися з тим, що зі всього спектру вільнодумства, яке фахово означується як пропаганда чогось там, розпалюванням ще чогось i образою гідності когось, лише на один мінімальний сегмент накладене реальне табу. I якщо продовжувати говорити фахово, порушення лише цього табу загрожує реальною відповідальністю -- кримінальною, адміністративною, фізичною, а ще -- істерією інформаційних аґенцій, громадським осудом, прокльонами i усуненням на марґінеси. Ця репресивна машина настільки налагоджена, що насправді виступи проти апартеїду лякають не тих, кого вона захищає, а тих, хто сам відчуває на собі її присутність. На місці виваженого принципового діалогу виникає істеричність, самобичування, шизофренічна риторика i притамована злосливість скривдженого.
Я ненавиджу взаємні образи. Але ще нестерпнішими є образи односторонні i їх мудре толерування. Саме це природно призводить до того, що називається тероризмом. Тероризм пригніченого знову ж неможливо остаточно спинити чимось іншим, крім діалогу, крім інакшої конвенції, вибудованої на досягненнях i обмеженнях, прийнятих не більшістю, не меншістю, не переможеними, не сильнішими, не тими, що мають рацію, що більше вистраждали, що відновлюють історичну справедливість, а усіма учасниками діалогу.
Тим часом щоденні українські події на усіх рівнях демонструють лише одну згоду різних сторін -- уникнення, ухиляння від діалогу. Єдиною ж ефективною формою порозуміння є ситуативні домовленості двох проти третього, що не відкидає такої самої домовленості третього з другим проти першого. При цьому завжди слід пам'ятати ще й про тих, які ніколи не допускаються до участі у будь-яких домовленостях. Їх просто нема. Як за апартеїду. |