|
|
 |
Дискусійний Поступ »
|
|
 |
|
 |
___________________________________________________________________________
Нація поганих танцюристів |
|
Ярослав ГРИЦАК, директор Інституту історичних до |
|
Відомо, що заважає поганому танцюристові. Заяви українських політиків і скарги українських інтелектуалів, що українська нація „не склалася” і що українська ідея „не спрацювала”, нагадує не що інше, як виправдовування поганих танцюристів, чому їм не вдається добре танцювати. Судіть самі: аналіз виборчої географії 1994-2002 рр. виразно показує, що роль реґіональних поділів як політичного чинника в Україні падає. Національні демократи чи не вперше в українській історії переступили Збруч, і Ющенко на останніх виборах переміг майже по всьому периметру українсько-білоруського і українсько-російського кордону. Ніде – НІДЕ – жодна політична партія, яка виступає з виразно антиукраїнською і проросійською платформою, за всю історію українських вибрів не те що не вийшла у число фіналістів, а не набрала навіть 1% голосів. Відсоток тих, хто воліє вважати себе українцями, а не росіянами чи „совками”, росте на Півдні і на Сході. В Україні немає не те що сильної, але й взагалі Організації Російських Націоналістів, – подібно до Організації Українських Націоналістів у міжвоєнній Польщі. І виглядає, що вже й не буде. Крим не став Чечнею, а Україна Білорусією.
А що натомість чуємо? Скарги про існування „двох Україн”. Скигління про русифікаторську політику Києва. Заяви про втрату української ідентичності. І погрози з Галичини: „ а ми все-таки вийдемо, рано чи пізно”. Ну що ж, щасливої дороги! – бо що ж лишається поганому танцюристові, як не покинути танцювальний майданчик? Тільки лишіть при тому у спокої ту „українську націю” чи „галицько-українську націю”, яку Ви нібито репрезентуєте і від імені якої час до часу берете голос.
Щоб показати безпідставність заяв наших галицьких сепаратистів, поставлю два питання. Перше: де Ви бачите ту ідеальну країну, по відношенню до якої Україна є дійсно трагічно розколеною, а українська нація – драматично несформованою? Франція з її Ланґедоком і Ланґедойлем? Іспанія з Каталонією, Баскією і Кастілією? Бельгія з фламандцями і валлонцями? Італія з П’ємонтом і Сицилією? Німеччина з Баварією і мільйонами „ості” – колишніми громадянами НДР? Балтія з мільйонами росіян? (Про Росію навіть не питаюся, бо це вже якось аж надто очевидно).
Друге питання: у чому Ви вбачаєте фатальну відмінність галичан від усієї решти України. У мові?
Але ж перепрошую, українською мовою говорить Волинь і Центральна Україна. У виборчих політичних преференціях? Але ж так само голосує не лише Волинь, але й ненависний Вам зрусифікований і русифікаторський Київ. У т. зв. „галицькій політичній культурі”? Заспокойтеся, вона існує хіба що у Вашій уяві. Так, галичани частіше ходять до виборчих урн і на мітинґи – але якщо говорити про здатність галичан до довготривалої й організованої політичної чи громадської дії, то вона підставово така сама, як у далекому Донецьку, й інакша, аніж у сусідній Польщі. Не вірите – дам Вам почитати результати декількох досліджень, котрі це переконливо доводять. Але пощо дослідження? Походіть коридорами львівської влади, побувайте на засіданнях Вчених рад наших львівських вузів, відвідайте урочисті Академії, підіть у жеки і т.д. – і побачите там словославіння і пошанування наших „лідерів”, голів громадських організацій, котрі не переобираються роками, заклопотаних посполитих, котрі цілують клямки високих кабінетів, малоефективних чиновників з квадратними обличчями й хамською (хоча й правильною українською) мовою, секретарок з довгими обідніми перервами. А понад усе побачите корупцію, корупцію і ще раз корупцію – ну зовсім як за добрих старих брежнєвських часів!
Проблема з галицьким сепаратизмом полягає в тому, що навіть якщо б – дай Боже нашому теляті вовка з’їсти! – Галичина відокремилася, то ми б дістали тут зменшену копію сьогоднішньої України а вчорашнього Совєтського Союзу. Бо соціальний капітал теперішніх галичан – тобто їхні звички, суспільні постави і, вибачте на слові, менталітет – є підставово „совковим”. Що й не дивно, коли взяти до уваги галицьку історію після 1939 року . Той людський капітал, котрим галичани могли по праву пишатися за часів Франца Йозефа і Юзефа Пілсудського, вивітрився за Йосифа Сталіна та менших „йосифінят” і „йосифіняточок”. Вивітрився разом з його носіями – старою галицькою інтеліґенцією, котру або винищили, або заставили рятуватися втечею на Захід, підсовєтськими дисидентами, які добувають кінець своєї політичної кар’єри в Києві, й учнями гімназій з перед 1939 р.
Галичина є і – на жаль – залишається точкою на великому континенті, котрий тягнеться з Владивостока аж до Брайтон Біч і називається Совдепією. І де мовою міжнаціонального спілкування була і залишається російська. А тому даремно скаржитися на русифікаторську політику Києва, бо сама пост-совєтська Галичина з її питомо совєтською культурою буде відтворювати цю культуру щоденно і повсюди. Головною проблемою України є не російська мова – вона якщо б не зникла, то принаймні не мала тої ваги, коли б Україну вдалося десовєтузувати. Проблемою України навіть не є її політичний режим – бо кожний режим корумпується саме настільки, наскільки йому дозволяє це суспільство. Проблемою України був брак чи слабкість опозиції, котра могла б діяти на всеукраїнську скалю. Тепер же, коли у 2002 р. вона нарешті з’явилася і, як виглядає, має цілком реальні шанси взяти президентську владу, галицькі сепаратисти погрожують траснути дверима і будувати свою „справжню Україну” в межах трьох окрема взятих областей, поза Києвом, Полтавою, Донецьком і Дніпропетровськом.
Мені ці плани нагадують старогрецький анекдот про критського брехуна, котрий хвалився своїми рекордами у стрибках на висоту на острові Родос. На що йому відповіли: „Тут Родос, тут скачи”.
Моя відповідь галицьким сепаратистам буде такою ж короткою: „Панове, тут Україна, тут танцюйте”. |
 |
|
 |
Мовні архетипи неволі |
|
Ілько ЛЕМКО |
|
Кажуть, збоку видніше. Прийшовши в журналістику просто з вулиці в досить зрілому віці і ніколи до цього не стикаючись з цією цариною, я був здивований і шокований у першу чергу надзвичайно низькою культурою української мови тих, хто пише і говорить у ЗМІ. Про київських журналістів окрема розмова: для них “хахлацька мова” – це всього-на-всього тупий інструмент для заробляння грошей (якісь дураки придумали закон про 50 відсотків української мови у ЗМІ, і тому потрібні люди, які би говорили і писали українською). У побуті ці люди ніколи не говорили і не говорять українською, навіть “по приколу”, це не за їхніми “понятіями”. Ми всі неодноразово буваємо свідками, коли стається якась несподіванка в ефірі, і ведучий, думаючи що він поза ефіром, швидесенько переходить на свою рідну – кацапську. Наші рідні східняки – це вже люди “вищої”, “русской культуры”. Для них українська мова – вимушена неприємність, але за це платять гроші.
Коли Ахматова звернула увагу Сталіна на танець лезгінку на сцені театру, він їй відповів: “Я чэлавэк рускай културы, это мне чюждо”. Так і нашим київським хохлам все українське “чюждо”. Але що поробиш ? Прагматизм є прагматизм. Блохіну не треба вивчати української – за це ж гроші не платять, а от грецьку він знає добре, тому що за це платять. |
Детальніше>> |
|
 |
|