Мить Марії Костянтинівни
Незабутній Кобзар українського горя поставив Слово насторожі, а Ви понесли те Слово, щоби палити серця, щоби будити ним чуйність до світла і рідної мови.
Михайло Коцюбинський ( з привітання артистці з нагоди її 70-річчя)
"дві сім'ї М. Кропивницького. Четверта дія - весілля коханого, Романа. Роль Зіньки.
Заньковецька стоїть, наче прибита до місця. Вона силкується зрушити і не може. Нарешті за кулісами лунають вигуки: "Гірко! Гірко!". Заньковецька здригається і помертвілими губами щось шепоче. Здається, що вона шепоче: прости або прощай. І потім вона все ж переборює себе і йде туди , де сидять молоді. Та на порозі зупиняється і заперечно похитує головою, повертається і повільно... йде у протилежну кімнату. По дорозі вона губить хустку з голови, рука її наче заплутується у намисті... і вона непомітно, ніби ненавмисне розриває його, пройшовши до порога протилежної кімнати, вона вся зіщулюється, повертає обличчя до публіки, і публіка бачить уже не її обличчя, Цілковите враження що в артистки провалилися очі і запали щоки. На якусь чверть секунди вона повернула своє обличчя на ті двері, за якими відбувається весілля, і раптом зникає. Не виходить, а зникає.
Не можна уявити, що творилося в залі, коли вона зникала. Треба сказати, що, протягом усієї сцени у залі чулися приглушені ридання. Але з моменту її зникнення уже виразно чулося істеричні вигуки. ( С. Дурилін, Марія Заньковецька". Ст. 261)
Миттєвість Бориса Романицького
Учня й улюбленого партнера Марії Заньковецької, фундатора театру її імені.
Нема і не було ніколи заньківчанина, який би шанобливо не схилив голови перед Вами. ) з вітальної телеграми заньківчан з нагоди 80-річчя фундатора).
" не зрадь себе". Л. Сергєєва. Режисери С. Данченко, Ю Єременко, 1976 р.
Роль Ізюмова-Тарського.
Була в репертуарі заньківчан така п'єса з усіма прикметами шлягера 70-их рр. невибагливий сюжет, модні, за зразками тодішнього часу відносини батьків і дітей та молодих - між собою ( соціальний аспект: він - син генерала, вона - будівельник), легкий діалог, І була там роль старого актора оперети Ізюмова-Тарського, який приходить за оголошенням до молодої героїні купити в неї будиночок із садом. Покупець радо розповідає про те, що його хворій дружині потрібен сад, свіже повітря. Це було чудо кохання! Трепетного, безмежного, саме такого, як у найкращих піснях, як у спогадах про спогад! Він розповідав про своє - абсолютно замне кохання, і молода, красива Марина заздрила тій старенькій жінці! Заздрила не тільки вона. а одна з виконавиць цієї ролі молода Дарка Зелізна розповідала, що задовго до виходу Борис Васильович читав їй сонети Шекспіра та інші вірші про кохання - щедроквітні скарби душевної краси!
Мить Василя Яремка
"Невольник" М. Кропивницького за Т, Шевченком, режисер О. Ріпко, 1961. Роль Коваля.
З- поміж вистав-довгожителів Олекси Миколайовича ріпка ця, напевно, утримує першість. Її "шматували" критики й обожнювали глядачі. Обидві сторони мали рацію.
Серце в'яне, засихає,
Замерзають сльози...
І втомивсь я, одинокий,
На самій дорозі. Т. Шевченко.
Старий козак зі славним запорозьким минулим. Коваль, вирядив свого сина Степана на Січ. Минули роки, а звісток від нього нема. І щодня виходить старий коваль на перехрестя доріг, де прощався з любим своїм Степаном , і вдивляється у далечінь...
І щовистави стояв Василь Сергійович "на мізансцені", край битого шляху, і вслухався, чи не долине тупіт коня, адже мусить Степан повернутися. Та не тупіт коня - неприховані схлипування жіночі чув. Глядачі заливалися слізьми, а він... просто стояв і вдивлявся у далину. За кулісами, куди був спрямований погляд, стояв помреж, був там пожежник, були актори, які збігалися подивитися цю сцену. І також плакали. Чи бачив їх? -0- Бачив! Але бачив Василь Яременко, а не бачив - Коваль. Як образ вічної надії з народної думи чи пісні, Одне із заньківчанських чудес.
Коли Василь Сергійович помер, виставу списали.
Він – весь поривання, здатний, здавалося, і на вічне кохання, і на вселенський злочин, втілення буревійної молодості, знак звідкілясь. Очі його сяяли нестерпно (без допінгу!), це видно було навіть на фото.
У тому спектрі ще не було кохання. Воно з’явиться пізніше. І то буде друга миттєвість легендарної вистави. Покохати такого Улдаса могло тільки серце рівно безстрашне й беззахисне. Як у молоденької Байби, яку грала Надія Петрівна Доценко. Це була її зоряна роль, поетичний символ заньківчан.
Ось Байба з’являється на заклик кохання Улдаса. Не з-за лаштунків чи якихось там дверей – п’єдесталом, що звів для неї режисер цієї легендарної вистави Віктор Іларіонович Івченко, була зламана і похилена могутня ялина. На верхівці зламу з’являлася Байба й тихо, обережно ступаючи, щоб не розплескати повнісіньку чашу щастя, спускалася до коханого.
Кожен крок – то була мить кохання.
Миттєвість сакральна
„Ісус, син Бога живого” В. Босовича
режисерська офіра Федора Стригуна Спасителю, два крила: талант і віра.
У ролі Ісуса – Тарас Жирко
Понтій Пилат – Богдан Козак
Ми мусимо довіритися Христові
Й особисто прийняти його в наше серце.
Ісус з’являвся в проході глядачевої зали й простував до сцени непомічений, в той час на кону свій зловісний монолог агресивно виголошував Спокусник (Є. Федорченко)... Короткий діалого – Ісус спиною до зали. Він обертається – і на кожній виставі хвилею – віддих подиву й шаноби глядачів. Він!!!
Нагірна проповідь сприймалася на цій благословенній хвилі тихого екстазу.
То була містерія Театру і Пастиря його – Актора. Мить доторку до істини.
...Я завжди очікувала виходу Богдана Козака в ролі Понтія пилата, як побачення. Виглядало це не вельми пристойно: поверталася спиною до сцени, бо виходив він із центральних дверей глядачевої зали.
Скульптурна форма. Кілька лапідарних фраз... Як напівстертий напис на камені, проглядала в них цікавість, з рефлексією співчуття до цього дивного Ісуса, „злочинця”. Виразна мить оцінки. Ось-ось переможе людське в намісникові кесаря іудеї. А юрба, розпалена первосвящениками, волає: „Розіпни його!”
І карбоване: „Я вмиваю руки”.
Очікуване. Хрестоматійне. Але – Акторове. Актора, який грає Пилата сьогодні.
Максимальна концентрація енергії і вміння себе відпустити.
Мить – відстань історії.
Дві миттєвості з Даугави
"Вій вітерець!"Яна Райніса. Режисер Віктор Івченко, 1965 р. Ролі: Улдис - Володимир Данченко Бай ба - Надія Доценко.
Буває мить якогось потрясінн?
Побачиш світ, як вперше у житті.
Ліна Костенко
Травень 1986 року. На київських вулицях традиційні (що вдієш!) розкішні квітучі каштани. А на трибуні VIII з'їзд Українського театрального товариства - темно-вишневі троянди. Їх граціозно розсипала прекрасна жінка у сірій струменистій сукні. Знаменита латиська актриса Вія Артмане. Вона говорить про те, що заньківчани відкрили латишам, як треба грати Райніса. Вона називає ім'я Володимира Данченка - Улдиса у виставі "Вій, вітерець!" Його гра від першої появи до фіналу - це буйний вітер з Даугави, це втілення мрії Райніса про молоду силу, яка піднімається з надр і яка покликана перевернути світ. Улдис з'являється в отворі рвучко розчахнутих широких воріт селянської мизи, де точиться за звичною роботою неголосна жіноча розмова. |
