|
Ця вистава, ще не побачивши світло рампи сцени, вже у злосліві'ї була приречена на неуспіх. Хто пошепки, а хто на повний голос засуджував заньківчанську ідею поставити виставу про кохання у житті Айседори Дункан. Занадто вже легендарною була особистість танцівниці, занадто яскраво вписався її образ в уяву екстатичного глядача. Якщо відверто, то я також йшла на перегляд вистави "Три любові" з певним застереженням. Сиджу на стільці під стіною: червоне полотнище килиму під ногами, пурпурова троянда кинена на килим..., у глибині сцени портрет щасливої Дункан із дітками. Від цього портрета якось стало спокійніше і лагідніше на душі. Не знаю, чи надавали цьому портретові якесь смислове значення режисер -- народна артистка України Таїсія Литвиненко і сценограф -- Людмила Боярська, але саме він поставив певну межу між реальним життям Айседори Дункан і режисерською та акторською інтерпретацією. Таїсія Литвиненко є і автором інсценізації, в якій вона викристалізувала ідею вистави. Зіграти Дункан, мабуть, було неперевершеним бажанням для акторки Тетяни Павелко, саме вона шукала спонсорські кошти для здійснення цієї постановки і, як кажуть, півтора року працювала з режисером над створенням цього образу. Перед такою цілеспрямованістю можна схилитись. Якщо відверто, то цей час акторка не згайнувала, а таки втілила свою інтерпретацію образу Дункан. У цій роботі важко шукати зовнішньої схожості, та й навіщо, коли акторці вдалося найважливіше -- відтворити душу творчої особистості. І хоча в назві акцентується на історіях кохання, у виставі все-таки основна увага зосереджена на шляху творення, від перших кроків маленького дівчиська до останніх миттєвостей танцівниці світової слави. У виставі немає намагання відтворити танок великої Айседори, це було б справжнім безглуздям, є лише спроба певними штрихами зробити замальовку руху до його народження. Змах руки, як політ чайки, відчуття музики лише через вібрацію тіла -- все це невловимо дає змогу відчути стан душі славетної Дункан. Сергій Наєнко, балетмейстер цієї вистави, дуже точно відтворив душевний стан людини, життя якої -- танок, вона дихає ним, вона ним живе. Властиво, Сергій Наєнко творить пластичний образ героїні, допомагаючи акторці увійти у світ, який називається Айседора Дункан. Тетяна Павелко інтерпретує світ Дункан, а не відтворює точний образ танцівниці. І в цьому, мабуть, найбільша заслуга і режисера, і акторки. Насамперед зникає оце надокучливе бажання глядача побачити реально живу легенду, і народжується щемливий образ героїні, яка все своє життя сублімувала у творчість, яка творила і зі щастя, і з болю. Легенда -- яка мала реально жіноче обличчя з усіма перипетіями жіночого життя. Власне жіночого обличчя у цій виставі шалено бракувало: певна байдужість до сценічного обличчя, розхристаність волосся, яке, як виявилось, не завжди може бути окрасою, закривало очі акторки, які так хочеться побачити і відчути, тим паче на Камерній сцені, на відстані руки. Трохи не вдалим виявився вибір актора на всі три чоловічі ролі -- Гордона Креґа, Лоенгріна, Сергія Єсеніна. Ярослав Кіргач надто декоративний у всіх цих ролях і властиво, ніякого внутрішнього контакту між його героями і героїнею Тетяни Павелко не відбувається. Сумно, бо ж Камерна сцена таки вимагає відчуття биття серця. Але можливо, творцям вистави хотілося саме такої інтерпретації. Кожен має право на свій погляд і на свою інтерпретацію. Можливо, любий глядачу, Ти також інакше інтерпретуватимеш історію життя, зіткану з любові. Але для цього треба дочекатись падолисту, бо аж тоді заньківчани відчинять для нас свої двері. |
