Символічне "серце" кожної нації можна уявити як своєрідну "міфоробну машину", несплячу та безугавну. Денно й нощно вона виробляє "знакову тканину" національного буття. Для роботи "машини", як показує досвід, не потрібні великі згромадження інтелектуалів і просвітян. Вона може базуватися на свідомості невеликої групи людей. Необхідні умови для цього -- у групі мають переважати однодумці і перебувати "номінатори". Себто ті, кому Бог дав хист називання, рідкісне вміння увічнювати певні слова і словосполучення. Адже з часів професора Толкієна відомо: творення нових світів відбувається навколо іменника. Він сказав "гобіт" і виникло Середземелля (а також толкієнізм, кінотрилогія, одинадцять Оскарів тощо), Сміт сказав "Мормон" і виник штат Юта, Льотар сказав "постмодернізм" і розгорнувся світ Виправданої вторинності. За тими ж принципами створюється "критична маса" назв, за якою неминуче народжується символічна форма національного буття. Номінатором України "номер один" став, як відомо навіть далеким від метафізики мешканцям нашого підсоння, Шевченко, а для "групової бази" вітчизняної "міфоробної машини" виявилось достатньо кількох десятків інтелігентських родин кінця ХІХ -- початку ХХ століття.
Якщо коліщатка "машини" уповільнюють своє обертання, символічна форма нації занепадає. Назви при цьому не застарівають, але вкриваються своєрідною "пеленою неактуальності". Власне, одним із найголовніших завдань виробників національних символічних форм (літераторів, філософів, музикантів, акторів, художників) є постійне знищення цієї "пелени" реконструкцією мистецтва, переповіданням наріжних сюжетів, осучасненням контекстів та форматів. В Україні ця робота була занедбана, і міфоносні назви почали гаснути під товстим саваном культурного змертвіння. Напрацювання минулих століть вичерпали свою енергію і "українська міфоробна машина" майже завмерла. Одночасно були запропоновані різні способи її прискорення. Зокрема, за допомогою перепризначення затертих і запальцьованих назв.
Один із таких проектів українського міфороблення розгортається ентузіастами "рідновірства". Старша і середня генерації неоязичників (Шиян, Силенко, В. Рубан) не досягли бажаної мети. "Міфоробна машина" аріософського ґатунку не запрацювала ні в діаспорі, ні в Україні. Ані цитати з Вед, ані номінативні конструкти на кшталт "РУНВіри", "оріянства" і "права-слави" не набули самостійного життя, не породили самодостатнього символічного поля. Але справу "рідновірів" минулого продовжила третя генерація ентузіастів. З її називально-міфоробними експериментами кожен охочий може ознайомитися, прочитавши часопис "Перехід-IV" або приєднавшись до інтернет-конференції OR-UM@yahoogroups.com. Третя генерація, здається, усвідомила технологічні прорахунки попередників і зрозуміла безперспективність безпосередньої "язичницької реставрації" у країні з тисячолітньою християнською традицією. Тепер вона намагається актуалізувати "оріянську" версію "нового поганства" тими ресурсами "народного християнства", які побутують у самодіяльних та автокефальних течіях українського Православія.
Контент-аналіз текстів і назв "неооріянства" приводить до суперечливих висновків. З одного боку, новітні прозеліти прабатьківської віри знову наступають на відомі рискалі погано стилізованої архаїки. З іншого боку, перелік запропонованих назв не є безнадійним. Ось, до прикладу, назви трьох "рідновірських" громад, делегати яких були на травневому вічі Рідної православної віри: "Алатир", "Текуча Дана", "Покон роду". З точки зору брендінгових практик це "слоганмейкерство" набагато цікавіше за безпомічні називальні потуги "сумеріянства" (тобто спекулятивної шумерології) Силенка чи за кумедні номінативи на штиб "рунтата" (священика РУНВіри у 1990 роках). Найперспективніша брендінгова фішка "рідновірів" -- заснування "релігійного ордену Характерного козацтва". Тут уже бачимо співзвучність елітарним тенденціям доби і поступовий відхід від "простонародності" попередників, що наївно вірили у творчій потенціал плебсу. Хтозна, можливо, серед екзотичних адептів "Віри родового вогнища" виникне колись група техніків для ремонту української "міфоробної машини". Адже святе місце, як відомо, довго не порожніє. |
