Поступ
< bgColor="#ffffff" leftMargin=0 topMargin=10 marginwidth="0" marginheight="10"> Classifieds


  ·  · 
 
Арт-Поступ  » 


Два дарунки театралам
Богдана БОДНАР
 
Субота якось завжди асоціюється в нашій уяві з днем, присвяченим домашнім клопотам, з безліччю мізерних речей, і в ній, схоже, зовсім немає місця для театру, але інколи, зовсім із незрозумілих причин, якась невидима сила несе тебе в той театр на виставу, яка ніде і ніким не анонсована, зрештою, це таки, здається, і не прем'єра, а просто здача дипломної вистави студентки Київського національного університету культури та мистецтв (в народі прозваного університетом Поплавського). Ніхто не знає ні її імені, ні прізвища, лише відомо, що ставить вона "Варшавську мелодію" Віктора Зоріна і Гелену гратиме Мирослава Солук. Можливо, заради Мирослави Солук я покидаю буденні турботи і поспішаю на Камерну сцену театру імені Марії Заньковецької. Вже біля входу на Камерну сцену маленька афішка повідомляє, що режисер -- Ольга Гузь, і хтось каже, що грає Христина Гриценко, яка мені пригадується лише з "Житейського моря", дипломної вистави, яка потім увійшла в репертуар Камерної сцени. Розгубленість не дає зробити кроку до вистави, бо що мені там робити, коли пам'ять береже Гелену Ади Роговцевої, Юлії Борисової, Аліси Френдліх, Ірини Кравчук. Відступати нікуди, зрештою, вже стоїш біля дверей. І я переступаю поріг. Перше диво -- вистава розпочинається без затримування на десять-двадцять хвилин, як тепер практикується у львівських театрах. Вона проста і щира, в ній немає складностей режисерської інтерпретації, лише відкритість емоції і почуттів. Це проста історія Любові, яка охоплює, як шал, оживає мелодіями Шопена і ... вносить промінь надії і світла у круговерть нашої буденності. Христина Гриценко дитинно відкрита у першій частині вистави і кокетливо чарівна, вона акцентує на польскості своєї героїні, вона вся у світі своєї любові до Вітека (Олександр Норчук). Вітек Олександра Норчука простий, прямолінійний хлопець зі щирим серцем. Обоє виконавців чуються добре в цій драматургії любові. Можливо, їм важче відтворити стан своїх героїв через десятиліття розлуки, в їх дії занадто багато екзальтації, але це була лише перша спроба. Ця вистава, незважаючи на примітивність сценографії (яка, мабуть, саме така через відсутність коштів) і простоту режисерського рішення, має в собі позитивну енергетику, яку так важко віднайти і в повсякденній, і в сценічній реальності. Не виникало ніяких асоціацій з виставами-легендами, це був малюнок на чистому аркуші паперу, світлий і сповнений надії.

А далі була неділя і сподівання на зустріч з Пряшівським театром, та прийшла вона зі здивуванням і відчуттям болю. Якось неможливо звикнути до "гостинності" нашого міста, чи, точніше, до "гостинності" наших можновладців, які помпезно влаштовують Міжнародний фестиваль "Галичина", запрошують колективи з інших країн, інколи навіть до кінця не вияснивши, кого запросили. Так у всіх афішах було написано, що в Театрі імені Марії Заньковецької виступатиме Пряшівський драматичний театр з виставою "Мальовані на склі", а театр приїхав з Кошіце. Може, комусь видається, що міста так близько розташовані один від одного, що навіть назвами можуть помінятися? Як на мене, це просто елементарна невихованість. Якщо врахувати, що зал був майже порожній і ніхто з представників влади не привітав гостей, то залишаться лише сумні відчуття. Але тій маленькій горстці людей, яка завітала у недільний вечір у Театр імені Марії Заньковецької, таки безмежно пощастило: на них чекало довершене за формою, філігранно вибудоване дійство за п'єсою польського драматурга Ернеста Бриля, яке побудовано на народній творчості. Спільність слов'янської ментальності так яскраво відбилась на творі Ернеста Бриля, чи, можливо, так яскраво Кошіцький театр інтерпретував творіння Бриля, що залишалось якесь непоборне відчуття національного словацького етносу, його глибинності, народної щирості і відкритості. Автор назвав свій твір не драмою, а співодрамою. Залежалося авторові не на співочому звучанні слова, а на тексті гри, який мав ожити в народній пісні. Текст гри і його пісенна територія утворюють замкнене коло дії, в якому всі інтерпретатори і тексту, і пісні відчували себе органічно і внутрішньо відкрито. Історія народного ватажка Яночіка подається не як легенда, а як проста історія з неперевершеним народним гумором. Театр із Кошіце презентує її не як співодраму в інтерпретації автора, а як фольклорний мюзикл, який несе в собі народну мудрість зі щирою рустикальною наївністю. Вистава ця має довгу сценічну історію. Уперше на сцені Кошіцького театру вона була поставлена 19 листопада 1993 року, до Львова театр привіз відновлений варіант вистави, прем'єра якої відбулася 10 січня 2000 р. Що вражає у режисерській роботі Мілана Антола -- це вміння створити чудовий акторський ансамбль, де ніхто не тягне на себе ковдри, де кожен актор чітко розуміє своє завдання і вміє бути часткою творіння народного епосу. Щоб створити справді народне дійство, режисерові не потрібно вдягати акторів у народні строї, творити епічне дійство, він довіряє своїм акторам, які такі буденні в своїх кросівках, джинсах і футболках, що, схоже, їх неможливо відрізнити один від одного, але це лише у першу мить, бо у глядацьку пам'ять закарбовується кожне обличчя і кожний образ, створений актором. Усі вони надзвичайно пластичні, їх рухи точні і нескладні творять яскраву пластичну партитуру вистави, в якій ніхто не вибивається ні з ритмічної, ні з візуальної структури, їхні голоси не потребують підсилення мікрофонів, вони звучать так органічно, як справді може звучати лише народна пісня. До акторів можна зарахувати й струнний квартет, який не полишає сцени упродовж всього дійства. Актори то творять так звану масовку, то легко виходять на творення того чи іншого образу. Усе так легко, весело, як у справжній народній забаві, що навіть важко виділити когось із окремих виконавців, а може, і не варто, просто треба зберегти в собі мить щастя, даровану театром з Кошіце і сподіватись, що колись він ще завітає у наше місто. Хоча, зважаючи на нашу гостинність, надій майже немає.

Обговорити в форумі



» 
Про що співають цигани?
Оля МАЛЕРИК
 
Про що співають цигани?
У Львові в межах міжнародного фестивалю "Галичина / Галіція" відбувся відкритий концерт польського естрадного ансамблю "Терне Рома" під керівництвом Богдана Троянчика.

Нещодавно мені запропонували послухати музику ромів, які живуть у ... Китаї! Моєму здивуванню не було меж: мабуть, правду кажуть, їх немає хіба що в Японії.
Детальніше>>
» 
Вчити мови корисно для здоров'я
Леся КОРИЦЬКА
 
Люди, які з дитинства вільно спілкуються двома мовами (як багато хто з українців), старіють повільніше. Такі висновки опублікували канадські науковці у журналі "Психологія та старіння". Ці вчені проводили порівняльне дослідження розумових здібностей монолінгвальних (одномовних) та білінгвальних (двомовних) людей, -- повідомляє ВВС.

Здатність швидко "перемикатися" з одного завдання на інше та утримувати на ньому увагу дослідники називають лабільністю інтелекту, а також вважають одним із основних показників діяльності людського мозку. А до того ж, загальновідомо, що ця діяльність з роками стає менш активною.

Виявляється, що люди, котрі більшу частину свого життя володіють двома мовами, набагато краще адаптуються до швидких змін у довкіллі та краще зосереджуються на одному конкретному завданні, на відміну від тих, хто розмовляє лише однією мовою -- рідною.
Детальніше>>